В середині квітня цього року один давній друг прислав мені посилання на статтю в «Военном обозрении», перепитавши, чи вона у мене відкривається. За якимось разом стаття авторства Андрєя Мітрофанова «Декомпозиция Украины как способ радикального сокращения возможностей ВСУ по сопротивлению российской спецопарции» відкрилася. Прочитавши, вирішив зробити копії, ніби передчуваючи її публічну недовговічність. Стаття, яких буквально десятки з’явилося у ті дні. Але її особливість полягає в тому, що в публічний простір просочився консенсусний план Росії на знищення України шляхом її «декомпозиції» та «дефрагментації». При чому це стосувалося не тільки адміністративно-територіальної або економічної, але й суспільної дефрагментації.
Наперед забігаючи скажу, що план руйнування енергетичної інфраструктури, ліній електропередач, підстанцій, шляхів сполучення, мостів, мобільного зв’язку, інтернету, телебачення та водопостачання існував задовго до того, як це стали приписувати гніву Путіна й «відплаті» за атаки на Кримський міст або на російські військові аеродроми. Дійшло до того, що навіть ліберальні російські видання віднедавна стали писати, що «Росія обстріляла Україну у відповідь на удар по стратегічній авіації в Енгельсі». Ніби до цього не було ніякої кривавої війни на знищення міст і сіл та геноцидних намірів щодо українців.
Треба зазначити, що технічна та суспільна дефрагментації в російських планах тісно пов’язані між собою. Якщо говорити в цілому, то, на щастя, цей план від початку базувався на хибних засновках про те, що, зруйнувавши українську енергетику та, зануривши країну в морок, холод і «середньовіччя», Росія викличе незадоволення і бунт громадян проти української влади. Російські стратеги собі уявляли, що українці не погодяться терпіти аж такі труднощі й поневіряння і зрештою повстануть проти влади Зеленського.
Проте на практиці виявилося, скільки б вони та їхні приховані сателіти у вигляді певної політичної секти в середині Україні, не атакували Зеленського та його команду, це не викликало навіть натяку на розкол між владою і суспільством. Безумовно, що ті, хто так і не змирився з президенством Зеленського і продовжили його атакувати, свідомо або ж ні, долучилися до російської програми дефрагментації України. Залишається сподіватися, що російські стратеги скористалися політичною зашореністю середовища п’ятого президента України й використали їх «в темну». І що це не була скоординована дія.
Ще одним великим прорахунком росіян, порівняльним із подіями 2014 року або лютого 2022-го, було уявлення, що українці міст сходу та півдня вийдуть зустрічати окупаційні війська ледве не з квітами і хлібом-сіллю. Тут так само хибністю висновків треба завдячувати не тільки недостовірній інформації російської агентури, але й деструктивній діяльності середовища Петра Порошенка. Яке весь час влаштовувало масові протестні акції проти президента Зеленського, намагалося вбити клин між ним і ЗСУ. Звинувачувало в роботі на російського ворога і головне – формувало враження, що він слабкий і не має достатньої підтримки, а тому повсталі маси от-от зметуть його з найвищої посади. Достатньо одного маленького поштовху або справжнього нападу Росії на Україну.
Завдяки прорахункам і видаванню бажаного за дійсне, росіяни не тільки помилилися, але й не передбачили такого відчайдушного спротиву українців. Тобто, у найбільш складний момент план дефрагментації не подіяв. Хоча йому передувала тривала підготовча робота.
Найбільш тривалим в часі і найменше видимим став період розпалювання внутрішнього конфлікту в українському суспільстві. Українців намагалися розколоти за регіональним принципом – «східняки» проти «западенців». Україномовні проти російськомовних, битвами за «справжніх» історичних героїв та за «правдиву» церкву. Думаю, не варто зайвий раз пригадувати кілька хвиль цькування «східняків» за те, що здоровенні «бугаї» не захищають свої міста, а втекли на благословенний захід України. Де відсиджуються і «жирують», а «наші хлопці» замість них гинуть на східному фронті. Як і твердження, що ледве не всі «западенці» одразу чкурнули за кордон, скористалися там допомогою для біженців, а свої помешкання у Львові й на Закарпатті здали за астрономічну суму «східнякам». Таким чином казково наживаютчись на біді переселенців зі сходу.
