Обрання президентом України Володимира Зеленського стало першою ознакою того, що у відлагодженій олігархічній системі утворилися перші тріщини. Треба бути дуже наївним, щоб не розуміти, що без участі «опальних» або ображених олігархів можна позмагатися з кланово-олігархічною системою. Зі системою, де майже всі учасники політичного процесу, а це і влада, і опозиція, рекрутуються з одного середовища.
Двічі системі вдавалося звести нанівець потуги українців змінити державний і суспільний устрій в Україні. На жаль, і Помаранчева революція і Революція гідності завершилися перемогою олігархічних угруповань. Успішною стала тільки електоральна революція, в результаті якої вдалося обрати на пост президента людину не зі старої обойми.
Саме тому в цій статті мова піде про свого роду системний збій, який стався через значною мірою конфлікт в олігархічному середовищі. Такі конфлікти серед українських олігархів відбувалися і раніше. Але це ставалося, як правило, після приходу до влади в столиці якогось конкретного клану. Що тягнуло за собою черговий «поділ» пирога.
Хоча здавалося, що олігархи незворушні і ніякої міжвидової боротьби між ними не точиться, це було тільки оманливим відчуттям. Тому що боротьба відбувалася не тільки між українськими олігархами, але й російськими олігархічними групами, які, зрозуміло, було значно потужнішими. І навіть протистоянню впливам російської держави.
Але справжня гризня за «спадщину Кучми» почалася, коли той, відбувши два терміни, вирішив зійти з політичної арени, а управління бізнесом передати зятю. «Трубний» бізнес якого, як відомо, був дуже завʼязаний на російський ринок. Що може натякати на постійну чутливість Леоніда Даниловича до російських «побажань».
Янукович, його сімʼя і перший план Росії з демонтажу української держави
Обрання президентом донецького Віктора Януковича породило нову хвилю з перерозподілу благ. Те, що Віктор Федорович щедро ділився ласими шматками зі своїм поплічником Рінатом Ахметовим, факт. Але він також розпочав власний «бульдозерний» похід в олігархи. Відтоді в пріоритеті став не донецький клан, а збагачення його сімʼї. Що викликало незадоволення і протидію з боку інших олігархів. Напевно, цим невдоволенням і пояснюється особлива позиція окремих його соратників щодо початку фінансування ними Майдану у 2013 році.
Швидкісний стрибок в олігархи сина Олександра (Саші Стоматолога) зробив надзвичайно вразливим Януковича для контролю зі сторони Кремля. З того моменту тактика взяття в заручники Москвою його синів, стала дуже ефективною. І це проявилося в перших спробах демонтажу української держави. І в зростанні незадоволення Януковичем серед інших українських олігархів.
Саме в цей час на ключові міністерські посади призначаються російські агенти, які не приховують навіть свого російського громадянства. За часів Януковича майже увесь силовий блок: МВС, МО, СБУ і навіть «Укроборонпром» перейшли у відання осіб з прямою привʼязкою до Москви. Це — Віталій Захарченко, Дмитро Саламатін, Павло Лебедєв, Олександр Якименко, Ігор Калінін, Анатолій Могильов та ціла низка інших потенційних колабораціоністів з Росією.
І тут закономірно виникає питання, чому Росія вирішила взяти під свій прямий контроль силові українські міністерства? Не довіряла Януковичу, чи боялася спротиву українських олігархів? А боятися було чого. Річ у тому, що український олігархат і, відповідно, його ставленики при владі, сформувалися за принципом: краще бути в Україні третім, ніж в Росії 153-м. Тим більше, що в Росії Путін вже завершував свою «деолігархізацію», тобто ставив увесь великий бізнес під державний контроль. Коли його подільники зі спецслужб швидко ставали олігархами, а ті, що не сіли, залишилися в живих, або втекли з країни, мусили присягти в особистій вірності новоспеченому диктатору.
Цього боялися не тільки Коломойський і Пінчук, найбільш проукраїнські олігархи, але й сам Янукович. А також і решта дрібніших, таких як, наприклад, брати Клюєви і Льовочкін. Саме цим пояснюються хитання щодо євроінтеграції України з боку Януковича. І ніхто не хотів повторити технологію, яку застосувала Росія проти Леоніда Кучми, закривши йому перспективу руху на Захід, жахливим вбивством журналіста Гонгадзе.
Це може бути також однією з причин, чому Льовочкін, Клюєв і навіть Ахметов були серед спонсорів Майдану. Це також може бути поясненням причини брутального розстрілу Небесної сотні. Тобто російські спецслужби хотіли кровʼю відсікти демократичний шлях Януковичу та його команді. Повʼязати їх кровʼю і залишити в перспективі тільки Росію. Такий спосіб захоплення України та позбавлення її субʼєктності не міг сподобатися українським олігархам. Тому система починає шукати шляхи виходу. Робить це спочатку через трійку лідерів Майдану: Тягнибока, Кличка і Яценюка. Всі троє несамостійні та кожен завʼязаний на «свого» олігарха. Вони також намагаються вирішити все «полюбовно» з Януковичем. Але той виявляється слабаком і ганебно тікає з України.
