Не треба бути провидцем, що спрогнозувати, що соціальне питання в новій повоєнній Україні (якщо не раніше) таки вибухне. Вибухне, якщо нічого не робити і вдавати, ніби все чудово. Не можна все зводити до російського ІПСО, недобросовісних виконавців чи банальної корупції. Як і до протистояння «влади» і «народу», чи «нової влади», чи «попередників», чи «всі вони одинакові». Все набагато складніше, і українці тут не унікальні. В кожного суспільства є своя специфіка, обумовлена культурними особливостями та історією.
По-перше, багатство в нас слабо корелюється із соціальною стратифікацією, з освітою, зі знаннями і вміннями в принципі. Не без винятків, звісно, але загальна картина така. Білл Гейтс радив дружити з «ботанами» в школі, бо вони, ймовірно, будуть начальниками. У нас же картина протилежна – «ботани», як правило, працюють на трійочників. І це, до речі, є характерною рисою і російського суспільства – тобто нам двічі є над чим задуматися.
По-друге, наше суспільство любить послухати (особливо перед виборами) про рівність, про еліти та народ, про жертовність і тому подібне. Це навіть не патерналізм, а щось типу очікування Месії-Прометея. При цьому дуже швидко шоу з «передачі вогню від богів людям» перетворюється на шоу «Прометею клюють печінку, так йому і треба». Але це вже більше світова практика, мало б пройти в процесі дорослішання.
По-третє, а це вже дуже специфічне українське – унікальне сприйняття таких понять як «ліві», «праві», «соціалізм» і «капіталізм». Популярна казка про те, що останні три десятиліття ми йдемо від соціалізму до капіталізму є, м’яко кажучи, не зовсім правдивою. Ринкова економіка в нас ринкова дуже відносно, будь яка спроба поговорити про справедливість завжди скочується до теми «лівацтва», а про лівих відомо, що це або «москалі-більшовики», або страшний гендер. Тим часом програми майже всіх політичних партій, які декларують свою «правизну», є відверто лівими, як і риторика лідерів. Тим часом держава має стільки інструментів для покращення життя «правильних інвесторів», що кожна нова влада береться за «дерегуляцію», але інтереси «правильних інвесторів» виявляються, як правило, більш важливими.
Два покоління тому, в епоху «перебудови», українське суспільство було дуже корумпованим і дуже класовим. Радянська номенклатура могла і мала багато благ, які вважалися народними. Трохи менше діставалося радянській інтелігенції та правоохоронцям. Внизу соціальної піраміди виживали «пролетарі-гегемони», які номінально всім цим володіли та керували.
Люди хотіли змін, і вони настали. Чим довше тривали роздержавлення і приватизація, тим більше закрадалося сумнівів. І вже під завісу правління Леоніда Кучми популярними стали гасла, в яких багаті мали ділитися з бідними. Олігархічна система, виплекана «найуспішнішим президентом в історії України», настільки окріпла, що народ знову повірив у диво. І чекав, коли станеться щось таке, що змінить життя «маленького українця» на краще.
Спочатку таким «щось» мала стати Помаранчева революція, яка принесла б, серед іншого, соціальну справедливість. Янукович теж ішов до влади не без заманухи – він мав «почути кожного». Наступна революція – Революція гідності, передбачала інтеграцію України з Європейським Союзом. А вже там, якщо самі не можемо, справедливість мали б забезпечити євробюрократи. Але «жити по-новому» не вийшло, тоді електорат вирішив «зробити їх разом». Кожного, кожного разу народ голосує за те, щоб «вони» мали менше можливості експлуатувати «нас» і «наші ресурси».
Проте не виборами єдиними. Коли з’явився коронавірус, він скидався на «великого урівнювача». Від нього помирали і бідні, і багаті. І в нетрях, і в дорогих кварталах. Від нього не можна було втекти, тим більше, що не дуже-то кудись і випускали. Багато українських топ-чиновників і учасників схем виявили, що лікуватися доведеться вдома. Сім’ї, маєтки, друзі – все залишилося закордоном, кордон закрили, і еліта змушена була перекантовуватися в Україні, тобто «на роботі». Але і це швидко минуло й виявилося, що гроші та зв’язки таки можуть допомогти навіть в умовах страшної, здавалося, пандемії.
Тепер новий «великий урівнювач» - війна. Відразу було так, як і на початку пандемії – ракети «не вибирають», кордони закриті, а «народ», м’яко кажучи, забув про субординацію. І знову ж таки, за деякий час все повернулося на круги своя: кордон можна «привідкрити», лікарську комісію «порішати», а нові обставини навіть дали багатьом «правильним» чи просто ризиковим людям без зайвої совісті безліч нових можливостей для особистого збагачення.
Тим часом запит на справедливість залишається, і він колосальний. Система традиційно реагує показовими відстороненнями і здачею найбільш одіозних персонажів. Політична опозиція теж традиційно бореться ніби не за владу, а суто проти корупції. Це замкнене коло. А все тому, що держава не повинна гарантувати «можливості», «сприяння», тотальний «справедливий розподіл». Все, що вона може на даному етапі – це спробувати забезпечити рівні можливості. Перш за все в сфері судочинства.
Тому, повертаючись до початку статті, слід забути про «жертовність», про пошук «еліти» в стилі Прометея і Данко, а стати реалістами. Справедливість, коли у всіх порівну, неможлива. Так було до війни, а після руйнування економіки – і поготів. Справедливість, коли в кожного рівні шанси і відкрита конкуренція – теоретично «так», але ми ще ніколи не пробували. Зрозуміло, для влади існуватиме величезна спокуса «справедливо розподілити допомогу з повоєнного відновлення України». Але це не дасть нічого, окрім нового покоління номенклатури.
Не варто чекати нового «великого урівнювача» на кшталт революції, вірусу чи війни. Бо треба розуміти, що таким «урівнювачем» для певної категорії населення може стати і окупант, тільки кому від цього краще.
