Як відомо, російська пропаганда не просуває якоїсь конкретної ідеології. Це свого роду вінегрет із мало поєднуваних елементів, який служить єдиній меті – обґрунтувати та укріпити владу Путіна. Комбікорм з дезінформації та «відмазок», де кожен знайде собі щось до смаку.
Для цього в хід пускають й інструменталізоване православ’я, і мусульманство, і атеїзм. Ідея захисту білого патріархального суспільства йде пліч-о-пліч з тезами про боротьбу зі загрозою домінуванням такого ж білого Заходу. При цьому залишається місце і для прихильників лівих ідей, тих, що паразитують на інерції спогадів про СРСР. А одночасне просування виключності «русского міра» разом з ідеєю гармонійного співжиття в новітньому «Союзі» бурятів, чеченців та інших народів з особливим огляданням на світове мусульманство, вже давно сприймається як норма.
Було б навіть дивно, якби такий інструментальний підхід не застосували і до євреїв та Ізраїлю.
Поглянувши на поведінку сучасної російської еміграції в Європі, у людей, що пам’ятають радянське пропагандистське кіномистецтво може скластися хибне враження і бажання провести прямі аналогії зі сюжетом фільму «Невловимі месники». Попри співпадіння деяких гротескних практик і чублення між собою імператорів-самозванців, існують також і поважні розбіжності.
Однією з таких істотних розбіжностей є те, що втікачами від путінського режиму виявилася не аристократія, якої давно катма в Росії, не білі офіцери, не монархісти і православний клір, а інтелектуали, публіцисти і майже весь ліберальний спектр російської політики. А до того сталося так, що серед ліберальних політиків, готових до реформування пострадянської держави на початку 1990-тих років виявилася велика кількість осіб єврейського походження. Подальший рух Росії шляхом реформ привів до небезпечної ситуації, коли провина за майже всі негаразди внаслідок тодішніх реформ стала у звичайних громадян асоціюватися з конкретними єврейськими прізвищами реформаторів та політиків, які закликали до реформ.
Нємцов, Явлінскій, Чубайс, Гайдар і багато інших знакових осіб твердо закарбувалися в памʼяті «глибинного народу» як винуватці ледве не у всіх поневіряннях росіян в пострадянську епоху. Думаю, що нагадування про етнічне походження цих політиків зайве. Через що росіяни стали приписувати єврейське коріння політичній верхівці навіть словʼянського та іншого походження. Що, до речі, на жаль, не оминуло й Україну.
Тепер уже добре відомо, що одна з перших після комуністичної монополії партія з промовистою назвою Ліберально-демократична була створена в надрах всемогутнього КДБ для стравлювання зайвої пари народного незадоволення і компрометації ліберальної ідеї. Очолив партію ексцентричний «син юриста» Владімір Вольфовіч Жиріновскій, який все подальше життя вправно виконував роль опозиції, фактично не знімаючи з себе роль придворного паяца і беручи на себе ледве не увесь нагатив.
На роль свого роду рятівника нації від ліберальних реформаторів наприкінці правління «русского мужика» Єльцина був обраний просто ідеальний кандидат в очах того ж «глибинного народу» – русскій полковник КДБ у відставці Владімір Путін. Саме на нього покладалася надія звичайних росіян – відродити «вєлікую дєржаву», відновити справедливість у вигляді знищення ліберального крила російської політики і зробити так, щоб весь світ знову став боятися «білокамʼяну».
Неприглядному і сірому полковнику Путіну план майже вдався. Він знищив опозицію: одних вбив, інших запроторив до вʼязниці, а третіх вичавив з країни в еміграцію. За всі роки правління йому вдалося привести до влади масу колишніх кадебешників, зробити їх багатими і впливовими. Розправитися з Борісом Березовським, завдяки якому йому вдалося стати наступником Єльцина і захопити владу в Росії. Перетворити на своїх союзників одних із найбільш лояльних олігархів, а іншого - найбільшого противника, який мав власні амбіції і сміливість фінансувати опозицію, заслати на десять років каторги в Олонецький край. Тобто в сучасний Краснокамєнск Читинської області. Зрозуміло, що мова про Міхаїла Ходорковського – колись впливового нафтового магната (ЮКОС) та власника банку MENATEP. Путін практично «віджав» велетенську бізнес-імперію Ходорковського і передав її русскому «гебісту» Ігорю Сєчіну.
Путін, використовуючи гібридну тактику, практично знищував одних олігархів єврейського походження і обдаровував інших. Наприклад, Романа Абрамовіча та десятки інших, які присягнули йому у вічній лояльності. Умовою лояльності стала обіцянка не фінансувати за жодних обставин російську опозицію. Ще одним свого роду бонусом за те, що серед олігархів було багато осіб з єврейськими прізвищами, стала легенда про те, що Путін не антисеміт, а навіть навпаки – великий філосеміт. З іншого боку, за допомогою інформації про велику кількість євреїв серед найбагатших людей Росії, можна було в будь-який момент каналізувати накопичену злість за економічні негаразди не на президента Путіна, а на засилля єврейських олігархів.
