Оригінальна публікація https://zaxid.net/proval_politiki_visnazhennya_n1536871
Автор Василь Расевич
Початок гарячої фази війни символізував крах попередньої політики російського агресора – політики виснаження й удушення України. Прийняття Путіним рішення про безпосередню атаку збройних сил РФ на Україну є не тільки підтвердженням його неадекватності, але й свідченням імпотентності та неефективності політики Росії щодо України. В цій ситуації нам важливо чітко окреслити, якими були стратегія і тактика Росії щодо знищення України і те, який арсенал засобів і методів вона для цього використовувала. Не менш важливо розібратися на що опиралися росіяни, які ситуації використовували і хто їм свідомо або ж ні допомагав.
Не таємниця, що з приходом до влади в Росії офіцера спецслужб, одержимого поверненням «вєлічія отєчєства», Путіна ця країна не переставала проводити деструктивну політику щодо колишніх республік СРСР. Там, де населення «куплялося» на російську пропаганду, – виникали потужні точки напруги, які потім перетворювалися на криваві анклави всередині або на кордонах цих держав. Як правило, основним детонатором неспокою й сепаратизму були ті, кого офіційна Росія назве «соотєчєствєннікамі» і зобовʼяжеться їх захищати. Для цього навіть змінить свою зовнішню доктрину і надасть собі право, як колись нацистський Третій Райх, здійснювати агресії проти суверенних держав й анексувати їхні території.
Створення кривавих анклавів у Нагірному Карабасі, Придністровʼї, Південній Осетії й Абхазії, «ДНР/ЛНР» – це продумана політика Росії на ослаблення і знищення Азербайджану, Молдови, Грузії й України. А перед тим ще були спроби використати російськомовних громадян у країнах Балтії. Врятуватися яким дозволили певною мірою дискримінаційні закони про негромадян і швидкий вступ до Європейського Союзу.
Ситуація з Україною ж істотно відрізнялася. Оскільки тут вдалося нав’язати негласний, але очевидний поділ на умовний Схід і Захід. Завдяки такому поділу і протиставленню стало дуже легко маніпулювати українцями. Тепер очевидно, що всі, хто долучався до зштовхування українців лобами через історичну або мовну політику, тільки допомагали ворогу. І мова не про те, що не треба було розбудовувати свій національний історичний наратив або не підтримувати українську мову. Йдеться про те, що на догоду певним політичним угрупованням у суспільстві просувалася антагоністична пам’ять та дискримінаційні мовно-культурні практики. Тепер пізно про це говорити. Залишається тішитися тим високим рівнем патріотизму, якому не стали на заваді ні помилки в історичній, ні в мовній політиці. Треба розуміти, що задум Кремля розколоти українців за цими критеріями зазнав повного фіаско. Хоча їм вдалося зберегти свій обманний вплив на частину населення того, що ми тепер називаємо ОРДЛО.
Так само не вдалося задушити Україну газовим шантажем. Причому треба пам’ятати, що задум полягав у двосторонньому тиску на Україну. З одного боку, Росія викручувала руки Україні і шукала охочих долучитися до сепаратної змови по газу, а з іншого – обурені зниженням комфорту європейці. Україна за таких обставин пішла, на жаль, на кабальні умови. Але вистояла. І згодом навіть відсудила в «Газпрому» незаконні нарахування. І тут знову не вдалося виснажити Україну і затягнути на її шиї газовий зашморг.
Попри те, що Росія мала свою маріонетку на посаді президента України Януковича, російських громадян та офіцерів на постах міністра оборони і в спецслужбах, вона розпочала підготовку до прямого втручання з ліквідації суверенної України. Вона розгорнула справжню війну проти України, анексувавши Крим та розв’язавши війну на Донбасі. Здавалося б, агресор очевидний, що іще гадати? Але суто символічна допомога колективного Заходу, постійні переговори з Путіним і задобрювання його коштом поступок за рахунок України породили справжнього монстра. Який зрозумів, що, корумпуючи західну еліту й наганяючи страх розпочати третю світову війну, він тримає Захід на короткому повідку.
Тоді, коли Україна намагалася пояснити об’єднаній Європі, які геополітичні ризики з’являються від будівництва до Німеччини нових газогонів, німецький уряд думав тільки про економічні зиски від оборудок з Путіним. Анґела Меркель до кінця залишалася переконаною, що «Північний потік – 2» – це суто економічний проєкт. Українські пояснення та биття на сполох Польщі про те, що альтернативна нитка газогону неодмінно зробить Україну жертвою російської атаки та критично узалежнить ЄС від російських енергоносіїв, не були почуті. Німці традиційно рахувалися тільки з Росією і не зважали на Україну. Це слугувало прямим заохоченням Путіна ще сильніше затягнути удавку на шиї України, щоб повільно виснажити її обмежені ресурси і задушити.
