Оригінальна публікація https://zaxid.net/puristi_i_bazhannya_karati_n1544853
Автор - Василь Расевич
Вкотре доводиться переконуватися в тому, що українське суспільство – суспільство радикальних максималістів. Яким чомусь здається, що ледве не всі великі справи мають бути реалізовані з «чистого листа» і в свого роду пуританському вакуумі. Їм не треба союзників, вони не дозволяють скористатися чужим ресурсом або допомогою. Перемога має бути винятковою і тільки їхньою. Союзники мають бути до мозку кісток відданими саме їхньому варіанту «української справи», а допомога – меґавеликою і наданою негайно саме їм. Висловлюючись точніше – це має бути перемога саме того політичного середовища, до якого належить носій подібних уявлень. Тоді перемога буде ще солодшою, оскільки автоматично наділить переможця правом карати всіх переможених і тих, хто мав іншу думку.
Насправді така поведінка властива не лише українцям. Хай як дивно, але в такому позиціонуванні можна знайти дуже багато відсилань: і до часів Англійської революції XVII століття зі спробами збудувати «Новий Єрусалим» на «чистій» території, і до радянських будівників комунізму. До цього переліку схожостей ще варто додати уявлення українських радикальних націоналістів про національну революцію і методи побудови Української соборної самостійної держави. У всіх випадках маємо справу з релігійною свідомістю, тісно переплетеною з політичною діяльністю. Це ідеологічні доктрини, зведені в ранг релігійного вчення. Зі своїми «святими», священними текстами, з високою недосяжною метою та своїми пророками і жрецями.
І якщо ідеї та цілі абстрактні, то священнослужителі таких політичних культів – цілком реальні. І саме вони присвоюють собі роль морально-етичного мірила, за яким має розвиватися суспільство. Саме вони визначають та озвучують, що правильно і чого треба людям. Якщо в часи Англійської революції багато було дійсно переконаних, що чистотою поведінки і справедливістю намірів можна побудувати свого роду рай на землі, що дало поштовх для освоєння Північної Америки, то в наш час спроби захистити Україну і підняти її до рівня успішної держави шляхом ізоляції є небезпечною утопією. Всі революції, спрямовані на побудову раю на землі, хоч і мали величезний модернізуючий вплив на суспільства, завжди супроводжувалися масовим насильством та ріками крові. Майже завжди все рухалося до насаджування «єдино правильної» ідеології, «єдино правильного» шляху і завершувалося створенням тоталітарної секти.
Проте між історичними пуританами й українцями вже зараз можемо спостерігати видимі відмінності. Наприклад, англійські пуритани було насамперед вимогливими до себе. Намагались жити аскетично. Голови стинали тільки тим, хто, на їхню думку, ступив на аморальний і неправильний шлях. Їхнє бажання ізолюватися насправді дало поштовх до розбудови «нового світу». Українські пуристи є не менш вимогливими до всіх навколо, але не щодо себе. Тому найчастіше можна побачити намальовану ними картину ідеалістичного, правильного майбутнього, але за повної відсутності бачення і розрахунків, які забезпечили б її реалізацію. Найгірше в цій ситуації те, що така ідеалістична картина в головах багатьох людей стає реальністю. Її наслідки стають найбільш фатальними, коли справа доходить до пошуку союзників. Тактичних, ситуативних і постійних. Абсолютна переконаність у своїй правоті та справедливості може робити людину неадекватною. Бо у своїх фантазіях та уявленнях вона вже перемогла і наділила себе ексклюзивним правом карати всіх, хто, на її думку, провинився.
Навіть зараз, коли Україна вистояла й отримує потужну міжнародну допомогу, ситуація досі є надзвичайно загрозливою. Україна критично потребує міжнародної допомоги: збройної, дипломатичної, фінансової, ресурсної та економічної. Ставлення до потенційних союзників, не тільки держав, за принципом: ми вас ще маємо перевірити згідно з нашим vade mecum, – є облудливим і неправильним. Тому що такий «правильник» з прописаними істинами та критеріями може мати суто партійний характер. А те, що для Петра Порошенка добре і правильно, може виявитися звичайним рятівним колом для кланово-олігархічної системи.
Що мається на увазі? Річ у тому, що зараз через Україну пролягає фронт війни двох систем. Війни двох моделей: феодально-клептократичної та, умовно кажучи, капіталістично-демократичної. Обидві системи непогано співіснували завдяки цинічному винаходу – real politic. Це коли одна система корумпувала і розʼїдала другу, а прикриттям служили аморальний прагматизм та повна вседозволеність. Для першої системної групи характерні авторитаризм та нищення народовладдя і демократії шляхом розбурхування безмежного популізму. З іншого боку, дедалі більш очевидним є всесилля міжнародних корпорацій та міждержавних структур, які практично позбавляють голосу цілі національні держави та малі народи. Розростається міжнародна бюрократія, а інституції, що мали гарантувати безпеку і верховенство права, перетворюються на симулякри, що тільки імітують свою функцію.
Так довго тривати не могло. Путін зауважив, що дрейф України в напрямку західної системи нічим не зупинити. Що його опора – олігархи, от-от будуть зведені до рангу великих підприємців, або ж цілковито втратять на силі. Що апробована в Росії система, коли за кожним олігархом були закріплені конкретні політичні сили, політики та найвищі державні чиновники, в Україні починає давати збої. Це стало відомим, коли більшість з попередньої політичної еліти, які перебували на «кормлінні» в олігархів, завдяки демократичним виборам до влади не потрапили. Зрозуміло, що не обійшлося навіть цього разу без «куплених» натискачів кнопок у парламенті. Такі виявилися й у фракції «Слуга народу». Але поза впливами опинилися Арсеній Яценюк зі своєю командою, Олег Тягнибок зі своєю групою пореволюційних мародерів та нездар. Через війну не потрапили до Верховної Ради і багато відвертих проросійських політиків від «Опозиційного блоку» та ОПЗЖ.
