Для того, щоб зрозуміти причини значної російської присутності в українському інформаційному просторі навіть під час повномасштабної війни, потрібно зробити свого роду екскурс у минуле. Якщо говорити про радянський час, то зрозуміло, що тоді все функціонувало за класичними імперськими лекалами. Коли все найкраще, в тому числі й інтелект, стягувалося й концентрувалося в столиці. Тобто в Москві. Так само жорстко регламентувалися не тільки компетенції столиці й периферії, але й існували сфери, до яких на провінції було зась. Тобто такі професії, яких навіть на рівні імітації не могло бути, наприклад, у Києві.
Тому й не дивно, що після 1991 року новим національним державам довелося нашвидкуруч заповнювати існуючі кадрові прогалини. Або компенсувати тим, що потрапило до Києва через Москву. А тут, чого гріха таїти, периферія майже у всьому поступалася недавній імперській столиці. І питання не у високих кваліфікаціях москвичів, а в слабких якостях периферійних еліт. Закладів з підготовки окремих спеціальностей в союзних республіках просто не існувало. Якщо подивитися і порівняти структуру всесоюзної і республіканських Академій наук та університетів, то виявиться, що американістів, сходознавців, спеціалістів з країн Азії і Африки та дипломатів могли готувати виключно в Москві або Ленінграді.
Випускники цих спеціальних факультетів не тільки знали мову, але й історію та традиції країни. Добре пригадую розмову з одним із таких випускників московського вишу. Який говорив дуже доброю німецькою мовою, а додатково перфектно володів англійською і китайською. От він напівжартома розповідав, що в їхній групі було менше студентів ніж викладачів. Один навчав їх читанню ієрогліфів, другий граматиці, третій каліграфії, а четвертий вимові і пʼятий викладав країнознавство. Уявляєте суму затрат на підготовку такого спеціаліста? Але СРСР міг собі дозволити таку розкіш. Бо там добре знали, що добре підготовлений розвідник та промисловий шпигун окупиться сторицею.
До слова, цей московський знайомий, повештавшись Центральною Європою, досить швидко опинився на роботі в посольстві РФ у Пекіні. Що й не дивно.
До всього треба додати, що ці спеціалісти були добре інтегровані в середовища країн перебування. Цьому сприяли стажування, спільні проекти і взагалі спілкування «рівних з рівними». Після розвалу СРСР і падіння залізної куртини ці горизонтальні звʼязки тільки посилилися. А Захід, на жаль, повірив, що Росію можна реформувати та перетворити на партнера з невичерпними ресурсами.
Повертаючись до подібного роду перспектив у жителів УРСР, то професійно вони могли реалізуватися також тільки в столиці СРСР. Для чого, скажімо, здобувати фах американіста, якщо тобі ніколи не світить практика за кордоном? Якщо Москва має тотальну монополію на звʼязки зі зовнішнім світом. Якщо навіть студенти з Києва для мовної практики в соціалістичній НДР мали проходити співбесіду в Москві, щоб після ретельних перевірок та погоджень вирушити до ще однієї країни за бетонним муром. І взагалі, вивчення іноземних мов було організоване так, щоб поза факультетами іноземних мов ніхто ті мови так і не опанував.
А окремі напрямки, до прикладу в Києві, мали факультативний або майже аматорський характер. Якщо згадати факультет міжнародних відносин Київського державного університету, то це був свого роду заповідник для дітей республіканської номенклатури. Єдиною перевагою якого було те, що на противагу звичайним факультетам іноземних мов він давав свого роду гарантію лояльності до радянської системи. Що через це сито в закриту систему не потраплять чужі.
Взагалі радянська дипломатія – це щось унікальне. Це інституція, що пройшла стрімку еволюцію від «красних дипкурʼєрів» та революційних фанатиків до респектабельних спеціалістів, тісно спаяних з радянською репресивною системою. Де провести різницю між дипломатом, розвідником та міжнародним терористом було неможливо. Рівень свободи дії дипломатів залежав від рівня інтегрованості в систему. Тобто, якщо дипломати із «країн соціалістичного табору», що навчалися в Москві ще хоч якось могли себе проявити на батьківщині, то про тих, хто представляв УРСР на міжнародній арені не могло бути й мови.
