Вкрай важко спрогнозувати, які причини можуть змусити сучасного українського обивателя розгорнути книгу на кшталт «Осінь Середньовіччя» (1919) нідерландського історика культури Йогана Гейзинґи (Johan Huizinga). Водночас, видається, згаданий трактат, навіть попри доступ до інформації в наш час, якщо й не буде корисним, то принаймні здивувати здатен. Як мінімум, документально підтвердженим описом та фаховим аналізом певних практик та ритуалів, властивих описуваному часу. Як максимум, досить репрезентативним зрізом тогочасного суспільства загалом, що не завжди вкладатиметься в матрицю наших уявлень про Середньовіччя (зрештою, на формування такої у нас впливали і стереотипи).
Характерно, що з-поміж наведених та розібраних автором прикладів можна вбачати і типи поведінки, відблиски яких властиві й людям, яких ми щодня бачимо довкола себе – у транспорті, на роботі, на вулиці. Це, звичайно, не дає підстав стверджувати, що явища і звички, типові для нас, повинні сягати корінням Середньовіччя. Радше зайвий раз підтверджує значення і вагу історії – як осмисленого досвіду, як науки, для розуміння, зокрема, подій сучасних.
Мислити ширше
Інформаційний порядок денний сучасного світу визначають новини, підписані титулами «жах», «трагедія», «біль», «крик»... Подекуди поганих та гнітючих новин, перемішаних з епатажними повідомленнями та провокаціями, так багато, що навіть для самого життя, яким воно є насправді, місця не залишається. Такий підхід ми екстраполюємо і на минуле. До прикладу, навіть поширений стереотип про Середньовіччя як «темні віки» – час безперервних воєн, хворіб та жорстокості. Додати сюди спалення відьом, жорстокість інквізиції та аморальність духовенства і картинка виходить така, як треба – просто неси цей салат в редакцію сучасного ЗМІ. При цьому абсолютно не цікавить відмінність між раннім та пізнім Середньовіччям, наявні регіональні особливості, що часто дуже важливо, зміст та характер окремих явищ у конкретний час.
На подібних і досить цікавих моментах акцентує увагу уже згадуваний Йоган Гейзинґа (таких гейзинґ вистачає: Жак Ле Гофф, Емануель Ле Руа Ладюрі, Карло Гінзбурґ та ін.). Моментах, які не завжди дають відповіді на запитання, але змушують ті питання ставити – про епоху, людей, нас і сприйняття нами багатьох явищ у минулому і сьогоденні. Так, якщо говорити про судові процеси в давнину, то бачення цієї проблеми, у широкій суспільній свідомості так точно, хибить ухилом до дій інквізиції, знарядь тортур і форм покарання. Водночас Гейзинґа зауважує, що ця проблема мала ще один і не менш важливий вимір – голос натовпу і його очікування. І ми можемо бути дуже здивовані, коли зрозуміємо, наскільки безжальною часто була юрба у своїх вимогах «хліба та видовищ». А також – якими підлими могли бути окремі люди.
Щоб не нашаровувати зайвого, не вникатиму в питання, чим була інквізиція (чи те саме полювання на відьом) і чому наші стереотипи про неї часто далекі від дійсності. Додам лише те, що насильство, жорстокість і мстивість, які в той час, безумовно, також були – це не тільки про каральні чи звинувачувальні інститути, як це заведено вважати, але й про ширше коло учасників публічного процесу. Серед останніх, зокрема, народ, як грубий та нехитрий «споживач», також суспільні норми і правила – як підстава й основа. Цього не варто забувати!