Зменшилося представництво і в головного експлуататора патріотичної карти Петра Порошенка. Взагалі, Порошенко відіграв найвизначнішу роль у збереженні в Україні кланово-олігархічної системи. У знищенні потенціалу Революції гідності. Це саме він не допустив у країні радикальних реформ, бо їхня реалізація першим викинула б його на маргінес. Саме Порошенко, можливо не до кінця усвідомлюючи, був надією й опорою для Путіна. Він запровадив Україну в петлю Мінських домовленостей. Порошенко розраховувався інтересами України, виторговуючи в Путіна відтермінування у поглинанні Росією його країни.
Коли вага і значення Порошенка в Україні критично змаліли, а над олігархами нависла загроза деолігархізації, Путіну нічого не залишилося, як розпочати повномасштабну війну. Відомо також, що ще одним чинником, який спонукав Путіна до прямої агресії, була непоступливість і безкомпромісність Зеленського. Причому на Зеленського не діяв тиск ні з боку Росії, ні з боку Заходу. Тобто якщо б залишити справи на самоплив, то російській феодально-клептократичній системі в Україні загрожував поступовий крах.
На щастя, плани і розрахунки Путіна не виправдалися. План бліцкригу провалився. На певний час зачаїлися всі – і частина західних лідерів, і путінські однодумці-олігархи. Напевно, в надії, що оборона України довго не потриває. Але, оговтавшись від несподівано героїчної оборони, дехто з них знову включився у боротьбу за своє збереження і розпочав бурхливу діяльність. Шкідливість такої діяльності годі уявити. По-перше, узурповане право говорити від імені опозиції, якою вони насправді не є, може вводити в оману значну частину чесних патріотів. При тому, що назване середовище нічого спільного з опозицією не має. Воно критикує українське керівництво за принципом «все не так». Критикує, не маючи власного плану дій. По-друге, вдавання зі себе патріотів, будучи насправді на послугах олігархату, нищить патріотичне поле і дезорієнтує людей щодо тотожності природи російської та української систем. І, по-третє, замилює українцям очі, що західна система цінностей у цій війні протистоїть не тільки путінському режиму, але і його метастазам в Україні. І це, хіба, найскладніший і найболючіший для них момент – усвідомити, що їхні кумири на повірку можуть виявитися союзниками Путіна.
Тому без усвідомлення того, що кланово-олігархічна система в Україні є сіамським близнюком російського монстра, годі зосередити всі зусилля на боротьбі з ворогом. Годі розпізнати і залучити на свій бік якнайбільше союзників. І найголовніше – годі скористатися внутрішнім потенціалом російського монстра.
Чи зауважували ви, як миттєво починали реагувати пропагандисти Кремля й інформаційні рупори українських олігархів на спроби Ходорковського, Фрідмана та інших багатих росіян надати свій ресурс на підтримку Україні? Відразу в українському сегменті виринали вирвані з контексту «компрометуючі» слова Навального або Ходорковського. А українськими медіа котилася хвиля обурення і ненависті. Або чого тільки варта історія з наданням українського громадянства Алєксандру Нєвзорову. Інтелектуальний потенціал якого може дорівнювати десяткам Ганапольських, які вже багато років засмічують український інформаційний простір. Але до них питань не виникає, бо ті зробили правильну ставку – справно обслуговувати олігарха Порошенка.
Отже, зі всього сказаного випливають такі висновки. Не варто піддаватися і встрявати в пустопорожні дискусії про «хороших» і «поганих» росіян. Вони безперспективні і маніпулятивні. Треба максимально використати весь антипутінський потенціал у Росії. Не можна опускатися до рівня – «ми самі переможемо». Бо це безвідповідальний і дуже немудрий підхід, який означає ведення затяжної війни, десятки тисяч життів українців і неймовірні матеріальні руйнування. На такий варіант можуть вестися лише ті, хто прагне після війни всіх одноосібно карати. Але в такому разі доведеться заплатити надто велику ціну за чиїсь примхи та психологічні комплекси.
Українська влада і західні демократії однозначно зацікавлені в тому, щоб російські олігархи, не заплямовані в крові, якнайшвидше включилися в боротьбу проти кремлівського режиму. Зацікавлені в тому, щоб відкрити другий, внутрішній, фронт у боротьбі з режимом Путіна.
Питання майбутнього устрою Росії також треба залишити на час після перемоги. Не варто зараз перейматися тим, чи залишиться Росія єдиною державою, чи розпадеться на дрібніші частини. Принаймні це не має впливати на вибір і залучення Україною на свій бік союзників. Треба памʼятати, що західний світ зовсім не зацікавлений в тому, щоб у країні з ядерним потенціалом настав хаос. Не потрібно вже виставляти ультиматуми і хвилюватися, чи повернуться міжнародні бренди в нову Росію. Потрібно думати про те, як привабити їх вже і зараз на український ринок.
Найважливіше для України – це провести такі реформи і так змінити морально-етичні пріоритети, щоб вона перестала хоч якось нагадувати Росію. А поки що мудрість та ефективність керівництва України полягають в тому, щоб захистити державу і громадян, перемогти ворога і зберегти при цьому якнайбільше життів своїх людей.
