Часто доводиться чути, що ось-ось – і все стане нормально. Після перемоги. Треба ще буквально трішечки. Не «два-три тижні», звісно, але дорога «назад» не закрита остаточно.
Тим часом в нових будинках популярною опцією стає «безпечна кімната», на цвинтарях по всій країні ростуть ряди почесних поховань. В церквах і магазинах збирають на Армію.
Звідси питання: що слід вважати поверненням до норми? Так як було – вже не буде. Мертвих не повернути, а калік не оздоровити. Може, в такому разі, повернення до норми – це лише психологічна адаптація до нових обставин? Прийняття неминучого. Після заперечення, гніву, торгу, депресії і оцього всього…
З історичної точки зору стан війни – це радше норма. Небагато поколінь, серед них наші батьки, мали щастя прожити в мирі. І це якщо не враховувати закордонних кампаній радянської армії: Афганістану, Чехословаччини. З біологічної точки зору теж все не райдужно – люди надзвичайно агресивні істоти, на совісті нашого виду багато смертей та вимирань. Навіть найпопулярніші релігії – це війна Добра зі Злом, знову ж таки війна.
Що є нормою для 10-річних українських дітей? Вони не жили в мирний час. Навіть 15-річні навряд чи пам’ятають мир. Люди середнього віку миром можуть вважати часи Кучми чи Януковича, але ностальгія за «дешевим доларом» не відміняє того факту, що і це покоління не жило «в мирі» з системою – були Майдани, «Україна без Кучми» і менші ексцеси.
Коронавірус це норма? А штучний інтелект? До чого повертатися, де цей еталон стабільності?
Цифрові технології зробили війну видимою як ніколи до цього. В цьому, кажуть, її унікальність. Можливо, так і є. Зрештою, хтось мусів починати. У всьому іншому маємо продовження тенденцій модерного часу, коли масові армії прийшли на зміну професійним, аристократичним. Але селян при цьому слід було навчити користуватися мушкетами. В кого кмітливіші селяни і кращі мушкети – той і передова держава. Зараз замість селян айтішники, а замість мушкетів – дрони. А глобально без змін.
А якщо нормою є оте вічне галицьке «може, хоч наші діти поживуть»?