До втілення російського задуму з дефрагментації можна також сміливо віднести хвилю «обурення» російськомовністю переселенців. Паралельно зі запуском дезінформації, що нібито ті своєю російською мовою і симпатіями до російської культури прикликали до себе війну. А тепер не хочуть боронити свою рідний дім і ледве не у валізах привезли війну на «багословенний» Захід. Який нібито уцілів завдяки тому, що розмовляє українською мовою і шанує національного героя Степана Бандеру. При чому кілька давно відомих інформаційних агентів на послугах у Росії з неймовірною легкістю «заряджали» місцевих патріотів на поведінку, нібито переселенці – громадяни іншої країни. Приїхали самозванно і претендують на незаслужений шматок пирога.
Не допомагало ні те, що серед воїнів, які захищають Батьківщину, немало російськомовних. Не можна було достукатися й до тих, хто вважав чужинцями вимушених переселенців зі зони бойових дій. Дуже рідко сприймалися пояснення, що тільки консолідованими діями всіх українців можна зупинити і перемогти ворога. Що не варто розбурхувати сварок навколо історичних персонажів, які ділять українців, а що справжні герої тут і поруч. На жаль, доводиться констатувати, що у цій ділянці російська спецоперація, спрямована на розкол в українському суспільстві, була частково небезуспішною.
В статті Мітрофанова, яка не є офіційним документом, чітко вказується на те, що Росія, щоб протиставити Схід і Захід, має розпочати нещадне бомбардування також західного регіону. З одного боку для того, щоб знищити шляхи постачання західної зброї та можливості передислокації військ, а з другого, щоб у мешканців, наприклад, Харкова не склалося враження, що Росія карає тільки їх і чомусь щадить західний регіон. І на цьому можна було б зіграти на протиставленні і протистоянні. З цією метою в статті пропонувалося просувати тезу нібито Захід зацікавлений у боротьбі до останнього східного українця. Автор також вдається до випробуваної російської маніпуляції про те, що це не Росія знищує промисловість, міста і вбиває цивільне населення, а що все відбувається через те, що Зеленський чинить опір і Україна не здається.
Вже з часом стала зрозумілою причина такого «милосердного» ставлення до заходу України. Росіянам було шкода дорогих ракет, а фронтова артилерія могла лупити тільки по Харкову і Маріуполю. Та й від ракетних ударів по Львову і його інфраструктури однаково страждали як львів’яни, так і прибулі з того ж Харкова або Запоріжжя. А спільне страждання, на противагу планам противника, ще більше об’єднувало у ненависті до російського ворога.
В статті, написаній півтора місяці після широкомасштабного вторгнення в Україну, передбачався конкретний план дій, реалізацію якого ми можемо поетапно зафіксувати з погляду сьогоднішнього дня. Автор статті, не заморочуючись, пропонував одразу перейти до вирішення трьох задач:
- регіональна ізоляція з позбавленням українців можливості активно пересуватися своєю територією;
- енергетична блокада з повним відключенням цілих регіонів від енергопостачання;
- інформаційне подавлення зі знищенням систем зв’язку та передачі даних.
В голові у російського військового аналітика застрягла тільки мета, заради якої, на його думку, можна було спокійно нехтувати загальноприйнятими правилами ведення війни. І все це заради того, щоб «радикально знизити здатність України до організованого спротиву, для ротації військ і ресурсів, концентрації сил, можливості координації дій і проведенню ідеологічної обробки населення і солдат ЗСУ».
Автор статті так само детально описує, якими літаками і якими типами зброї Росія має знищувати енергетичну інфраструктуру, телекомунікаційні вузли, залізницю, промисловість. Що окремого інтенсивного удару треба завдати по Києву і Львову, як по важливих національних центрах. Сподіваючись таким чином досягти декомпозиції і дефрагментації України. Завдяки чому перетворити її на легку здобич Росії.
Проте, девʼять місяців героїчної боротьби українців показали, що війна однозначно закінчиться перемогою України. А Росія вже давно подумки розпрощалася з надією викликати повстання проти української влади шляхом занурення країни в «морок середньовіччя». І теперішні обстріли та знищення енергетичної інфраструктури є лише підлою помстою через власне безсилля. Росіянам страшно навіть думати про те, що нищення цивільної інфраструктури: енергетичних станцій, позбавлення світла і тепла, водопостачання, медичних закладів і таке інше – це не якась гра в «декомпозицію», а що це все воєнні злочини. За які неодмінно доведеться відповідати.
