Перспектива виходу української армії на східні кордони країни ставить питання, з якою Росією або з якими територіями на місці Росії Україна буде вибудовувати стосунки. Василь Расевич 11 листопада 2022 року опублікував актуальну та емоційну статтю про майбутнє Росії. Вона про українське бачення того, що Україна прагне бачити за своїм східним кордоном. Для безпеки України корисно розуміти, з чим Україна має справу і які перспективи є в Росії, незалежно від побажань чи сподівань українців.
На схід від українського кордону в будь якому випадку щось буде. Це може бути режим Путіна чи його спадкоємців. Це може бути новий режим відморозків-імперців, союз Пригожина і Кадирова, чи може навіть режим демократичних націоналістів типу Навального. Ліберальний і демократичний режим на чолі з лідером а-ля Сахаров чи Вацлав Гавел, мабуть, найменш вірогідний варіант. Лагідні ведмедики Тедді на вершині влади в Росії точно не втримаються. Незалежно від того, якою буде територія на схід від України, основні контури варіантів зрозумілі вже сьогодні.
В будь якому випадку, це буде країна або територія з більшістю населення і представників влади, вороже налаштованих проти України. Гіркота військової поразки, скрута воєнного і поствоєнного часу, особистий досвід вбивства і смерті, багаторічна пропаганда ненависті до «українських фашистів», посттравматичний синдром, масова втрата близьких, друзів і знайомих навряд чи передбачає інший варіант. В Росії зараз відбуваються бунти мобілізованих переважно не проти війни, а проти того, що їх не так вчать вбивати українців, не платять достатньо і не дають для вбивства українців хорошої зброї та спорядження. Поразка тільки посилить ворожість і ненависть цих людей до України.
В Росії без сумніву є противники війни. Вони виходили на антивоєнні мітинги весною 2022 року і здійснюють індивідуальні акти спротиву аж до терактів. Але ці противники війни все більше залишаються в меншості порівняно з хейтерами України і лояльній до режиму більшості. Абсолютно невипадково російська влада дозволила масову еміграцію опозиціонерів і не бажаючих воювати проти України навіть в умовах війни та оголошення мобілізації. Фактично, це і є «чистка» країни від противників і критиків режиму в умовах, коли в режиму ще нема ресурсів придушити своїх опонентів іншими методами.
Надійний мирний договір України з Росією чи з територіями на її місці є малоймовірним. Щось та й буде підписано, однак ця угода вартуватиме менше шматка туалетного паперу. Швидше за все, вона буде підписана із воєнними злочинцями. І що найважливіше – для укладення миру з Україною в Росії просто нема і ще довго не буде легітимної влади. В Росії є лише імітація парламентських, президентських та регіональних виборів. При владі в Росії знаходяться самопризначені узурпатори і нема легітимного президента, уряду, парламенту, державної адміністрації і судової системи. Це країна, яка відправила на агресивну завойовницьку війну проти сусідів вбивць, ґвалтівників, бандитів, наркоторгівців і мафіозі прямо з тюрем. Україні просто нема з ким підписувати справжній мирний договір в такій Росії. Це те саме, якби Ріплі намагалася підписати угоду з Королевою-монстром в фільмі «Чужий». Тимчасове перемир’я можливе лише тоді, коли в Ріплі в руках справний вогнемет.
Серйозних перспектив зміни ситуації в Росії нема. Хто б не прийшов до влади, принаймні на початках, він буде узурпатором принаймні відносно попередніх узурпаторів. І не важливо, які погляди будуть в нового правителя Росії – в нього не буде нових якісних кадрів для оновлення правлячої системи. Залишаться ті самі, хто зараз веде війну з Україною. З таким, навіть оновленим, сусідом надійний мир неможливий. Доводеться спілкуватися лише зі зброєю в руках, не даючи можливості зайти за спину чи застати непідготовленим. Від паперових чи усних гарантій союзників України в ЄС і НАТО так само жодної користі.
Єдині гарантії миру для України – постійні поставки зброї і субсидіювання армії. Економіка України, швидше за все, ще десятки років не зможе забезпечувати утримання армії, достатньої для відбиття агресії Росії. І навіть існування достатніх внутрішніх ресурсів в Україні не панацея. Для успішних бойових дій з Росією військові склади і виробництва потрібно мати не лише всередині країни, але і на території країн-союзників, де вони недоступні для авіаційних та ракетних ударів.
