Днями відомий шоумен Святослав Вакарчук поділився одкровенням – він вважає два свої походи в політику великою помилкою. За що й вибачився. Отже, Святослав Вакарчук назвав помилками не так свій похід у велику політику, як те, що «недооцінив, які великі надії на нього покладали люди». Тобто помилка в тому, що він «недооцінив» серйозність своєї ж затії. Потрактував як черговий концертний тур з аплодисментами і шалом захоплень фанатів. І тут щось пішло не так. Концерт провалився, а люди чомусь вимагають повернення грошей за квитки. Проте в політиці такого не буває. І «плоди» від недалекоглядності мають споживати ті, хто нивку засівав і обробляв. Тобто ті, хто чомусь повірив у Вакарчука, голосував за нього і не вимагав від нього звіту.
Три походи Вакарчука в політику
Тому українцям не варто легковажити «феноменом Вакарчука», а розібрати його на кісточки, як політтехнологічний приклад. А тепер про сам феномен. Якщо рахувати чесно, то мова має йти про три походи Вакарчука в політику і те, чому всі вони виявилися невдалими. На жаль, не просто невдалими, а з величезними негативними наслідками для українського суспільства і держави. Для початку порахуємо ці три «походи». Перший, коли Вакарчук просто зі сцени Помаранчевого майдану потрапив у стіни Верховної Ради. Пробув там не довго, знудився і написав за власним бажанням заяву про складання повноважень народного депутата. Після чого з чистим сумлінням відправився концертувати, заробляючи непогані гроші. Тоді йому пробачили, списавши все на творчість натури.
До слова, потім виявилося, що прибутковість справи була обумовлена ще й несплатою податків. Але для того часу це були закиди радше морального плану. Хоча для другого заходу Вакарчука в політику цей факт мав неабияке значення. Оскільки той намірився в президенти, позиціонуючи себе як морального авторитета і великого патріота. Як свого роду месію, що звільнить стражденних українців від матеріального визиску та засилля кланово-олігархічної системи. Проведе докорінні реформи і тоді його душа буде спокійною. Хоча важко уявити несплату податків і намір провести глибокі економічні реформи.
Наступне. Як водиться в Україні, у Вакарчука не було конкретної політичної програми. Він просто був «за все хороше проти всього поганого». Відсутність програми давала можливість виборцям на свій смак дофантазовувати, що такого змінить новоспечений політик. Відповідно, згодом нарікання на Вакарчука обмежувалися особистим невдоволенням кожного, хто його підтримував. А в цілому знову не було за що вимагати розкаяння. Що давало можливість для чергової політичної «реінкарнації».
Третій раз за цинічністю побив усі можливі рекорди, оскільки Вакарчук на своїй співочій популярності протягнув у Верховну Раду молоду «команду надії», зі створеної під нього ж, партії «Голос». За задумом, це мали бути нові чесні люди, які ще не були в політиці, але завдяки своїм кваліфікаціям і молодечому запалу повинні були поставити країну на шлях реформ. І знову фіаско, оскільки фракція партії «Голос» вже на самому старті не витримала випробування грошима олігархів і розкололася на дві ворожі групи. І знову Вакарчук вирішив «умити руки», залишивши молодих і амбітних напризволяще. Знову ж таки, не зрадивши, чиїм насправді був проект «Голос». Хто його задумував, фінансував і головне питання – для чого і проти кого?
«Феномен Вакарчука»
Не менш важливим було й те, що Святослав Вакарчук майже ніколи не говорив про власний потенціал для реалізації намірів. Обходився цілковитою мовчанкою про те, хто цього разу замовляв його на черговий «корпоратив». І найцікавіше, чиїм антиподом був кандидат Вакарчук, та чиї голоси він мав відібрати? І те, як і чому виникла ідея з популярним співаком в ролі фронтмена національно-патріотичних сил?
Якщо не дати відповіді на ці важливі питання, то годі буде розібратися у «феномені Вакарчука». Не зрозумівши, що Святослав Вакарчук – це просто один із чергових політтехнологічних трюків, розрахованих на введення в оману довірливої публіки. Відповідно, доведеться говорити не тільки про нього, а більше про «довірливу» публіку.
Закономірно, що теперішня заява Вакарчука викликала цілу хвилю обурення та нарікань, як у розгніваних колишніх прихильників, так і в його недавніх союзників. Особливо з боку партії «Європейська солідарність». Скидається на те, що всі учасники провального політичного процесу знову хочуть вийти сухими із води. А суспільство не зробить важливих висновків про те, що за всі десятиліття державної незалежності в Україні не було політичного змагання між партіями, програмами та ідеологіями. Що олігархи, щоб вберегти систему, під кожні вибори створювали якийсь «оновлений» проект та шукали чергового ваговоза, здатного на своєму горбу втягнути у владу фіру, напхану старим політичним дрантям.