Повертаючись до напрацювань Йогана Гейзинґи, варто виокремити ще кілька важливих зауваг. Перша з них стосується жорстокості, хвороблива витонченість якої гідна найбільшого подиву. Уявіть середньовічне суспільство, у функціонуванні якого визначальними є біблійні приписи та релігійний чинник. Не варто говорити, чим для людини з такого соціуму є відлучення від Церкви. Про це багато може розповісти правитель Священної Римської імперії Генріх IV, або ж англійський монарх Іоанн І Безземельний. І саме в таких умовах в Англії та Франції існувала практика заборони на сповідь та причастя перед стратою. Психологічний ефект, якщо хочете: не тільки фізичні муки, але й перспектива пекла та страждань духовних. Другий приклад не менш цінний і стосується інтерпретації злочину. Вважалося, по-перше, що помилитися суд не може. По-друге, не особливо вірили у здатність злочинця виправитися. По-третє, злочин трактували лише в контексті переступу конкретної особи. Вплив на останню суспільства, а тому й суспільних норм/практик на чинення злої дії – ні, не чули. Це сприйняття різниться від нашого. Однак в описаному бачиться й багато сучасних установок на сприйняття світу: коли оцінка здійснюється поспішно, абияк і без урахування всієї суми чинників. Саме тому вивчення подібного досвіду – це не тільки погляд у минуле, але й у дзеркало: за умови належної критичної оцінки можна переосмислити і власні установки, оцінку певних моментів у нашому житті.
Мислити ширше сьогодні
Однією з установок, з якою ми виходимо з дитинства в дорослий світ, є тенденція до спрощення. Вона властива всім і кожному. Хто більше, а хто менше підпадає під її вплив, і контролювати це вдається не завжди. Благо, що подекуди вона здатна відіграти навіть позитивну роль. Водночас є моменти, коли з нею потрібно боротися, намагатися її контролювати. Інакше світ стане до банального нудним, чорно-білим. Через останнє можна втратити здатність помічати важливі речі, а це не даватиме можливості комплексно оцінювати процеси.
Найкращим підтвердженням сказаному є ситуація з оцінкою українцями політикуму. Так, президент може бути або дуже добрим, або надзвичайно поганим (це наче ще один варіант категорій «свій»/«чужий»). Щодо парламентарів також існує дві крайності: або корупціонери-хабарники та дармоїди, або про них взагалі нічого не знають. Щодо міністрів – це сфера свояцтва й відстоювання інтересів олігархів. Не без того, що подібні оцінки, навіть у крайній формі, виправдані – українські політики здатні на все. Водночас не можна всіх під гребінку тотального спрощення. Політики, по-перше, є частиною та відображенням суспільства. По-друге, серед них також знайдуться відповідальні.
Написане не є закликом любити політиків і носити їх на руках. Таке і так відбувається. Українці, традиційно, хвалять політиків на початках, але люто ненавидять і проклинають ближче до закінчення каденцій. Зараз про інше – не варто спрощувати все довкола і за цією матрицею жити. Ось, навіть, політика – вона, як і будь-яка інша сфера, зовсім непроста. У її світі більшість рішень є сумою компромісів, а задіяно при цьому аж надто багато сторін. Відтак суворі та принципові оцінки, звичайно ж, необхідні, але робити такі, очевидно, варто на основі ретельного вивчення процесів, оцінки не можуть бути поспішними і на базі інформаційних «вкидів». Бо дивно, коли у сфері власної професійної діяльності ми спроможні перерахувати десятки нюансів і перепон, що заважають нам реалізувати той чи той план, а реформування держави сприймаємо в категоріях походу в магазин за продуктами: усе просто, чітко і вже!
Чим загрожує схильність до миттєвих і неосмислених оцінок у чорно-білих тонах, що зроблені на основі не емпірики, а емоцій? Таке веде до маніпуляцій. Нами передусім. Причому маніпуляцій не тільки на рівні політики, а маніпуляцій на кожному кроці. Але ж усе наше життя є бурхливим потоком маніпуляцій – скажете ви. Не без того! Саме тому варто повернутися до початку цієї статті і пригадати озвучену там тезу – потрібно більше працювати з історичним минулим, осмислювати різний досвід, адже цей шлях є вихованням опірності до маніпулювання нами. Він – не вакцина, але пошук такої. Шлях довгий, вузький і через вивчення різних ситуацій, але – шлях чи не єдиний! Тільки так можна побачити багатоманітність життя та варіативність інтерпретацій, еволюцію явищ культури чи мінливість ідентичностей. Водночас не бажано формувати уявлення про політичний курс Кабміну лише за новинами опозиційного до того каналу. Також недоречно робити висновки про особу А, виходячи з відгуків винятково персони Б. Якими переконливими ті не були б. Хіба на світ ви також дивитесь очима Б, або знаєте, що ведучий новин – Бог. Тоді можна все.
Автор - Євген Гулюк.
Оригінальна публікація тут