Ситуація мала шанс змінитися після обрання президентом США Джозефа Байдена. Але йому виявилися набагато ціннішими відносини з Німеччиною і він пристав на те, що «Північний потік – 2» мав би вступити в дію. Несподіванкою для українців стали і надто м’які санкції проти путінського режиму і постійне відкладання санкцій «із пекла». А також постійне оглядання лідера демократів на вигоди і ризики на наступних американських виборах до Конгресу. Єдине, що все ж кардинально змінилося – це те, що США під тиском агресивності Кремля вирішили постачати Україні летальну зброю. І це, щиро кажучи, врятувало Україну на початковому етапі російської агресії.
В України несподівано з’явилися надійні союзники в особі Великої Британії та Туреччини. Польща та країни Балтії, як сестри по нещастю, постійно демонстрували надійну підтримку. Така підтримка в екстремальних ситуаціях наочно продемонструє, хто є справжнім другом і партнером.
Варто сказати, що працювали на виснаження України і Путін, і так звана опозиція. Тільки після нападу Росії на Україну можна сказати, що такої політичної сили, як ОПЗЖ більше не існує. ПЄС як партія Петра Порошенка, що мріяв про політичний реванш, також здулася. Куди й поділися «Стоп капітуляції» та ефемерні червоні лінії, які Порошенко завзято малював Зеленському. Тепер видно, що Порошенко та його політична сила тільки перешкоджали Зеленському проводити важливі реформи і влаштовували провокації в запіллі, коли він вирушав на важливі переговори з Путіним. Нагадати про те, до якої безвиході допровадили так звані Мінські угоди, підписані п’ятим президентом. Зараз дійсно не час для політичного розбрату, але не згадувати всі ці моменти не можна.
З огляду на це все можна стверджувати, що путінська нахабна політика, спрямована на виснаження і повільне удушення України, обламала зуби об президента Зеленського. Якщо його попередник був надзвичайно вразливою особою через свій бізнес з «мутною» історією і тому погодився на повільну капітуляцію України, підписавши фатальні Мінські угоди, то теперішній президент виявився міцним горішком і для Путіна, і для Заходу. Жодні вмовляння, жоден шантаж не подіяли на Зеленського. Він фактично не залишив Путіну вибору: або змиритися, або злетіти з котушок повністю. І той, не оцінивши адекватно стан української армії, рівень патріотизму українців, готовність їх захищати свою Вітчизну, попер війною проти України.
З огляду на потенційну кількість жертв, страждання людей, величезні матеріальні втрати, просто язик не повертається сказати, що цей психологічний зрив Путіна і розпочата ним війна припинили тактику повільного вбивання української держави. Убивства України як держави, за яким уже багато років просто спостерігає колективний Захід, висловлюючи час від часу різний рівень стурбованості. Проте гаряча війна змусить навіть розпещений успішним бізнесом з Росією Захід іти на серйозні кроки. Жертвувати частиною свого комфорту.
Від Заходу Україна, навчена попереднім досвідом, не очікує дуже багато. Оскільки через дії Меркель їй не пощастило вступити до НАТО 2008 року, а отже отримати захисну парасольку Альянсу, вона розуміє, що військові НАТО її не захистять і не протиставляться агресивній Росії. Зрозуміло, що в президента Байдена і лідерів ЄС є чудова вимовка про те, що виступ НАТО на боці України призведе до вибуху третьої світової війни. Що дає цим уславленим світовим демократіям можливість зі спокійною душею спостерігати за тим, як Путін вбиває українців, нищить їхню суверенну державу. Довго збиратися і повільно розмірковувати, чи вони не надто далеко зайшли зі санкціями, щоб остаточно не розізлити Путіна. Німеччина, Італія й Угорщина далі блокують колективне рішення ЄС відключити Росію від SWIFT. Мотивуючи тим, що це остаточно розізлить Путіна. А насправді, тихо сподіваючись на продовження вдалих ґешефтів.
Щиро кажучи, це ганебна поведінка тих, хто не готовий пожертвувати навіть часточкою свого комфорту заради атакованої ворогом України, навіть заради власної безпеки. У цій ситуації мало стурбованості з боку країн Заходу. Мало пояснень, що вони не хочуть початку третьої світової війни. Третя світова війна вже почалася. Вона вже вісім років триває. На жаль, її епіцентром стала Україна. А тому, щоб вважатися далі демократіями і зберегти власне лице, країнам Заходу потрібно негайно надати Україні збройну, економічну, фінансову та гуманітарну допомогу. Треба продовжити постачання ЗСУ летальної та високоточної зброї. Треба створити потужний фонд підтримки української економіки. Допомогти паливом, енергоносіями. Забезпечити міжнародну підтримку.
Санкції, що запроваджуються проти путінського режиму, обов’язково матимуть відчутну дію. Але природа санкцій така, що вони розраховані на певну тривалість. Якщо за цих обставин Захід ще може почекати, щоб насолодитися ефектом від санкцій, то для України кожна година – це смерті, вбивства, каліцтва і розруха. Нема жодного сумніву в тому, що Україна вистоїть і переможе. Питання тільки в тому, якою ціною.
