Коли мова заходить про теперішню війну Росії проти України, то це обовʼязково супроводжується темою фронтових успіхів або невдач. Безумовно, ситуація на фронтах є архіважливою. Бо одна справа, коли ворог стоїть на околицях Києва, а інша, коли місяцями атакує, наприклад, Вовчанськ. І тут ще важливіше побачити справжні цілі ворога. Тому, аналізуючи причини і природу цієї війни, варто уважно розібратися з пріоритетами Кремля. А тому залишмо за замовчуванням імперські амбіції Путіна і навіть інтереси російського «глибинного народу». І тоді виясниться, що справжньою причиною війни, починаючи з 2014 року, було бажання Путіна відновити політичний контроль над Києвом і повернути Україні статус сателіта Кремля. Тим само, надовго обрубати шлях до європейської інтеграції.
Прагнення реваншу
Не таємниця, що ключовим питанням для Путіна на цей час є зміна влади в Києві. Тепер стало чітко зрозуміло, що головною перешкодою на шляху реалізації планів Путіна стала особа президента Зеленського. Який не пішов на поступки Росії, не капітулював і не втік після повномасштабного вторгнення, а навіть зумів зібрати нову потужну міжнародну антиросійську коаліцію. Героїчний спротив українців та не менш героїчна поведінка президента Зеленського поламали плани Путіна.
Саме тому російська пропаганда та політичні реваншисти в Україні, а також проплачені Росією окремі західні медіа, в один голос заспівали про нелегітимність президента України. Про його заміну і якийсь, ні сіло ні впало, «уряд національної єдності». Тепер зрозуміло, що Путін сподівається на успіх в «переговорах» з будь-ким, але тільки не Зеленським. Формула миру якого суперечить самому єству путінської політики. А саме – повне виведення російських військ і повернення України до кордонів 1991 року.
Путін переконаний, що втома українців від війни та туманність перспектив її завершення, підштовхне український народ до вимоги зміни політичного керівництва. Завдяки чому, ніби то, відкриється шлях якщо не до миру, то до перемирʼя. Що гріха таїти, Путін просто мріяв би, якщо через «уряд національної єдності» його партнером з переговорів знову став би Петро Порошенко. З яким той міг би знову «провернути» аферу типу Мінських домовленостей.
Смертельний захват Мінських домовленостей
Не таємниця, що Путіну після анексії Криму та розвʼязання агресії на території Донецької та Луганської областей України вдалося намацати слабке місце в українських елітах. Залякуванням продовжити військові дії та погрозами втрати майна і власності українських елітаріїв Путін навʼязав Україні смертельну тактику повільного удушення держави. Українське керівництво повелося на втягування держави у переговорний процес за умов, коли Російська Федерація виступала не в ролі агресора, а в якості мирного посередника між Україною та сепаратистами з ДНР-ЛНР. Відтоді весь «мирний процес» став грою в одні ворота. А участь міжнародних посередників – в якості респектабельних гробарів, що надавали законності чину похорону держави.
Мінські домовленості 2014-2015 років і особливо їх імплементація були насправді відстроченою капітуляцією України. А заяви президента Петра Порошенка про їхню не юридичну природу та необовʼязковість – звичайною брехнею. Згодом адепти пʼятого президента скажуть, що завдяки Мінським домовленостям йому вдалося уникнути повномасштабної війни, втрати територій та зберегти тисячі життів. Що також є неправдою.
Річ у тому, що Путіна в 2014 році майже зовсім не цікавило повне завоювання України. Завдяки військовій агресії та створенню сепаратистських анклавів ДНР-ЛНР він прагнув залякати Київ і Захід. Змусити їх на визнання за Росією «права» на контроль політичної влади в Києві. Що йому практично, на жаль, вдалося. Оскільки за Мінськими домовленостями Україна погоджувалася на офіційне визнання особливого статусу окупованих територій Донбасу.
У вересні 2014 року Верховна Рада прийняла закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Україна погоджувалася на проведення на непідконтрольних їй територіях виборів. Повну амністію сепаратистам. На право формування місцевої міліції, а насправді узаконення сепаратистських бандформувань. Фактично на створення бандитського анклаву, який через три роки Росія мала «впхнути», як свого Троянського коня в Україну.
Мінські умови передбачали відмову не тільки від вступу в НАТО, але й виведення іноземних формувань та іноземної зброї. Що робило Україну повністю безборонною у випадку чергової воєнної агресії Росії. До всього, всі ці положення мали бути затверджені в Конституції держави. Що знову ж таки означало переведення України в статус російського сателіта типу Білорусі.