У випадку з проектом Вакарчука краще провести аналогію з «Озимим поколінням» Валерія Хорошковського. Був такий симулякр, розрахований на голоси молодих і прогресивних. Але цього разу вибір впав на фронтмена «Океану Ельзи» Святослава Вакарчука. Що було невипадковим. Популярний співак мав скласти конкуренцію відомому комікові Зеленському. Це мав бути патріотичний і національно-свідомий «Зеленський», який насправді не мав перемогти. Він просто мусив відтягнути голоси у Зеленського, збільшити шанси на перемогу Петра Порошенка.
Причина появи
Треба памʼятати про те, як і чому зʼявився Вакарчук у соціологічних списках кандидатів у президенти. Колись вже доводилося писати про цю історію, тому відсвіжу в памʼяті перебіг тих подій. Щоб викинути остаточно із числа кандидатів у президенти Андрія Садового (сміттєвої блокади виявилось замало), головний політтехнолог президента Порошенка Ігор Гринів «по-приколу» вписав у рейтинг кандидатів популярного співака Святослава Вакарчука. Щоб показати Садовому, що той навіть зі співаком не потягається і йому є гідна альтернатива. Але “прикол” виявився фатальним для діючого тоді президента. Вакарчук зі старту увійшов до списку лідерів. Виявилося, що у чинного президента антирейтинг був настільки високим, що українці готові були проголосувати за перше-ліпше нове обличчя.
Цей феномен відразу зауважили інші політтехнологи. Тому закинули і свій пробний камінь в особі актора комедійного жанру Володимира Зеленського. Вакарчук тоді або злякався, або його «переконали» політтехнологи Порошенка, але він так і не відважився йти на вибори. А Зеленський, відчуваючи запит суспільства на зміни, втримався і з тріском переміг Петра Порошенка.
Роль Петра Порошенка
Тому, коли тепер доводиться читати в коментарях, що такий-сякий Вакарчук проклав шлях до перемоги ненависному Зеленському, то це несправедливо. Просто Вакарчук тоді вчасно зорієнтувався, що якщо залишиться кандидатом в президенти, то переможе Порошенка і вийде в другий тур зі Зеленським. Вийде і програє. А при цьому заробить прочухана від Петра Порошенка.
Проте образа з боку Порошенка була невідворотною. Оскільки на електоральному патріотичному полі зʼявився амбітний конкурент. Фінансова та інституційна підтримка якого була лише питанням часу. Так зʼявилася партія «Голос». Початково не чужа і зовсім не ворожа до середовища пʼятого президента. Просто уявлення про перспективу у лідерів цих проектів були різними. Порошенко до певного часу трактував «Голос» як свого роду «молодіжку» ПЄС. З відповідним ставленням і навіть відвертими спробами зробити «Голос» свого роду «охвістям» «Європейської солідарності». А щодо партії «Голос» вже на самому старті спостерігалася виразна несамостійність. Зрозуміло, що згодом це не могло не привести до конфронтації з партією Порошенка. Закінчилося все розвалом «Голосу» і відходом Святослава Вакарчука з політики.
Правда, був іще один гучний вихід із «Голосу». Коли Сергій Притула, щоб не бути похованим під уламками проекту «Голос», залишив його і вийшов у «вільне» плавання. І знову ж таки, через обмежене національно-патріотичне електоральне поле, був приречений на конфлікт з Петром Порошенком.
Тобто у всіх теперішніх негативних оцінках, а то й прокльонах, на адресу Вакарчука і Притули чується один лейтмотив – вони посміли не підпорядкуватися великому Порошенку. Оце і вся мораль цієї оповіді.
І на завершення. Запізніле розкаяння Святослава Вакарчука насправді нічого не дає. Правда, якщо б воно супроводжувалося чесною розповіддю про «закулісся», то могло б послужити добрим уроком для українців. Типу, хто з олігархів фінансував його самого і його політичний проект? Про зміст розмов з Петром Порошенком та їхні домовленості і зобовʼязання. Про роль Віктора Пінчука та Томаша Фіали у політичній активізації Святослава Вакарчука. І взагалі про те, що допоки Порошенко буде залишатися лідером так званої національно-патріотичної опозиції, доти у неї не буде жодних шансів на прихід до влади, а тим більше перемогу. І тут, на щастя, жодні політтехнології не в силі вплинути.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
