Після безкровного розпаду СРСР, а разом з ним і розвалу Варшавського договору, перед західним світом постало питання подальшої функціональної долі НАТО. Мовляв, це військово-політичний блок, існування якого було виправданим за умов протистояння двох систем. А зі зникненням блоку країн Варшавського договору необхідність утримання цієї мілітарної потуги відпала. Тоді існування НАТО залишили за замовчуванням. Бо для проведення антитерористичних операцій структура НАТО була надто громіздкою і заполітизованою. Про відродження агресивного військового блоку на базі Російської Федерації тоді не подумали. А «тягнути» цю валізу без ручки ледве не самотужки взялися США. Перетворивши Альянс на зразок власних «міжнародних» збройних сил. Зі всіма наслідками і негараздами для НАТО та системи колективної безпеки в Європі.
Корабель, який не знає свого пункту призначення
Попри нерозуміння функціонального призначення Альянсу, під його парасольку одразу поспішили не тільки країни так званого соціалістичного табору, але й колишні республіки СРСР. Виникли певні тертя з Москвою, але та була настільки слабкою, що не могла аж ніяк противитися прагненням вільних народів. Ситуація змінилася з приходом до влади в Росії «кадебіста» Путіна. Який заходився відроджувати імперію і реанімував буквально всі радянські антизахідні пропагандистські наративи. До такого протистояння НАТО і західний світ не були готовими. Вони відмовчувалися, просили вибачення і Путіну все сходило з рук.
Треба також наголосити на важливих особливостях Північноатлантичного Альянсу. Вже тоді було видно, що в країн-членів НАТО дуже різні інтереси. Наприклад, членом НАТО була Туреччина з потужною армією і керівництвом з авторитарними замашками. А новими членами Організації стали колишні радянські республіки, які щойно позбулися авторитарного правління Москви. Як було поєднати їх, залишалося загадкою, яку ніхто не хотів вирішувати.
Ще однією особливістю військово-політичного блоку було колективне управління, що для військової організації може виявитися фатальним. Управління колективне, але при виразному домінуванні США. Що в сумі робило функціонування Альянсу, мʼяко кажучи, неефективним. НАТО поволі змирилася зі статусом корабля, який пливе за течією.
НАТО — випробування війною
Відверто кажучи, Альянс плив за течією. Проводив показові військові навчання. «Воював» з уявним ворогом і демонстрував силу і потугу надсучасної зброї. Збройні сили в Європі зменшувалися, виробництво зброї звелося ледве тільки не «на продаж». А за військову оборону мали подбати американські військові бази. І майже ніхто з членів НАТО не знав, як поведе себе блок на практиці у випадку серйозної загрози. А тим більше війни.
Раптом ситуація кардинально змінилася. Одна з країн заявила, що розпочала війну проти сусідки для того, щоб не допустити вступу її в НАТО. З цього моменту від Альянсу очікувалася більш чітка і злагоджена позиція і не тільки щодо оборони себе, але й захисту демократії та міжнародного права. І тут Альянс спасував. Заява президента США Байдена про те, що НАТО не буде захищати Україну, а боронитиме виключно кордони країн членів Альянсу прозвучало як свого роду «заохочення» для агресора. Що злочинець має вільні руки щодо України, але не сміє посягати на членів НАТО.
Така позиція показала безпорадність військово-політичного блоку перед планами Путіна. І перетворила Альянс ледве не на бутафорію. Було очевидно, що НАТО потребує серйозної реформи. Але яка може бути реформа під час гарячої війни? Крім того, в Америці розгорілася шалена виборча кампанія, у якій Дональд Трамп взяв за основу критику Джо Байдена за його «українську політику». Так само він піддав нищівним атакам структуру НАТО. Що викликало загрозу системної політичної кризи в Сполучених Штатах і не могло не зачепити НАТО.
