В українських соцмережах спалахнув черговий срач. Колишній генпрокурор, політик Юрій Луценко виклав пост про те, що ВЛК (військово-лікарська комісія) зняла його з військового обліку через непридатність, і тепер він не у війську, а вдома.
Думки, як то водиться в інтернет суперечках, поділились на дві крайні позиції. Перша – повага і подяка Юрію, що маючи в анамнезі онкологію, пішов добровольцем до війська. Друга – хейт від військових або пов’язаних з військом людей.
Розберемось, що викликало хейт в історії з Луценком.
Відповідь на поверхні – відчуття несправедливості. Несправедливості, яку відчуває на собі кожен український воїн.
Її замовчують, про неї не скажуть у ЗМІ, про неї пишуть одиниці в соцмережах, але масштаб її величезний.
Розкрию по пунктах.
1) Простому діду з піхоти, що до букету своїх хвороб отримав контузії, поранення та інвалідність, світить лише виведення за штат з символічною оплатою. І це після декількох кіл пекла в МСЕКах і ВЛК. Знаменитості списуються швидко. Можливо тому, що мають знайомих в потрібних кабінетах, навіть перебуваючи в опозиції?
2) В армії велика кількість непридатних до військової служби. З хронічними хворобами, інвалідностями. Фронт давно тримають обмежено придатні та непридатні, які або призивалися такими, або стали ними за півтора роки війни. Чи зможуть вони відпочити і підлікуватися? Чи можуть нормально списатись? Відповідь очевидна. Але всі знають, скільки коштує «відмазатись» від служби і розповідати в качалці, що ти не створений для армії і війни.
3) Намагання щось змінити в системі МСЕК та ВЛК публічно оголошені аж після року великої війни. До того ні старий найпратріотичніший армія-мово-вірний, ні новий прогресивний Президенти і їх команди нічого з цим не робили.
4) Замість змін в бюрократичних процесах, що підсилили б відчуття поваги до простого солдата, ми отримуємо закон про 10 років в’язниці за відмову виконувати наказ, яким би той наказ не був.
Під цим тягарем несправедливості український солдат воює ефективно, йде в контрнаступ і дає по зубах сильному ворогу. Але солдат бачить і відчуває несправедливість. І солдату це болить.
А корупція як була, так і є. В тилу досі панує рішалово, телефонне право і договорняки. В тилу суддя, що збиває насмерть нацгвардійця, досі не отримує висновків про стан сп’яніння. В тилу одеський воєнком обійшовся звільненням після журналістського розслідування про явно невідповідні посаді статки. В тилу інші гучні корупційні кейси.
Все це не підсилює Україну. Бо війна з росією - на виснаження. І росія може собі дозволити не змінюватись, адже має людський ресурс, що мовчки піде на війну. Наш ресурс менший. Зараз збори, що раніше закривались за тиждень, тривають місяцями. Ресурс тане і, не змінюючись, ми розбазаримо його залишки.
Одного лиш бажання вийти на кордони 1991 замало. І суспільство хоч якось діє – донатить, йде до війська. А держава не поспішає боротись з корупцією в ТСК, реформою військового обліку, ВЛК та іншої адміністративки. Навіть ігноруються вимоги західних партнерів, від допомоги яких ми критично залежні.
Своїм все, решті – закон.
Тому навіть правдивість хоч на 200% в ситуації з Луценком, який маючи онкологію в анамнезі пішов до війська, не перекриває почуття несправедливості через затягування реформ та пробуксовки (а часом і відвертого саботажу) в боротьбі з корупцією, що об'єктивно існують в суспільстві.
