Україна платить кров’ю за спокій Європи. Це правда. Але правда також в тому, що Україна платить і за помилки українців – за роки розкрадань, корупції, «багатовекторності» та інфантилізму. Правдою є і те, що більше ніж Україна, Європу захищають США – як головна країна НАТО. Росія хитає Захід в кіберпросторі, корумпує політиків та бізнесменів, підвозить під кордони нелегальних біженців, фінансує партії євроскептиків – але вона навряд наважиться на десант біля столиці країни – члена НАТО. Україна радше відволікає Росію від Європи, ніж захищає її. Бо російські танки над Віслою – це більше «якбитологія», ніж реальні прогнози.
Тому аргументи про справедливість, вдячність і борг перед Україною з боку західних політиків більше не будуть ефективно працювати. Політиків взагалі мало цікавить мораль, їх цікавлять настрої електорату. На початку вторгнення, коли президент Зеленський звертався до народів, парламентів і тиснув на керівництво країн-союзників, мораль визначала настрої електорату. І політики стали моральними. Чим далі в затяжний конфлікт, тим важче достукатись до західного виборця, і тим глухішими стають західні політики до закликів про справедливість та вдячність.
Дивно, що в нашій «країні істориків» (а в нас мало людей, які скажуть, що не знають історії) не пам’ятають про події 1848 року. «Весна народів» була часом, коли одні народи повстали і вимагали різні права і свободи, а інші – допомагали урядам в надії отримати вдячність і визнання. Не важко здогадатися, хто вийшов з цього процесу сильнішим, а кого використали й забули. Тоді ніхто нікому не дякував і зараз дякувати не буде. Це працює, якщо пощастить, на особистому рівні. На політичному не працює взагалі.
Тому що політика – це справа для дорослих. Де дитячі уявлення про причини та наслідки (був чемний – отримав цукерку) просто не актуальні. Актуальними є дорослі уявлення: маєш гроші – купив собі цукерки. Щось вмієш, чого не вміють інші, від тебе щось залежить, впливаєш – отримуєш. Нічого не вмієш і від тебе нічого не залежить – проси і сподівайся на доброту сильнішого.
На відміну від першої половини 2022 року, зараз акцент на емоції не додає нам позитивів. На зовнішній арені це просто повторення попереднього, тому цікавить обивателів і чиновників все менше й менше. На внутрішньому інформаційному полі такі емоції допомагають росіянам сіяти зневіру і просувати свої наративи. «Для чого все це було?», «нам наобіцяли зброї і обдурили», «не визвольна війна, а зміна господарів» - такі повідомлення виникають все частіше, і потрапляють на зволожений розчаруванням ґрунт. Бо наші люди теж багато чого забули, не лише європейські обивателі мають коротку пам’ять. Забули про десятки тисяч чорних мішків для трупів, про мобільні крематорії та про щити для російського ОМОНу, з якими рухалися ворожі колони. «Це все було», щоб ті крематорії не коптили небо під Перемишлянами. Ось для чого.
Це не означає, що потрібно переходити в режим шантажу і лякати європейців тим, що росіяни мобілізують вже мільйони українців в свою армію і підуть з нею на Захід. Це теж не зовсім доросла позиція. Бо НАТО, станом на зараз, відіб’ється від Москви навіть у такому випадку. США вже протистояли Союзу тоді, коли «росіяни» контролювали майже всю Центрально-Східну Європу – і успішно протистояли. Також не можна назвати реалістичними заклики «покладатися виключно на власні сили», це радше прояв того самого розчарування.
Додає надії правильна риторика Президента Зеленського та Головнокомандувача Залужного, коли вони вітали з Днем Збройних Сил України. Якщо коротко – Україна продовжує чинити опір. Тверезо, реалістично, але від того не менш героїчно.
Сподіваюсь (хоча й не дуже), що змінять риторику і наші журналісти, блогери та «лідери думок». І почнуть говорити, що причини наших невдач – в нашій слабкості. А причини втрати до нас інтересу – в тому, що ми мало можемо запропонувати зі свого боку.
Бо таки пора думати по-дорослому. Інакше цинічні майстри Realpolitikнас просто з’їдять, поки ми нагадуватимемо їм про вдячність, честь, обіцянки та Будапештський меморандум.
