В Україні існує широкий спектр думок стосовно того, як Захід мав би нам допомагати. З одного боку, Захід «повинен», бо ж намовив на Будапештський меморандум, декларує спільні цінності і все таке. З іншого – «союзники нам нічого не винні», за яким все одно йде аргумент про «необхідність зберегти лице», інакше буде гірше. Адже Росія не зупиниться і з часом неодмінно нападе на якусь країну члена НАТО.
Тобто так чи інакше, а ми чекаємо від Заходу визначеності, позитивної для нас. Керівництво України вже робить (і правильно) заяви, приємні вухам американських республіканців, щоб після виборів в США не стати жертвою настрою одного ексцентричного чоловіка. «Європа» теж «думає», дещо хаотично, але в них є час і ресурси, які дозволяють сподіватися «прожити без Америки Дональда Трампа».
Як працює демократія, ми могли переконатися ще на початку вторгнення, коли Зеленський від імені України звертався напряму до парламентів та виборців. Далі виборці тиснули на своїх політиків, політики вловлювали настрої електорату, чиновники переналаштовувалися на актуальну хвилю – процес іде.
Очевидно, подібний тиск відчуває і Дональд Трамп, який уже «пригорнув всіх гнаних і голодних», а тепер, щоб перемогти Байдена, повинен звертатися і до помірковано консервативних співгромадян. Таким чином обіцянка закінчити війну Росії проти України за 24 години плавно трансформувалася в пропозицію від «республіканців» давати Україні допомогу в кредит, а не в якості подарунка. Щобільше, конгресмени-республіканці задають представникам адміністрації Джозефа Байдена прямі питання: що слід вважати перемогою в цій війні. І чіткої відповіді не отримують. Це вже більше схоже на конструктив. Тим паче на фоні обіцянок від «демократів» «підтримувати стільки, скільки потрібно», але якщо «республіканці» проголосують.
Трамп обіцяє «розрулити» ситуацію швидко, чого б це не коштувало. Україні не коштувало, треба розуміти, а не Америці. Тобто маємо два варіанти майбутнього від Вашингтона: демократичний «жах без кінця» та республіканський «жахливий кінець» негайно. Дасть Бог – для Росії жахливий.
Майбутнє з точки зору Європи ще туманніше. Брюсселю не до світових проблем – Москва занадто близько, тоді як безкінечна війна Путіну потрібна для утримання його влади. «Халява» (коли за безпеку в Європі відповідали США) закінчилася, і це не змінить результат виборів за океаном. Більш того, виявилося, що це не зовсім і халява була, бо якраз надходить час платити. Поки що грошима.
Привиди минулого
Як же докотився Захід до такої ситуації? Чому лідери найпотужнішої цивілізації світу поводяться так, ніби зв’язані по руках і ногах?
Одна з причин – довга традиція, яка переросла спочатку в моду, а потім і в ідеологію, спокутувати гріхи попередників. Європейці так сильно намагалися замолити своє войовниче минуле, що постала потреба відновлювати загальнообов’язковий призов в армію. Оскільки пацифізм добрий тоді, коли працює американська безпекова парасолька, коли росіяни зайняті виключно збагаченням олігархів, а Китай перебуває на кілька щаблів економічного розвитку позаду. Коли ж Америка зайнята собою, Росія згадала про «велич», а Китай приміряє на себе роль світового гегемона, бути пацифістом стає небезпечно.
Спокутування гріхів Заходу позначається і на зовнішній політиці. Воно послаблює допомогу Україні і послаблює сам Захід. «Тауруси» не можуть літати в Росію, бо ж каяття за Другу світову. А Конгрес не може «вродити» голосування для України, Ізраїлю і Тайваню, бо проблема передозування наркотиками тісно пов’язана з питанням напливу мігрантів, міжрасових стосунків і тому подібним.
Звісно, пересічний виборець на Заході має право припустити, що праві (нормальні праві, а не фан-клуб Путіна під головуванням Орбана) до такої ситуації б не довели.
«Тягар білої людини»
Чи може політик зараз дозволити собі говорити про цей пережиток расистського минулого? Звісно ні. Але нам, українцям, конче необхідно, щоб хтось взяв на себе цю ношу. Мова не про колір шкіри, очевидно, а про відповідальність за цивілізацію. Бо якщо зараз не вдягнути намордник на здичавілу периферію, то доведеться мати справу зі зміцнілим союзом всіх незадоволених «білою гегемонією». Дарма, що ця гегемонія давно не біла ані в расовому, ані в культурному, ані навіть в географічному сенсі.
Часи змінюються, тягар залишається. Проблема ще й в тому, що західні праві досі "зачаровані" російським міфом в тому числі й тому, що Москва декларує відповідальність за цей «тягар білої людини». Декларує, руйнуючи основні його принципи, тобто тут нічого нового. Але, як показує досвід, з цим можна працювати – уже навіть Ле Пен зважилася на критику Путіна і чітко розмежувала Європу та Росію.
Якби я міг радити щось українській дипломатії на випадок перемоги Трампа, то це воно. Тому що кліше про Україну як про «таран американської Демпартії проти православної Росії» - це дуже погано.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
