Останніми днями в соціальних мережах піднявся черговий сплеск невгамовного ура-патріотизму, спричинений абсолютно малопомітною навіть для українського наукового середовища подією – задекларованим на 24 вересня півторагодинним зум-вебінаром «Чи був Голодомор геноцидом?», організованим Німецько-українською комісією істориків. Цілком очевидно, що формулювання теми зі знаком запитання українське суспільство може сприймати як намагання поставити під сумнів одну з найтрагічніших сторінок української історії, а також зусилля української дипломатії про визнання Голодомору геноцидом. Саме на це звернули увагу і співробітники Музею Голодомору у своєму «Публічному зверненні до Німецько-української комісії істориків щодо зміни назви міжнародної конференції (так у тексті, – ред.)».
Особливої гостроти це питання набуло після відмови німецького Бундестагу визнати Голодомор геноцидом, перевівши це питання з політичної в юридично-міжнародну площину. Всі, хто знайомий зі стенограмою відкритого слухання Петиції в німецькому Бундестазі, очевидно, помітили, що під час обговорення неодноразово згадувалась і Німецько-українська комісія істориків, до авторитетної думки якої зверталися промовці. Негативний результат дав змогу послу України в Німеччині Андрієві Мельнику звинуватити українську частину Комісії (зокрема співголову Ярослава Грицака) у бездіяльності. Забута вже історія зі взаємними звинуваченнями знову виринула на поверхню після появи 20 вересня цього року петиції «Відкритий лист щодо висловлення недовіри Німецько-українській історичній комісії (так у тексті, – ред.)», ініційованої Інститутом дослідження Голодомору. Дізнатися про авторів «Відкритого листа» неможливо, що й зрозуміло, оскільки текст написаний у кращих традиціях політичних доносів попередньої епохи і рясніє такими висловами: «українські провідні експерти» (залапковано для іронії) «нівелюють багаторічну працю українських істориків, юристів, етнологів», «ігнорують Закон України від 28 листопада 2006 р.», і нарешті – «таке формулювання теми заходу є знущанням над пам’яттю невинно убієнних мільйонів українців, порушує законодавство України та міжнародно-правові акти. Дії українських організаторів заходу є антидержавними, вказані особи нав’язують відкриту антиукраїнську позицію світовій спільноті, діючи в одному пропагандистському напрямі з Росією». А отже – треба змінити склад комісії.
Зрозуміло, що нікого вже не здивуєш зливою «псевдопатріотичної» істерики доморощених «експертів» у соціальних мережах, які не мають жодного поняття про предмет обговорення, але вважають за потрібне вставити і свої «п’ять копійок». Тривожною є інша тенденція: коли соціальні мережі використовують фахівці для просування власних альтернативних поглядів та амбіційних планів. При цьому їх не зупиняє навіть те, що вони вдаються до свідомих маніпуляцій, неправдивої інформації і відвертої фальсифікації. Розрахунок простий – під гаслами патріотизму, захисту державних інтересів і звинуваченнями в антиукраїнській діяльності можна дуже просто мобілізувати симпатиків на свою підтримку. На жаль, це явище в останні роки стало дуже поширеним, і те, як це відображається на непростій ситуації в нашій гуманітарній науці, може стати темою окремої розмови.
Однак повернімося до нашої теми і спробуємо розібратися, наскільки праведним є гнів анонімних авторів «Відкритого листа» та їхніх численних адептів у соціальних мережах. Вибір назви заходу можна вважати невдалим і дражливим для українців, тому ми маємо право дорікнути українським організаторам за відсутність «відчуття ситуації». Але наукові традиції й усталена наукова культура дають право організаторам самим визначати назву, форму проведення й учасників наукового заходу. І якщо це, може, й невідомо людям, які не мають стосунку до науки, то авторам «Відкритого листа» це відомо дуже добре, ба більше, я впевнений, вони самі діють за цим принципом. Проте це «дрібнички» порівняно з тим, що ці ж особи чудово розуміють, що захід проводиться для німців, а не для українських вчених. Тому твердження, що організатори порушують українське законодавство, звучить як абсолютний нонсенс. Вони, мабуть, наперед знали про що говоритимуть українські учасники (Ярослав Грицак і Георгій Касьянов), заручившись підтримкою екстрасенсів. Тоді ми маємо справу не з вченими, а з божевільними!
Німецькі історики продовжують для самих себе й українців дуже важливу роботу з вивчення історії Голодомору, яка тривалий час взагалі не порушувалася в німецькій історіографії Східної Європи. І цей захід є продовженням зусиль її провідних спеціалістів – наприклад, членів Комісії професорів Ґвідо Гаусманна (Guido Hausmann) і Тані Пентер (Tanja Penter), котрі за останні роки опублікували декілька дуже важливих праць з теми Голодомору. А ось чому про це мовчать українські історики-германісти, члени Комісії, професори Юрій Шаповал і Поліна Барвінська, – це вже питання не риторичне. Незнання породжує невігластво!
Я не зустрічав в українських ЗМІ жодного адекватного аналізу причин того, чому німецький Бундестаг не ухвалив резолюції щодо визнання Голодомору геноцидом. Тож може скластися враження, що це антиукраїнська акція, посилена російським впливом. Не все так просто, і для розуміння цього потрібно знати дещо з німецької історії ХХ століття загалом і її специфічної частини – німецької історіографії. У 2016 р. Німеччина визнала геноцидом вбивство сотень тисяч вірмен в Османській імперії, взявши на себе спільну відповідальність за злочин, і вбивство німецькими військами племен гереро і намо в колонії Німецька Південно-Західна Африка (Намібія) в 1904–1908 рр., без виплати компенсації родичам і нащадкам. У випадку з Голодомором в Україні не було головного аргументу – відповідальності Німеччини за скоєний злочин. Контекст розуміння цього рішення полягає в цілковитій відсутності теми «Голодомор в Україні 1932–33 років» у німецькій свідомості й історичній науці.
Українські дослідники Голодомору полюбляють посилатися на німецьких дипломатів в УРСР, які засвідчували факти злочину сталінського режиму і навіть вказували цифри померлих від 7 до 10 млн. Справді, зі семи німецьких консульств у радянській Україні 1933 року працювало три – у Києві, Одесі і Харкові. Однак інформація про причини голоду була неоднозначною і більшість її пов’язувала з опором селян колективізації та антирадянськими виступами, і лише консульство в Києві у січні 1934 року певною мірою пов’язало Голодомор з антиукраїнською політикою Москви. Про реакцію МЗС невідомо, але оскільки німецький посол у Москві відмовився організовувати допомогу тим, хто голодував, то можна зробити висновок, що це питання не було актуальним. Не вдаючись у деталі, все ж потрібно згадати, що в цей період між Німеччиною і СРСР ще існував «дух Раппало» і військово-технічна співпраця була важливішою. Німецькі ЗМІ практично не повідомляли про Голодомор в Україні, бо вочевидь були зайняті важливішими темами, і тут можна згадати хоча б значення для німців 1933 року.
Наступного сюжету українські дослідники Голодомору дуже не люблять, бо він пов’язаний з політичним використанням злочину більшовиків нацистами під час окупації України в роки Другої світової війни. Але про це вже в наступній статті.
Автор статті – доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Автор - Сергій Стельмах.
Оригінальна публікація тут
