Коли я почав писати, моя знайома здивовано прокоментувала: «Пишеш про Молдову, я бачу ти зовсім зачарований нею». І подумавши, додала: «Мені здається, вони мало чим відрізняються від нас». Відстороненість породжує необізнаність, яка відбивається на всіх сферах – культурній, політичній, економічній, науковій. Принаймні так це видавалося мешканцю Харкова, бо два місяці проведені цьогоріч у Чернівцях вплинули на моє уявлення. За цей час я цілком відчув прикордонну природу Буковини – молдавські леї у обмінниках, машини із молдавськими номерами на автовокзалі, румунська мова на ринку, в транспорті, крамницях.
Я вперше потрапив до Молдови у 2020 році, під час ковідної кризи, коли втомлений від півріччя втрати академічної мобільності став учасником наукової школи, яку проводила німецька організація з Ляйпцигу. Її організатора я знав за заходом у Німеччині, і тепер він обіцяв познайомити мене із власною країною.
Якось ввечері у Берліні ми пили каву і він розповідав про країну, яку залишив відразу як впала «залізна завіса». Система академії наук була неповороткою і вбивала будь-яку ініціативу (цікаво, як і після трьох десятиліть незалежності ці слова зрозумілі в Україні). Він знайшов можливість вільно писати у Німеччині, але зберіг зв'язок із Молдовою. Здається, навіть зовнішньо схожий на німця, він добре розуміє як переваги, так і недоліки колись власної країни. Коли він розповідає про зіткнення з дрібною корупцією там, то відчувається його сором за це, і бажання, щоб Молдова змінювалася.
В потязі Харків-Одеса – першому етапі моєї подорожі, я мав пригадати всі свої знання про країну на південно-західному кордоні України. Знання, які переважно складалися із стереотипів або спогадів дитинства. «Марія, Мірабела», старий фільм із анімаційними вставками, щось зовсім незвичне для радянського кінематографу, і веселі пісні Кваки та Скіперича стали першим досвідом румунської мови, тоді абсолютно незрозумілої та неусвідомленої для мене. В радянському Харкові дитині важко було повірити, що десь в її країні можуть не говорити російською. Українською могли співати пісні, і дитячим спогадом була Софія Ротару, в репертуарі якої була цілком незрозуміла, але водночас така чаруюча «Melancholie». Звідкись я знав, що пісня молдавською, але заглиблюватися у деталі особливого бажання не було, бо «Queen» все одно був цікавішим за Ротару. Якби мене попросили описати зовнішній вигляд молдован, то я б згадав старий радянський мультфільм-казку про Григораша та його сестру Маріуку – дивні для дитячого слуху імена. Молдовани були для мене таким собі різновидом слов’ян, які говорили якоюсь подібною до нас мовою, та одягалися десь так, як гуцули із старих казок – мешканці архаїчної і маленької південної країни, де росте виноград. І звичайно існували неполіткоректні, як сказали б сьогодні, жарти про молдаван. Насправді не жарти, а цілком образливі, злостиві шпильки, які в «інтернаціональній» країні отримував кожен «не русский» - чітке означення для кожного Іншого в радянському Харкові.
Водночас, у мене є доволі стійкі відчуття які підживлюються стилем повідомлень про сусідню країну у наших ЗМІ, висловами деяких опініон-мейкерів та розмовами із співгромадянами, що цей радянський колоніальний погляд достатньо добре почуває себе і сьогодні. І говорячи зараз про деколонізацію, непогано замислитися про власний світогляд. А вимоги поваги до себе мали б супроводжуватися повагою до тих хто живе поруч.
З дитинства були і зовсім неприємні спогади про війну у Молдові. СРСР вже помер, і конфлікт у Придністров’ї спалахнув відразу після. Дивлячись на якусь поштівку, брат сказав, що пам’ятає Бендери, де він був у якійсь шкільній поїздці. «Але тепер вони геть зруйновані війною», - сказав він зовсім незрозумілі для мене тоді слова.
У підлітковості та студентстві Молдова майже зникла з мого простору. Лише кілька яскравих музикальних спогадів про гурт «O-Zone», одна з пісень якого безперечно була хітом в Україні, але крім ім’я Пікассо інші слова лишалися приємною для вуха мішаниною, та надзвичайно енергійний «Zdobsi Zdub».