«Геній» Петра Порошенка полягав тільки в тому, що за поголосками, він не мав наміру імплементувати ці зміни в українське законодавство. Дипломатично маневрувати та ухилятися. Хоча й це є неправдою.
Наприкінці серпня 2016 року президент України Петро Порошенко вніс на розгляд Верховної Ради «Проєкт Закону про внесення змін до Конституції», сумнозвісний законопроєкт про децентралізацію. І якби не бурхливі вуличні протести ВО Свобода та спротив малих фракцій у парламенті, то Порошенко міг би «продавити» цей руйнівний закон.
За словами аналітика Станіслава Бєлковського, Мінські домовленості назавжди зависали дамокловим мечем над Україною і ставали безвідмовним засобом тиску при найменших розходженнях між Москвою і Києвом. Тобто в ситуації 2022 року вже не було б кому воювати за Україну.
На завершення історії з Мінськом варто нагадати, хто «кував» ці домовленості від імені патріота Порошенка. Першим і незамінним автором «зради в Мінську» був Віктор Медведчук, призначений, як наруга над здоровим глуздом, спецпредставником України на переговорах. Насправді Медведчук був не тільки представником інтересів Росії, але й головним реалізатором плану Путіна. Медведчук мав стати «ґауляйтером» нового пропутінського режиму в Києві. А те, що Медведчук цілий час залишався посередником між Порошенком і Путіним (з надзвичайними повноваженнями), свідчить про узгодженість планів обох сторін.
Яка роль відводилася Порошенку, достеменно невідомо. Але судячи з того, як стрімко розвивався їхній бізнес та розросталася пропагандистська медіаімперія Медведчука, Петро Олексійович не мав би нарікати. Взагалі, Путіна цілком і повністю задовольняв Порошенка в ранзі представника України. «Замараний» з регіоналами, мільярдер завдяки державним посадам, скомпрометований в очах західних держав таємними приватними домовленостями з кремлівським режимом, Порошенко ідеально «торгувався» з Путіним за своє кровне, поступаючись державними інтересами.
«Керченське» хапання за соломинку
Найбільш промовистим в історії з Порошенком є інцидент в Керченській протоці. Коли, отримавши невтішну соціологію, Порошенко, за домовленістю з Путіним, ризикнув запровадити в Україні воєнний стан. 25 листопада 2018 року, ні сіло ні впало, три українські кораблі вирішили перейти із Чорного в Азовське море. Те, що Росія вдасться до незаконного затримання було ясно як білий день. Але Порошенкові потрібно було запровадити воєнний стан щонайменше на два місяці. Щоб зупинити й перенести президентську виборчу кампанію, де він однозначно програвав.
Реакція Заходу на цю аферу була більш ніж стриманою. Неоднозначну позицію зайняла і Верховна Рада. Вдалося «протиснути» запровадження воєнного стану тільки на місяць, що не рятувало Порошенка від поразки. Ви спитаєте, який інтерес у цій історії мав Путін? Величезний. Авторитарні дії президента Порошенка закривали шлях Україні у демократичний світ, але вводили до путінського кола автократів. Можливо, черговий акт агресії з боку Росії відклався б. Але це стало б страшним ударом по українських європерспективах і навіть по суверенітетові.
Провал Путіна
З обранням Володимира Зеленського президентом України у 2019 році провалилися ледве не всі плани Владіміра Путіна. З політичної арени зійшов добре прогнозований і передбачуваний гравець Порошенко. Він ще міг колотити воду, малювати червоні лінії, відтягувати на себе увагу частини патріотичних громадян, але це було тільки питання часу. Наприклад, до переговорів Зеленського і Путіна в Парижі. Коли стало зрозумілим, що Зеленський не піде на змову і не поступиться.
Розрахунок Путіна на те, що з недосвідченим коміком він легко впорається, провалився. Переконання, що 72% підтримки Зеленського на виборах – це ті, що хочуть миру і подальшої дружби з Росією, не підтвердилися. Виявилося, що слова Зеленського про важливість Мінських домовленостей стосувалися лише юридичної підстави для збереження західних санкцій проти Росії. На практиці стало зрозуміло, що Зеленський і не думає навішувати на Україну Мінські домовленості без змін.
Коли стало очевидним, що Зеленський не поступиться, а отже більше не спрацює російська тактика повільного руйнування суверенітету української держави, терпець у Путіна увірвався. Він вирішив шляхом повномасштабного вторгнення змести владу Зеленського в Києві. Поставивши весь світ перед доконаним фактом. До чого, на жаль, світ майже був готовим. Проте знову спрацював «чинник Зеленського». Про що піде мова в наступній статті.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