Путін не даремно обклався євреями в російських «лівреях». А це й премʼєр Мішустін, і головний по загарбаних в України територіях Кірієнко, і генерал Суровікін, і покійний бандит Прігожин. Складається враження, що якась невидима рука розставила ці фігури на шахівниці так, щоб у будь-який момент можна було все списати на «єврейську змову». Щоб, як колись, у всьому виявилися винними «лікарі-отруювачі» або Єврейський антифашистський комітет. В такій розстановці сил також проглядається бажання при першій же загрозі справжнього народного повстання відбити бажання у бунтівних росіян зробити ставку на якогось Прігожина. Який за означенням не надавався на лідера російського національного руху, будучи також єврейського походження. Тобто так чи інакше всі знакові фігури не можуть виступити в ролі обʼєднаних лідерів антипутінського повстання, яке змете путінський режим.
До всього, Прігожин не міг стати опозиційним лідером не тільки через своє кримінальне минуле, але й з огляду на злочини в Африці та Україні. Генерал Суровікін взагалі відомий світові, як «різник Алеппо». Та й Прігожин – це невідʼємна частина кримінальної, мафіозної путінської системи. Яка має бути ліквідована разом з Путіним. І важко собі уявити, що західні емісари вели б з ними серйозні переговори про транзит влади в Росії.
Стосовно ж ліберальних опозиціонерів путінському режимові, то тут так само означилася дуже пікантна ситуація. Опозиція практично розділилася на два непримиренні табори, які майже весь час виразно конкурували між собою. Один умовно обертається навколо Ходорковського, а другий навколо Навального. В основі ліберального опозиційного середовища групи Ходорковського є закладена міна сповільненої дії, ретельно сформована путінською пропагандою. Основною тезою якої є переконання, що всі ці ліберали – євреї-зрадники, які у найважчий для країни час втекли за кордон і перейшли на бік відвертого ворога.
І ніби на підтвердження, ця група знову представлена політиками з промовистими єврейськими прізвищами. Раптом знаковою фігурою борців проти Путіна виявився такий собі Максім Кац, що проживає в Ізраїлі і наполегливо критикує інший опозиційний табір – Алєксєя Навального, за заклик до громадян не йти на вибори президента. Щоб таким чином не легітимізувати, наперед відомо що сфальшовані на користь Путіна вибори. Каца в основному підтримують ті російські політики в екзилі, які вірять, що колись зможуть повернутися і навіть знову увійти у владу. Які налагоджують звʼязки зі західними урядами, щоб вчасно запропонувати свої послуги в якості посередників. Але чи захочуть росіяни говорити з такими посередниками – залишається відкритим питанням.
Зрозуміло, що фашизоїдне російське суспільство не сприйме в ранзі топ-політика ані людину з прізвищем Кац, ані Ходорковський, ані Гозман. Наперед відомо, що це програшний варіант. Також не менш важливо те, хто озвучує ліберальний порядок денний на опозиційних телеканалах і на просторах інтернету. На жаль, в ролі експертів виступають ті ж самі люди, щодо яких офіційна пропаганда давно сформувала у «глибинного народу» стійке несприйняття.
Тим більше, що на крайній випадок у Путіна є давно приручений свій ліберал. Це давній політик рангу премʼєр-міністра, один з лідерів ліберального «Яблока» та вічний опозиційний кандидат – Грігорій Явлінскій. За дивним співпадінням – єврей родом зі Львова і безкомпромісний у протистоянні з іншими опозиційними політиками. Днями стало відомо, що Кремль витяг його з нафталіну, запросив на розмову і навіть визначив виборче амплуа – Явлінскій має виступити в ролі великого миротворця. Він має виступити з ініціативою замирення, тобто з таких позицій, на яких стоїть Путін. Тобто з позицій, коли Україна має зрезигнувати з окупованих Росією територій. Але навіть тут залишаються питання, чи захоче Путін аж так ризикувати, наражаючись на протестне голосування.
Не виключено, що на роль «націоналістичного» лідера Росії окремі впливові учасники системи можуть готувати росіянина (словʼянина) Навального. Цей варіант буде розрахований саме на етнічних росіян. Бо російська пропаганда давно підготовляє для цього ґрунт, нацьковуючи «націоналістичне» крило в опозиції проти «єврейських» лібералів. Чим позбавляючи ліберальну опозицію шансу навіть на мізерний успіх. До всього Путін раптом заговорив про «етнічного єврея Зеленського» як антиросійський інструмент в руках ворожого Заходу. Він так само звинуватив Анатолія Чубайса в тому, що той натворив багато нехорошого і втік до Ізраїлю. Таким чином систематично формується образ євреїв не тільки як потенційних зрадників, але й ворогів Росії. Через що у самого Путіна може розвинутися параноя щодо євреїв, які хочуть його підсидіти.
Взагалі, російське політичне поле сформоване так, що в будь-який момент євреїв можна буде оголосити цапами відбувайлами. Здається, усування «інородців» євреїв Прігожина і Суровікіна вже стало початком цього небезпечного проекту. Тому премʼєр-міністру Мішустіну треба приготуватися.
І останньою краплею в руйнуванні філосемітського образу Путіна і мобілізації росіян під антисемітськими знаменами може стати актуальна війна на Близькому Сході. В якій Росія однозначно прийняла сторону терористичного ХАМАСу та Ірану і, що засвідчило провал попередньої політики Ізраїлю вирішувати свої проблеми шляхом сепаратних переговорів з Путіним.
У наступній статті мова піде про інструменталізацію Росією «єврейської теми» для боротьби проти України. І про роль президента Зеленського у протидії таким небезпечним технологіям.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