Студентом-істориком про Молдову я дізнався ненабагато більше. З курсу археології пам’ятаю про суперечку України та Румунії за культуру Кукутені, але до чого ж тут здавалося б Молдова? З історії ранньомодерної України виринає напрямок «багатовекторної політики» Хмельницького, чиї війська на чолі із спадкоємцем Тимощем змушують господаря Лупула вдатися до «шлюбної дипломатії», і його донька Розанда стає призом для переможця. І десь по тих територіях прокотився один з фронтів Другої світової війни. Молдова – табула раса для випускника харківського істфаку кінця 2000-х років.
Біля одеського залізничного вокзалу мене чекав мікроавтобус «Мерседес», водій якого був власником маленької фірми з перевезень. Шлях з Одеси до Кишиніва був звичним для нього маршрутом. Зручна і швидка машина, не менш швидкий перетин кордону, весь шлях забрав не більше трьох годин. Їхати жовтневим, сонячним ранком було доволі приємно, і пару разів ми зупинялися випити кави, до якої водій додавав цигарку. Він був доволі говіркий, і багато розповідав про свою роботу та країну. Хвалився, що саме його фірма возила гравців мадридського «Реалу», які приїжджали у Кишинів на гру з місцевим (насправді командою з невизнаного Придністров’я – одна з багатьох особливостей Молдови) «Шерифом». Якось ми вийшли на розмову про економічні війни, які Російська Федерація перманентно вела із своїми сусідами, і тут у Молдови був свій досвід – заборона ввезення до Росії місцевого вина. Цілком політична історія, коли головний санітарний лікар РФ Онищенко почергово викривав «шкідливість» то грузинських, то молдавських вин. Як це переважно бувало в таких випадках, поведінка Росії лише відкривала можливості для її сусідів. Спочатку були великі проблеми, казав водій, але потім виноробні господарства переорієнтувалися, покращили технології виробництва вина, щоб відповідати стандартам ЄС, і врешті ми лише виграли, посміхався він. Внутрішній ринок став більшим і різноманітнішим, на ньому з’явилося чимало нових виробників, і якість вина значно покращилася. Але залежність від росіян все одно зберігається, бо «куди ми без їхнього газу», - додав він цілком раціонально.
Наступного дня я виконував свої прямі обов’язки – запрошеного лектора школи. Моя аудиторія – люди з молдавської системи освіти – представники міністерства, навчальних закладів, музеїв, журналісти та громадські активісти. Ми говоримо про труднощі історичної пам’яті нашого великого регіону, історичну політику, і моє завдання поділитися українським досвідом – ангажованого спостерігача, залученого до таких дискусій у форматі різних заходів і часто у соцмережах. Фідбек аудиторії відкриває мені цілком новий світ. На той момент я вже знаю, що молдавани говорять румунською, і витвір радянської історичної політики – «молдавська мова» з кириличною абеткою спокійно відійшов у минуле, як і локальний ерзац історії, яка мала кожному радянському молдаванину пояснити цілковиту окремішність його країни від Румунії та неминучість приєднання до «родини народів», який «навіки зібрала велика Русь (в цьому прочитанні безперечно Росія)». Але я не був готовий до наявності стількох внутрішніх суперечок між регіонами «такої маленької» країни. Звичний для мого бекграунду поділ «схід/захід» здався таким неглибоким і простим для співжиття. Знову-таки, мій український досвід змушував дивуватися тому, як легко молдавські націоналісти «зріклися» своєї мови. Моїх короткочасних візитів на «Захід» вистачало, щоб побачити світ, який менше за все переймається мовними маркерами, і сприймати українську ситуацію цілком у дусі «демодернізації» філософа Мінакова. Але як виявилося на рівні підсвідомості я не міг так легко подолати модель де «мова – це важливо».
Також важко було вловити ідентичність людей, які говорили зі мною – безперечно громадяни Молдови, але що далі? Румуни, молдавани, люди, які проговорювали свою спорідненість з українцями, і врешті цілком знайомі мені персонажі майже радянських людей. Під останніми маю на увазі тих, хто принаймні в цьому зібранні відчував себе у «внутрішній еміграції». Представниці шкіл з викладанням російською, вони пошепки говорили мені про жахливий молдавський націоналізм, який всюди витискає їх мову, ностальгічно згадували радянське минуле (в якому тим не менш вочевидь прожили меншу частину життя, але знову-таки, цілком відомий людині зі сходу України момент радянофілії з боку тих, хто пам’ятав СРСР хіба раннім підлітком). Я був цілком вражений, коли усвідомив, що в моментах, де цитувалися якісь документи румунською вони розуміли її не більше ніж я.
