Здається, що писати про геноциди, масові вбивства, переслідування з політичних, расових або соціальних мотивів – найважче. Найважче з багатьох причин. Доводиться настільки занурюватися в цифри та масштабні події, що можна легко втратити з поля зору людину. Особливо, якщо працювати в конкретній політичній або ще гірше ідеологічній парадигмі. Неправда також, що чужого болю не буває. Справжній біль можна відчути тільки на власному прикладі або досвіді втрати найближчих і найрідніших. Писати ж про Голокост, Голодомор або етнічні чистки проти поляків на Волині можна лише за умови, якщо написаному передує глибока саморефлексія щодо зазначених подій. Бо інакше партійно-політичні вуха стирчатимуть за кожною пафосною фразою, за кожним роздряпуванням фантомної рани.
Останнім часом баталії навколо меморіалізації жертв Бабиного Яру досягнули свого апогею. Вони проявилися у протиставленні двох проєктів, а точніше двох екзистенціальних підходів: так званого приватного і нібито державного. Варто зауважити, що в підходах та особливо оцінках чітко проявляється партійно-політична складова учасників цього змагання. Бо оцінювання, як правило, відбуваються на підставі особистих політичних та середовищних належностей.
Тому Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ) попри свою історичну ґрунтовність та інтелектуальну масштабність відразу набув низки вкрай негативних ярликів. Зокрема, його атакували через гроші нібито путінських олігархів. Звинувачували, що цей проєкт просуває російський наратив. Що за умови його реалізації країна-агресор нав’яже його Україні. Були прискіпування до творчих підходів окремих керівників проєкту. Хоча відповіді на всі закиди лежать на поверхні. По-перше, спонсори проєкту не впливають на формування базового історичного наративу і практично не можуть просувати якихось ворожих і диверсійних тез. Тому що в МЦГБЯ існує Наглядова рада, яка складається з авторитетних, знаних у світі людей. А по-друге, там діє й Академічна рада, до якої входять найкращі фахівці з цієї тематики.
Міжнародний характер цього проєкту є вкрай важливий, тому що тема Голокосту має міжнародне звучання. Допоки українська історична наука була складовою частиною радянської ідеологічної машини, на Заході відбулися найважливіші дискусії щодо теми Голокосту. Результатом чого стало запровадження в окремих державах кримінальної відповідальності за заперечення трагедії Голокосту і навіть за применшення кількості жертв. Були розроблені міжнародні правила та принципи меморіалізації Голокосту, за якими Голокост вважається унікальною трагедією єврейського народу. У зв’язку із цим, будь-які спроби релятивізації, розмивання через невиправдану контекстуалізацію є злочинними.
Базовий історичний наратив Голокосту є достеменно виписаним. І його не можна змінити на догоду партійним, політичним або ідеологічним доктринам. Чітко відомо, хто ініціатори і вбивці, а хто жертви цього людиновбивства. Тому недолугі спроби «вписати Голокост в український національний наратив» без саморефлексії самих українців є марною справою. Навіть якщо знайти «українських» євреїв, згідних на догоду ситуативним настроям розповідати іншу історію Голокосту, то цього не сприйме світ. Але про це трохи пізніше.
Проєктові МЦГБЯ протиставляється «державний», який, за словами Івана Козленка, «публічно підтримала велика частина української гуманітарної спільноти». Ця ж спільнота у своїй більшості виявилася прихильною до невдалої історичної політики часів президентства Порошенка і взагалі до п’ятого президента України. Який, до слова, на початках свого правління гаряче підтримував проєкт МЦГБЯ, заявляв, що саме він його ініціював. Але наприкінці каденції та особливо під час виборчої кампанії «прозрів» і став називати його «ворожим» і «путінським». Так тоді лягла політична карта.
Державним у «державному» проєкті є лише те, що над його розробкою працювали кілька працівників Інституту історії НАНУ і він передбачає повне фінансування з державного бюджету. Що насправді є поганою новиною для громадян України, тому що всі попередні спроби побудови музеїв з державним фінансуванням зазнали фіаско. Гроші витратили, а музеїв не збудували. На жаль, цей проєкт так ніколи і не набув завершеного вигляду. А нині його прихильники свою основну діяльність спрямовують на залякування українців тим, що Росія спаплюжить українську пам’ять про жертви Бабиного Яру. Використає історію проти українців. Що Україна втратить можливість розповісти свою державну історичну правду. За словами однієї історикині, «фактично держава в особі центральної та міської влади цілковито віддала ініціативу приватному проєкту, занедбавши при цьому державний. А з таким підходом важко буде включити наратив Голокосту до національної пам’яті українців».