Не варто плекати ілюзії, ніби існуючий в Росії режим чи його наступники можуть «забути» про Україну і повернутися на Схід чи в Азію. Росія, за вектором свого розвитку, побутовими чи цивілізаційними звичками – не азійська країна і не Євразія, як дехто в Росії любить її називати. Путінський режим і його прихильники чітко націлені на Західну Європу і на роль лідера «нової Європи». Щоб це реалізувати, путінська Росія має як мінімум вийти на західні кордони колишнього СРСР, окупувати Україну і захопити її ресурси для подальшої експансії. Євразійство в Росії є лише прикриттям для політики захоплення територій, переділу світу та відмови від міжнародних правил та гуманітарного права. Такий фокус тоталітарні режими в Росії та в інших країнах Європи демонстрували в минулому вже не раз.
Найбільш розповсюджений географічний лозунг в Росії – це не «на Київ» чи «на Львів», а «на Берлін» і «можем повторити 1945-ий». Жодного разу я не бачив в Росії лозунги «повторити» інші «подвиги дідів», як от «давайте ще раз захопимо Пекін і повбиваємо багато китайців як в 1900 році», чи «давайте знову розгромимо Бухару», або «повернемо в рідну гавань Порт-Артур». Росія йде із Середньої Азії і Південного Кавказу під тиском ісламського населення, місцевих правлячих режимів, Китаю та Туреччини.
Путін та його оточення не можуть забути, що вони, їхні батьки і діди до 1991 року були справжніми господарями в Потсдамі та Празі, експлуатували окуповані країни і лише постійна боєготовність військ НАТО не дозволила їм захопити решту Європи. Це для більшості з нас радянська окупація Європи є історією – для Путіна це все ще його життя. Мрією радянських офіцерів та номенклатури було служити і працювати саме в окупованій Європі, а не в Росії. Путін, із його минулим штазі з Дрездена – явний носій цієї ностальгії і бажання туди «повернутися».
Найбільшим шоком для мене в Німеччині стало перебудоване для НКВС приміщення табірного начальства СС в нацистському концтаборі Бухенвальд під Веймаром. Радянські кати не лише сиділи в кабінетах катів СС, вони перебудували частину приміщення і замінили дерево на цеглу. Це означає, що нові радянські господарі Бухенвальду розраховували використовувати концтабір за прямим призначенням ще десятиліттями, і не зупинятися на цифрі 7000 в’язнів, замордованих тут в 1945-1950-тих роках. Чи означає це, що пропаганда «повторення» 1945 року в Росії означає повторення і цього бухенвальдського «подвигу» в центрі Німеччини? Для такого «повторення» захоплення України тільки етап, а не кінцева мета.
Українцям не варто надто покладатися на розпад Росії. Навіть якщо від Росії відокремиться Чечня, Північний Кавказ, Бурятія чи Чувашія, для Укарїни мало що зміниться. Україна не межую з «нерусскими» територіями Росії, і на схід від України так чи інакше залишатиметься Росія. Та й китайці до східних кордонів України в найближчому майбутньому не доберуться. Тому, за будь яких обставин, на схід від України буде держава чи території з ядерною зброєю та ворожим ставленням до України.
Тому навіть якщо розпад Росії відбудеться, Україні точно не варто втручатися військами чи військовою підтримкою в цю внутрішню російську бійку. Є вірогідність підтримати того, хто в кінцевому рахунку програє. А якщо Україні «пощастить» і вона підтримає «переможця», то він все одно, утвердившись при владі, спробує забути цю «національну ганьбу» так само, як більшовики 70 років заперечували, що прийшли до влади за допомогою Німеччини. Єдиним винятком може бути підтримка незалежної Білорусі.
Сусідство України лише з російськими етнічними територіями в Росії оначає й те, що найбільший позитивний ефект для України на Сході може дати контакт з російськими націоналістами і популістами типу Навального, які мають шанс захопити владу і заявляють про прагнення покращити життя своїх співгромадян. Справжні націоналісти, а тим паче етнічні націоналісти, добре подумають і радше не будуть спалювати ресурси і генофонд нації для захоплення чужої країни.
Реальність війни і перспектива ворожих стосунків з Росією на майбутні десятиліття не залишають Україні іншого вибору, крім постійної готовності воювати і ставати частиною Західної Європи. Росія залишиться Європою, і це як і раніше буде Східна Європа. Після початку війни Україна більше не Східна і не Центрально-Східна Європа. Кордони Західної Європи перемістилися на схід і Україна веде війну не лише за звільнення своїх територій, але і за те, щоб кордони Західної Європи проходили по Керченській протоці і під Бєлгородом.