Наступний візит був у листопаді, і саме тоді зламався мій стереотип про «теплу південну країну», бо степовий Кишинів виявився в цю пору року надзвичайно холодним, доволі близьким до мого Харкова. Метою мого приїзду знову була школа, і таким чином дискусія про пам’яті та ідентичності продовжилася.
Ввечері моя знайома показувала мені Кишинів, розповідаючи про минуле тієї чи іншої будівлі, пам’ятника, просто історії міста. Я ділився своїми враженнями про денні дискусії, і слухав її реакції, коли нас перервала жінка яка проходила повз: «Не слушайте ее молодой человек, молдаване тут жили всегда, а те, кто говорил на румынском были слугами». Маленький урок «народної історії», який вочевидь демонстрував ангажованість «простих людей» до дискусій про ієрархії мов та національностей. Я мав бажання буквально на вулиці продовжувати «опитування» людей стосовно їх ідентичностей, наприклад румунської чи молдавської, та був хоч і жартома та застережений щодо можливої агресії у відповідях.
Частиною програми шкіл стали подорожі Молдовою, зупинками на яких ставали ті чи інші місця, пов’язані із складними моментами та перетинами історичних пам’ятей. Перший візит до села Александерфелд, колишнього поселення німецьких колоністів, яке з’явилося у дуже пізній Російській імперії, буквально напередодні Першої світової війни. Екскурсію для нас проводила староста/прімаріца села. Вона показує нам презентацію про історію свого села, веде нас до «шведського столу» з невибагливими місцевими наїдками, смак яких значно підсилює щирість, з якою нас пригощають. А потім нас ведуть селом, заводять до пекарні, де знову пригощають запашними булками, трохи схожими на єврейські хали. Під час цієї прогулянки мій гарний настрій зникає, я намагаюся швидко перетравити і співставити почуте із сільським ландшафтом. СРСР, який з’явився тут 1940 року, депортував місцевих мешканців далеко на схід – в Сибір, Казахстан, а сюди змусили заїхати тих, хто мав полишити власні домівки у іншій частині Молдови. Родина прімаріци була у засланні, і вона потрапила в чужий будинок, бо не мала змоги повернутися до свого. Я йшов осторонь групи і з відчаєм думав про те як тоталітарна держава скалічила життя всіх цих людей прикордоння. Час від часу в око кидалися старі кам’яні клуні, рештки невисоких цегельних парканів – залишки німецького поселення, які лишаються тут після майже сторіччя зникнення того світу. Але пам'ять там жива. Прімаріца розповідає про візити до їх села німкені, чия родина жила тут, і допомогу від неї селу. Зі сльозами на очах жінка каже про те, що для них важлива ця пам'ять і громада вже кілька років намагається створити гідний куточок – місце пам’яті про фактичних засновників села.
Наступний візит – інші лаштунки, ми у селі Сороки, яке доволі відоме своїм ромським кварталом, якщо можна вжити такий термін на позначення дивного скупчення химерних будинків, елементи яких намагаються представити то Капітолій Вашингтону, то Великий театр Москви. Майже всі ці великі, кількаповерхові будинки незавершені, дороги між ними відсутні – є лише напрямки, порослі краями бур’яном. У мене велика перевага – колега, який представляє молдавську академію і є ромом за походженням. Тема ромів для нього дуже важлива, і сфера його досліджень – Параймос – геноцид ромів нацистами. Він має досвід служби в кількох арміях, сміється, що починав з радянської. Пам’ятає конфлікт у Придністров’ї. Поки ми їдемо в автобусі мова йде про соціалізацію ромських дітей і програми неформальної освіти в Молдові для них. Я вирішив поділитися власною обізнаністю і розповідаю, що читав про вдалий словацький досвід залучення ромських дітей до системи освіти. І тут мені нагадують, що іноді непогано спробувати подивитися на світ очима іншого. Мій колега заперечує ефективність словацького досвіду, і каже, що з погляду ромів – це історія про фактичну дискримінацію, створення для ромських дітей відокремленої від інших системи з низьким рівнем освіти, особливо для дівчат. В Сороках він стає моїм супровідником, і я на прохання організатора представляюся людям, які нас зустрічають як український журналіст, бо так їм начебто буде приємніше говорити зі мною, ніж з місцевими. Несподівано стає в нагоді і моє харківське походження. Ми рухаємося вулицями, час від часу зупиняємося поговорити зі старшими чоловіками. Всі вони згадують «старі, добрі часи» СРСР та Харків як один із символічних центрів на мапі їх подорожей. Вони розповідають, що всі ці фантазійні будинки з’явилися на межі 1980-х-90-х, коли торгівля стала головним бізнесом для чоловіків та жінок, але потім був лише занепад, швидкі гроші швидко закінчилися, багато хто з господарів будинків поїхав з країни.