Найважливіше, що від цієї групи істориків годі дочекатися відповіді, хто ж ті наділені владними повноваженнями люди, які знають, як правильно подавати державницький погляд на тему Голокосту. Тим більше, що в МЦГБЯ вже є чудово виписаний базовий історичний наратив – інтелектуальний продукт великого колективу провідних вчених світу. То що держава або муніципалітет можуть до нього додати? Це тільки в путінській Росії держава все знає і вирішує, як правильно має бути. Їхнє «єдіноначаліє» готове вступати в будь-який конфлікт, не думаючи про наслідки для суспільства і держави.
А далі в хід ідуть традиційні для радянських пропагандистів постулати: ми не аборигени, яким закордонні авторитети розкажуть, як правильно писати. У нас є свої фахівці. Але при цьому не хочуть визнати, що доробок тих українських істориків, які безпосередньо досліджували трагедію Бабиного Яру, врахований у базовому історичному наративі. Тепер же йдеться, вибачте, про трохи вищі матерії в темі меморіалізації Голокосту, і тут потрібні надбання світової науки. Проте українські пропагандисти не заспокоюються, за радянською звичкою вони наполягають на тому, що державні органи мусять впливати через українських науковців, які мають бути рівноправними партнерами в міжнародних проєктах. Але українські вчені з відповідними кваліфікаціями і так задіяні в проєкті МЦГБЯ. А щодо впливу державних чиновників або політиків на формування наративу, то тут зась. Це не Росія.
Від учасників дискусії навколо комеморації Бабиного Яру можна почути, що проєкт МЦГБЯ – це продовження російської війни проти України через нав’язування своїх «смислів та цінностей». І нібито саме це породжує в небайдужих членів українського суспільства побоювання щодо впливу інвесторів та позиції менеджерів проєкту. Насправді суть конфлікту лежить зовсім в іншій площині.
Не говоритиму про конфлікт навколо грошей, особистих амбіцій та персональних образ. Вважаю, що основоположною проблемою навколо меморіалізації Бабиного Яру є недолугий концепт української історичної політики останнього десятиліття. В основу якого було покладено діяльність українських націоналістів, які напередодні та на початку Другої світової війни тісно колабораціонували з нацистами. Відверто кажучи, діяльність обох відламів ОУН у червні-жовтні 1941 року не піддається жодному поясненню. Не можна також пояснити участь частини українців у єврейських погромах, деколи ще до приходу німців, створення допоміжної поліції, участь у розстрілах, навіть якщо вона обмежувалася охороною периметру, щоб нещасні не могли втекти. Не можна пояснити діяльність міських окупаційних управ, сформованих оунівцями, які просто не могли не знати про масові вбивства людей.
Так само нема виправдання роботі в нацистських окупаційних виданнях на зразок «Українського слова» або «Волині», які закликали населення виловлювати євреїв, що переховуються під виглядом кавказців, і здавати їх нацистам. Якщо хтось скаже, що ці пропагандисти тільки прикривалися лояльністю до нацистів, а насправді боролися за самостійну Україну, то їм треба чітко відповісти, що такі стратегія і тактика були помилковими і вкрай шкідливими. А тому не дозволяють їм увійти з позитивним знаком в українську історію. Це так, по-людськи, кажучи.
Проте націоналістичний наратив вдалося запровадити на державному рівні. 2015 року, В умовах російської агресії проти України, Верховна Рада України ухвалила три так звані історичні закони. Вони нібито стосувалися в основному декомунізації, але насправді сприяли глорифікації українських радикальних націоналістів. Вдалося навіть до певної міри «згладити» історичні суперечності, мотивуючи воєнним імперативом. Але залишалася важлива тема, яка не піддавалася релятивізації. Це тема трагедії Бабиного Яру. І українські націоналісти, прийшовши до Києва в німецькому обозі або у вигляді похідних груп, брали активну участь в тих подіях. Вони прийшли як поліцаї, пропагандисти і функціонери цивільної адміністрації. Отже, в тому трагічному позиціонуванні вони були на боці нацистів. Нацистів, які за два дні розстріляли 33 771 людину. Цей факт ламав увесь нехитро скроєний націоналістичний концепт. Треба було щось робити. І тоді творці історичної політики стали повторювати радянський досвід.