Щоб представити цю подію, як успіх і перемогу народних мас, олігархи влаштовують театралізоване дійство із присягою майбутніх міністрів на сцені Майдану. А професійні революціонери захоплюють міністерські та урядові будівлі. Звичайні люди, яким треба дійсно завдячувати перемогою над режимом Януковича, розʼїжджаються по домах, делегувавши справедливе формування нової влади лідерам Майдану та… професійним мародерам.
Далі в хід пішли всім відомі технології. Олександр Турчинов і Андрій Парубій обійняли важливі державні посади, хоч не мали на те жодних вагомих підстав. Кадри, які ніколи не мали б очолити важливі державні установи – Швайка, Мохник, Махніцький, Тенюх із тріском провалили роботу, але зуміли стати заможними людьми.
Похід Петра Порошенка в олігархи. Милістю Путіна
Петро Порошенко, інсценізувавши виступ на грейдері, поїхав до Пшонки звітувати та домовлятися про своє майбутнє лідерство. І вже незабаром дістав благословення на президентство через олігарха Фірташа від самого Путіна. Обрання в першому турі президентом Петра Порошенка додало йому такої впевненості, що він, майже не приховуючи, розпочав свій великий похід в олігархи. Де у нього завдяки державному ресурсу практично не було конкурентів. Найбільшим подразником і перешкодою залишався тільки Путін. Який вирішив більше не бавитися з українцями та покарати їх, вчинивши анексію Криму і розпочавши війну на Сході України.
Уважно простеживши за діями тодішньої української владної верхівки, стає очевидним, що все це — серйозна боротьба між президентом Порошенком і премʼєром Яценюком за контроль над державними фінансовими потоками, турбота за своїми активами та нерухомістю в окупованому Криму та на території Росії. Ще одним головним болем для Порошенка стала необхідність зупинки російської військової агресії.
І тут ідеться не тільки про підписання капітулянтських Мінських угод, але й про низку таємних домовленостей з Путіним. Зрозуміло, що через секретність розмов між президентами, які відбувалися кілька разів на тиждень, ми не можемо стверджувати, що Петро Порошенко розмінював державні інтереси на власні забаганки. Але факт залишається фактом, що Порошенко залишався цинічним бізнесменом навіть у найстрашніший час. Що породило чутки, що Іловайський котел був запланований, щоб знищити українські добробати. Які могли становити серйозну загрозу для столичної влади та олігархічної системи.
Подальший розвиток подій вказує на те, що президент Порошенко пішов назустріч антиукраїнським олігархам, які перебували на прямому звʼязку з Путіним. Так, найближчим партнером Порошенка став Віктор Медведчук, через якого не тільки здійснювалася комунікація з Путіним, але почався спільний бізнес. Взагалі за президентства Порошенка Медведчук, який був призначений Москвою головним демонтажером української держави, піднявся до рівня потужного олігарха. Представляв Україну на Мінських переговорах і скупив дуже впливові телевізійні канали. Які не критикували Порошенка, але буквально розносили Україну.
Відносини з іншими олігархами Порошенко також вибудовував у своєрідний спосіб. Наприклад, з проросійським Ахметовим він «замутив» справу із Роттердам +. Що привело його до незаконної і аморальної торгівлі з ОРДЛО. Тобто Україна купляла у сепаратистів через контрабандну готівку під виглядом дорогого, завезеного через Роттердам вугілля. І знову Ахметов отримував від української влади низку преференцій.
Натомість проукраїнський олігарх Коломойський, який у 2014 році створив навіть свою приватну армію, щоб захистити свій бізнес на Дніпропетровщині та став керівником обласної адміністрації, потрапив у опалу. Наступ Порошенка на Коломойського закінчився для останнього тимчасовою втечею з України. Переслідуваннями за розікрадений ним «ПриватБанк» та загрозою для Коломойського втратити контроль за «Центренерго» та «Укрнафтою».
Саме конфлікт Коломойського і Порошенка призвів до появи тріщини в олігархічному таборі. Так виглядає, що це Коломойському належала ідея усунення з посади президента Порошенка через підтримку позасистемного кандидата. Не треба себе обманювати, що Ігор Коломойський керувався якимось філантропічними мотивами. Оскільки він був одним з основних стовпів олігархічної системи в Україні. Напевно, Коломойський бачив у Зеленському тільки того, хто може перемогти його запеклого конкурента. Можливо, сподівався, що той без досвіду і підтримки буде його нарукавною лялькою. Що він, через брак команди у Зеленського, обсадить своїми людьми усі важливі в державі посади. І вже точно, що при президентові Зеленському він не опиниться у вʼязниці.
Чому так сталося, і чому Владімір Путін вдався до повномасштабної війни, читайте вже у наступній статті.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