Ми не відвідували Придністров’я, про яке лише чув/бачив кілька презентацій на наукових конференціях та трохи читав, але відвідування Гагаузії в моїй уяві трохи заповнило цю прогалину. Регіон має суттєві інвестиції завдяки Туреччині, Румунії. Діють програми ЄС та США. Зокрема це відчувається на дорогах. А треба сказати, що Молдова загалом має очевидні проблеми із цими транспортними артеріями. Там де є гарні шляхи ви неодмінно побачите білборди, на яких позначено, що це дарунок від «американського народу», результат програм допомоги від США. І з цим у Гагаузії відносний порядок. Але регіон на позір лишається недоторканно пострадянським – старі витерті символи вздовж доріг. Водночас регіон називають політично складним, гагаузи мають свою особливу думку у молдавських дискусіях.
Сам Кишинів виглядає сучасним, хоча і не надто великим містом. Для країни він безперечно відіграє роль магніту, потужнішого ніж Київ для України. Внутрішня міграція постійно живить його. Більшість людей, з якими я мав розмови, були столичними мешканцями в першому або другому поколінні. Можливо особливість освітянської сфери, але багато хто походив із сіл. Несподівано для мене місто виявилося доволі дорогим, високі ціни на готелі, в ресторанах та кав’ярнях. Мене також переконали, що ціни на нерухомість взагалі захмарні, і як при цьому виживають люди із не самими високими в регіоні прибутками лишається питанням для політиків. Хоча активна зовнішня міграція, мабуть, найбільш очевидна відповідь, характерна для всієї Східної Європи. Місто дуже розлоге, місцеві нарікають на громадський транспорт, і вочевидь такий переконаний пішохід як я мав би витрачати тут купу додаткового часу.
Винні господарства, які ми відвідували для обідів – приваблива сторінка економічного успіху сучасної Молдови. Фактична монополія ще радянського винного заводу із знаменитими погребами «Cricova» вже позаду. «Purcari» та інші винні виробництва вже відомі у Європі, а їх господарства пропонують туристам комплекси – готелів, ресторанів та супутніх розваг.
Осторонь в моєму відкритті Молдови стоять транзитні подорожі осені 2022 року. З першого дня війни я відповідав на повідомлення своїх друзів з Молдови, які пропонували допомогу. Осінні подорожі були можливістю ще на кілька днів відвідати країну, яка за ці два роки стала достатньо близькою для мене, побачити когось із друзів. Мій звичний маршрут було змінено. Вже не з півдня, а з півночі, автобусом Чернівці-Кишинів я перетинав фактично всю країну.
Розмови при зустрічах так чи інакше торкалися війни. Війна в Україні безперечно втрутилася в життя країни. Від початку війни десятки тисяч українських біженців перетинали кордон, де їх гостинно зустрічали молдавські волонтери. Для багатьох Молдова стала транзитним пунктом на шляху до більш заможних країн Європи, які могли запропонувати кращі умови. Але багато хто лишається в Молдові і сьогодні, ЗМІ повідомляють про десятки тисяч. Біженці намагаються в першу чергу зупинитися у столиці. Ще навесні я пам’ятаю як хвилювалися мої молдавські друзі та знайомі, очікували появи російської армії у своїх кордонів, провокацій у Придністров’ї. Мені розповідали про потік біженців, переважно молоді, які намагалися врятуватися від потенційної загрози, яка після вторгнення в Україну зовсім не здавалася примарною. Я заспокоював, говорячи, що українська армія вже зламала російського агресора, і на Молдову у нього не стане сил. Восени відчувалася нормальна людська втома і вочевидь діяли психологічні механізми захисту. Люди не дуже хочуть говорити про війну, трохи нарікають на поведінку приїжджих українців, які ніби часом поводять себе зухвало і зверхньо ставляться до місцевих. Я мав нагадувати молдавським знайомим, що іноді в око кидається якраз те, що є винятком, і більшості біженців певно це не стосується. Хоча про себе думав, що такі випадки цілком можливі, у нас нерідко доволі недбало ставляться до тих, хто поруч. Мій же світ став повнішим через відкриття цієї країни та її людей, які для мене насправді і є Молдовою. Тепер, їдучи звідси, я кожного разу кажу: «LarevedereMoldova, pecurând!»