Вибір позиції
Несистемний Дональд Трамп вирішив поламати теперішні відносини, як всередині країни, так і переформатувати міжнародну політику. Що викликало погіршення відносин з країнами Європейського Союзу і внесло ще більший дисбаланс у роботу Північноатлантичного Альянсу. Треба визнати, що Трампові вдалося ще раніше «розворушити» Європу. Яка нарешті прокинулася і почала робити конкретні кроки в налагодженні власної оборонної системи. Прихід в Овальний кабінет демократа Джо Байдена до певної міри відтермінував необхідність докорінних реформ в системі міжнародної безпеки. І західний світ вирішив не мастити собі голову реформами та ризикованими змінами, просто цинічно «прикрився» українською кровʼю.
З російським вторгненням в Україну НАТО отримало друге дихання і ще один шанс довести свою потрібність та ефективність. Натомість і Брюссель, і Вашингтон вирішили не дратувати зайвий раз Путіна, не ескалувати напругу, заявивши, що будуть захищати виключно територію країн НАТО. Щодо України їм нема ніякого діла. Що вони душею на боці нещасної України, нададуть їй трошки оборонної зброї, щоб та відразу не програла, але будуть вести серйозний діалог з Росією. Бо вона ядерна держава і вони не можуть ризикувати життям планети заради якоїсь там України.
Саме на таку позицію й був розрахунок кремлівських стратегів. Що Захід «розрахується» за мир на своїх кордонах Україною. Проте Україна не капітулювала, чим істотно порушила спокій політичних еліт у Вашингтоні та Брюсселі. Зміни відбулися й у згадуваній тактиці президента Байдена, а отже й НАТО. Яка полягала в тому, щоб Росія якнайдовше загрузла в Україні. Щоб Україна не зазнала поразки, але й щоб Росія не програла і не розвалилася, бо саме розвалу Росії найбільше бояться на Заході. За задумом, Україна мала настільки знесилити Росію, щоб та запросила переговори на вигідних для Заходу умовах. Щоб той міг зайнятися мирним транзитом влади в Росії.
Ця тактика, при всій її цинічності, могла б до певної міри спрацювати, якби західні країни відповідально поставилися до затискання Росії в лещата санкцій. Коли б через брак високотехнологічних складових в Росії зупинилося виробництво нових ракет та зброї. На жаль, цього не сталося. Натомість з прикрістю доводиться констатувати, що виробництво ракет у Росії, у порівнянні з 2023 роком, зросло у вісім разів. Тобто, США і НАТО мають відмовитися від тактики виснаження Росії, бо є реальна загроза швидшого виснаження України.
НАТО — постріл в ногу або новий шанс реанімуватися?
Ситуація, що склалася після повномасштабного вторгнення в Україну та відсутність з боку НАТО адекватної реакції, насторожили малі країни Альянсу і посіяли сумнів, чи у випадку агресії проти них буде дійсно застосована пʼята стаття Договору. Чи провідні країни Альянсу не «розміняють» їх на чергову таємну домовленість з Москвою. Подібна думка підштовхнула країни Балтії, Скандинавії і, до певної міри Польщу, активізуватися в напрямку свого роду реанімації НАТО. Свою позицію змінила Німеччина. А Франція, попри свій традиційний антиамериканізм, заходилася приміряти на себе роль військово-політичного фронтмена на континенті.
Ці обставини підштовхнули більшість європейських країн до думки про необхідність переформатування Альянсу. Новий розподіл обовʼязків, зміна системи управління в бік спрощення і швидкості прийняття рішень. І найголовніше – вироблення чіткої і однозначної позиції щодо Росії, яка веде війну на знищення проти України.
Позиція США із наростаючою загрозою приходу до влади Дональда Трампа стимулювала європейських партнерів Альянсу до розбудови власних оборонних потужностей. Підштовхує до висновку, що треба самим, не оглядаючись на далеку Америку, вибудовувати потужну оборонну і безпекову систему на континенті. Якщо європейці утвердяться у такому переконанні, то їм нічим особливо не загрожуватиме зміна влади у Вашингтоні.
Для цього у Європи нарешті зʼявився конкретний план. Про який піде мова у наступній статті.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