Повертаючись до теми підготовки кадрів у імперській столиці та на периферії, варто сказати, що кадри для роботи закордоном готувалися виключно із людей відданих радянській системі. Це були люди, тісно повʼязані з ідеологічною, репресивною та розвідувальною системами. Для того, щоб хоч якось уникнути прямого залучення потрібно мати «плечі» на найвищому московському рівні.
Тому в 1991 році незалежною Україною було допущено кілька фатальних помилок. По-перше, потрібно було відмовитися від старих радянських дипломатичних кадрів. Майже всі вони носили «погони» іншої держави і, як міністр закордонних справ незалежної України Анатолій Зленко, ще довго отримували зарплату в Москві.
По-друге, потрібно було негайно реформувати систему підготовки дипломатичних кадрів. Не тільки створити дипломатичну академію, але й підвʼязати до неї низку профільних інститутів. Де б готувалися кадри зі знанням мов та добре обізнані з історією та культурою профільних країн. По-третє, мала бути припинена практика призначення послами відставних партноменклатурників та їх дітей. А на роботу в посольства відправляти за великим «блатом». До речі, ця шкідлива практика не припинилася й до сьогоднішнього дня. «Кастинг» на посаду посла навіть у дуже важливі країни світу затягується чомусь на місяці, якщо не на роки.
Часто українські дипломати не володіють мовами країн перебування і взагалі не надаються для дипломатичної роботи. Особливо пекучою ця проблема стала в наш час, коли від роботи дипломатичного представництва залежить надзвичайно багато. Бо успішну міжнародну діяльність президента Володимира Зеленського та міністра закордонних справ Дмитра Кулеби треба підсилити систематичною роботою наших дипломатів.
Хоча до всього потрібно ставитися з розумінням. Напевно, в той час не могло бути інакше. Бо навіть сусідня Польща тільки минулого року відмовилася від послуг тих дипломатів, які навчалися в Московському державному інституті міжнародних відносин. Рішення жорстке, для багатьох несправедливе, але потрібне. Подібну реформу пора здійснити й Україні. Реформу, яка дозволить збільшити кількість професіоналів і зменшити число самоуків або «висуванців».
Не варто рухатися старим російським шляхом, бо життя наочно показало, що висококваліфіковані спеціалісти не зможуть стримати країну від деградації та виродження. Бо не може бути успішною дипломатія, уособленням якої є Лавров, Захарова та Небендзя. Проте важливо також розуміти, що висококваліфіковані працівники російських посольств та аналітичних центрів, попри недолуге керівництво і божевільні плани Путіна, можуть успішно реалізувати масовані атаки проти України. Протиставитися яким в України поки що не дуже є ким. Правда і щирість – це надзвичайно важливо, але якби їх підкріпити професійною роботою наших дипломатів та спеціалістів-міжнародників, то це дуже додало б ваги нашій країні.
І на завершення. У цій статті коротко описано те, як багато уваги і коштів приділяли в СРСР та Росії підготовці спеціалістів-міжнародників. Які мали займатися «експортом революцій», створювати криваві анклави, корумпувати національні еліти, збирати компромат і шантажувати осіб від яких залежить прийняття найважливіших рішень, розбудовувати терористичні мережі, здійснювати замахи і вбивства. Цим і славиться російська міжнародна діяльність. Але Москва навіть у страшному сні не могла уявити, що українці – це не росіяни. Московські «специ» завжди легковажили Україною. Не надавали їй хоч якогось значення.
У них ніколи не було спеціалістів по Україні. Не «експертів» рівня програм Соловйова та Скабєєвої. Не рівня агентів Віктора Медведчука в Україні. Які не тільки за гроші, але й з переконань, обіцяли, що Харків з квітами вийде зустрічати російське військо. А далі не забаряться й Херсон з Одесою. На щастя, пиха і зарозумілість, неправильні наукові висновки та сприйняття України, як виключно «внутрішньої проблеми», зіграли з Росією злий жарт. А Україна вистояла і переможе.
Далі буде.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