Бабин Яр, попри всі потуги радянської влади витерти цю катастрофу з пам’яті як трагедію єврейського народу, зміг стати для всього світу кривавим символом масового вбивства в Європі. Спроби радянських ідеологів перевести стрілки з євреїв на «радянських людей» успіхом не увінчалися. Пам’ять жила. Шкода, але в незалежній Україні ми змушені знову зіткнутися з цією ж проблемою. Зі спробою релятивізації Голокосту, шляхом додавання до десятків тисяч єврейських жертв кількох десятків українських націоналістів та їхніх родин. Українців розділили між двома підходами у трактуванні Бабиного Яру. Згідно з першим, основною подією вважалася дата 28-29 вересня 1941 року, а отже Бабин Яр треба трактувати як символ Голокосту. Другий підхід, як близнюк радянського, намагався розмити унікальність Голокосту і тільки поруч з іншими «місцевими жителями» в переліку жертв називав євреїв.
Саме цей підхід ліг в основу «державного» проєкту. Відповідно до його наративу Бабин Яр – це українська трагедія, яка охопила й українських євреїв. Вершиною цинізму було зарахування до рівнозначних жертв трагедії українських націоналістів. Цинізм полягав в тому, що в нацистському переліку категорій, які підлягали вбивству, були євреї, роми, психічно хворі, а українські націоналісти в цей час розклеювали оголошення про збір євреїв у Бабиному Яру і стояли в периметрі охорони, коли там чинилася страшна масакра. Тому як можна ставити в один ряд безневинних цивільних жертв і тих, хто допомагав нацистам убивати, а потім тих чимось розчарував і сам поклав голову? Не обов’язково в Бабиному Яру.
Зараховуючи до жертв Бабиного Яру українських націоналістів, творці цієї маніпуляції намагалися в такий спосіб їх «відбілити». Мовляв, вони також жертви нацизму. Це можна було «згодувати» в середині країни, особливо коли історики, публічні інтелектуали та моральні авторитети активно зайняли виразну партійно-політичну позицію, примружили очі і вдають, що так відстоюють національні інтереси. Не розуміючи, що саме так вони діють в унісон з російською пропагандою. Бо ні один науковий центр у світі не погодиться на таку брутальну релятивізацію Голокосту. Не визнає колабораціоністів однаковими жертвами з вбитими в Голокості євреями. Тому якщо в когось з них ще є надія, що вдасться пропхати альтернативний до МЦГБЯ проєкт, то він глибоко помиляється. Сповільнити і затримати можна. Але пропхати «альтернативний», який заперечує унікальність Голокосту, як трагедії єврейського народу, – не вдасться.
І на закінчення. Директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович написав дивну й емоційну статтю «Маємо право оплакати наших євреїв». Не буду входити в дискусію навколо історичних фактів, хоча й там не все добре. Насторожує те, що Антон Дробович вживає термін «українські етнічні землі» і водночас говорить про право українців оплакати своїх євреїв. Але за теорією про етнічні землі всі, окрім українців, є чужинцями і зайдами. То чого «автохтонам» оплакувати чужинців? Він вдається до надзвичайно емоційних переконувань, що тільки українці, зокрема кияни, можуть зрозуміти біль від втрати євреїв. Ні ізраїльтяни, ні американські євреї – тільки українці.
Він пише про якесь «відчуження» в українців права оплакувати єврейські жертви. Дивно, але директор УІНП мав би оперувати не тільки емоційними категоріями. Бо в завдання його інституції входить спонукати українське суспільство до рефлексії щодо найскладніших питань минулого. Тобто якщо говорити про трагедію Бабиного Яру, то тільки за умови проведення зрілої і відповідальної дискусії про український колабораціонізм, реакцію місцевого населення на масові розстріли, реагування радянських українців на затирання пам’яті про трагедію в СРСР. Не ховатися за Праведниками і не говорити про оплакування. Бо оплакування людей, які загинули 80 років тому, є ірраціональною справою. Набагато важливіше самокритично проаналізувати ті трагічні події, щоб застерегти наступні покоління від повторення подібних страшних трагедій.
P.S. І ще про оплакування. Чомусь українські чиновники, політики і громадські діячі дуже хочуть оплакувати жертв Бабиного Яру саме зараз. І зовсім не чути плачів за єврейськими жертвами розстрілів у Кам’янці-Подільському. Коли за місяць до трагедії в Бабиному Яру було вбито 23 600 євреїв. А ще розстріли у всіх містах окупованої України, погроми і вивезення на вірну смерть в концтабори. Інструменталізована пам’ять – вона така…
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
