Про різні очевидні речі на кшталт солідарності з притомною частиною польського суспільства, про давно назрілу прагматичність в стосунках із сусідами й тому подібне вже написано достатньо багато. Не стільки, як про польські звірства ХХ століття (все таки «сам дурак» набагато перспективніше поле для діяльності), але, в принципі, достатньо. Однак є ще декілька позитивних моментів, які варто використати з цієї ситуації.
По-перше, фінт хвостом на тему «Богдан Хмельницький і євреї» робить актуальним для широкого кола читачів величезний пласт історії, відомої до цього часу як «акт возз’єднання українців і росіян в єдиній тюрмі народів». Якщо Богдан Хмельницький, на думку польського прем’єра, персонаж виключно нашої історії, тоді де решта шляхти і чиновників Речі Посполитої «грецької віри»? Як оцінити його виховання в єзуїтській школі у Львові? А король, який сам питав його про наявність шаблі, чи не підштовхнув свого підданого до громадянської війни? Цікаво, що про це думають польські урядовці.
Хоча ясно, що це був з боку Варшави такий відволікаючий маневр для Кнесету. Просто знову не розрахували, з ким мають справу. Як відомо, собаки і леви по різному реагують на людину з палицею. Собака бачить палицю, а лев – людину. Тому фокус не вдався, і теза про Богдана Хмельницького пролетіла мимо.
Але Хмельниччина, це не лише про війну поганих українців проти хороших поляків (або навпаки, якщо це українська версія). Тут і про «східних слов’ян» можна поговорити, про шляхетські привілеї, про вікно в Європу або про магдебурзьке право. Для українців це цікаві теми, які заслуговують не меншої уваги, ніж історія ХХ століття.
По-друге, як не крути, поляки ще не здогадалися зробити українців частиною великопольського народу. А це позитив, якщо порівняти з російським дискурсом. Як не як, а суб’єкт історичного процесу. Негативний персонаж, але ж самодостатній.
Цю тезу потрібно закріпити, поки західні колеги не згадали сарматську теорію, безлюдне Дике Поле чи навіть геноцид Рюриковичів на теренах Червенських городів.
По-третє, перебування в компанії з Ізраїлем – це однозначний плюс. А історія кооперації галицьких українців з євреями під час виборів, аби подолати польську гегемонію – це взагалі знахідка в теперішніх умовах.
По-четверте, можна подивитися, як це виглядало збоку, коли Василь Павлюк ще не був консулом в Любліні. А відповідав за впровадження «ідеології бандеризму» у Львові, будучи секретарем міської ради і одним із головних «свободівців». Йому, напевно, зараз взагалі дуже цікаво. В тилу, так би мовити, ворога. На не своїй, Богом даній, землі.
По-п’яте, потрохи долаємо комплекс меншовартості. Є ще в Європі суспільства, до яких нам рукою подати. Хоча би в плані історичної політики.
Зрештою, цікаво буде розібратися, де чиї зрадники і ренегати. Як герой «Потопу» Стефан Чарнецький. Дуже зручна постать, до речі. Оскільки, як пише українська Вікіпедія, «походив зі спольщеного руського роду», всі його плюси і мінуси мають логічне, залізобетонне пояснення. Навіть два – для поляків і українців. Жорстокість, нерішучість, звинувачення у фінансових махінаціях – це від ворогів. Перемоги, стратегія, відвага – це тому, що «наш». А в історії таких персонажів, котрі навіть не здогадувались, що вони українці чи поляки, доволі багато.
Наступний виток «історичного діалогу» не за горами. Ми почуємо багато цікавого про Тараса Шевченка, наприклад (а там є про що поговорити). Або про митрополита Андрея Шептицького.
До цього треба бути готовими. І тут є два варіанти: або подальше «бронзовіння ідолів», або трохи навпаки – не творити собі кумирів. Надивившись на чудеса польської історичної політики, маємо шанс переосмислити свою історію і наше до неї ставлення. Хоча, швидше за все, цим шансом ми не скористаємося.
P.S. Кардинальні зміни відбудуться тоді, коли всі переваги нашого нового добросусідства відчують на собі працівники наукових установ в Україні та Польщі, політики з дипломатами, інвестори й підприємці, а не лише українські заробітчани.
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
