Нещодавно основні політичні гравці в Польщі визначилися із своїми кандидатами на пост президента. Так, висуванцем Громадянської коаліції став політолог і президент міста Варшави Рафал Тжасковський, а висуванцем ПіС – історик, президент Польського інституту національної памʼяті Кароль Навроцький. Попри участь інших кандидатів, найзапекліша боротьба розгорнеться саме між цими двома політиками. І вже тепер зʼявляються прогнози, що саме Тжасковський і Навроцький вийдуть в другий тур президентських виборів весною 2025 року.
Висування політолога та історика на найвищий пост в Польщі є невипадковим. Це засвідчує, що історична тематика залишається в тренді і служитиме безвідмовним інструментом партійно-політичної мобілізації виборців. Важливо додати, що в польському суспільстві існує консенсус щодо трактування найбільш важливих моментів історії. Відрізняються політичні табори тільки рівнем «занурення» в історію та величиною історичного контенту в їхній риториці.
Історія об’єднує непримиренних лібералів і консерватистів
Тому сьогодні для української аудиторії варто поговорити не так про біографії кандидатів, як про історичну компоненту в їхній виборчій кампанії. Варто тільки наголосити, що партія «Право і Справедливість» віддала перевагу не юристові Пшемиславові Чарнеку, хоча й він був більше відомий на історичному полі, а професійному історикові, директорові Польського інституту національної памʼяті. Судячи з біографії якого, історія була для нього предметом національної гордості та інструментом карʼєрного росту. Та й діяльність ПіСу – це більше про національну «історичну правду», встановлення історичної справедливості і засудження кривдників.
Як уже зазначалося, в польському суспільстві існує стійкий консенсус щодо складних питань в історії, тому для того, щоб мобілізувати електорат, потрібні екстраординарні дії і заяви. Рівень напруги між табором Громадянської коаліції та ПіСу – надзвичайний. А отже будуть звинувачення в занехаянні славного історичного минулого і в гіперболізації історичних акцентів. Проте не так все просто. Кандидатові від Громадянської коаліції Тжасковському цього разу доведеться робити неабиякі реверанси в бік консервативного електорату.
Якщо додати, що політична доля Рафала Тжасковського значною мірою залежатиме від успіхів чинного уряду Дональда Туска, то, можливо, йому доведеться також зробити значний ухил в історичну тематику. До цього змусить польських лібералів і нічим не обмежена критика з боку крайніх популістів зі середовища «Конфедерації». Саме тиск з боку часто антиукраїнських «конфедератів» змушує і без того консервативний ПіС рухатися ще правіше.
Логічно, що одним із напрямків діяльності за «встановлення історичної справедливості» є українсько-польське минуле. Напрямок дуже складний і, з огляду на сучасну війну на знищення Росією України, небезпечний. Оскільки тут варто не «передавити», щоб не опинитися по один бік з одвічним ворогом Польщі – Росією. Для ПіСу кривавою раною і надалі залишається «Смоленська трагедія», де в авіакатастрофі загинули провідні польські політики та президент держави Лех Качинський. Використання цього факту ПіСом в кампанії проти Дональда Туска, ніби той занадто тісно співпрацював з Путіним, часто викликало кпини з надмірного зосередження консерватистів на цій трагедії.
В розділеному ледве не на дві рівні частини польському суспільстві продовжується справжня війна за історію, а отже і за владу. Консенсус існував тільки щодо трактування етнічних чисток з елементами геноциду, здійсненими українськими радикальними націоналістами проти польського цивільного населення на Волині у 1943 році. Відомих, як «Волинська різанина». А також в оцінках таких українських формувань, як ОУН і УПА, які Сейм Польщі визнав злочинними.
«Казус президента Коморовського»
Справжньою «наукою» для високих польських політиків стала історія президента Броніслава Коморовського. До речі, також історика за освітою, який 9 квітня 2015 року з трибуни виголосив проукраїнську промову. В якій резюмував, що «Не буде стабільної, безпечної Європи, якщо її частиною не стане Україна, і лише сліпий може не побачити присутність російських військ на Донбасі». За що йому, на той час чинному президентові і кандидатові на цей пост, Верховна Рада «відплатила» прийняттям трьох «історичних» законів, які глорифікують ОУН та УПА.
Щоб загладити негативний резонанс у себе в Польщі, Коморовський, роблячи поправку на війну, 23 квітня 2015 року заявив, що хоча ці закони ускладнять українсько-польський діалог, вони «закривають» історичну тему УПА. Що стало фатальною помилкою президента Коморовського. «Глорифікаційні» закони виявилися найбільшим подарунком для ворожої російської пропаганди і тим тягарем, який втопив подальшу політичну карʼєру Коморовського.
Тут важливо розібратися, чому так сталося. Одним із найвірогідніших пояснень прийняття «історичних» законів Верховною Радою стало намагання поставити поляків перед фактом. Мовляв, тепер ви будете змушені погодитися на наших героїв. Бо Україна бореться не тільки за себе, але й за свободу і незалежність Польщі. Тут доводиться думати або про неймовірну наївність українських творців памʼяті, або про свідоме просування шкідливого для України і українсько-польських відносин наративу. Саме ці закони (у такій формі) представили Україну у світі ревізіоністами наслідків Другої світової війни.
Ці закони, як і тогочасна історична політика України, загнали в патову ситуацію майбутнє українсько-польських відносин. Дали підстави Путіну сформувати у світі опінію, що українці глорифікують нацистське минуле. Вони так само зменшили симпатії до України у значної кількості німців, ізраїльтян і поляків. Вони на десятиліття «підписали» державу Україна відповідати за усі діяння радикальних українських націоналістів в минулому. З того моменту Україна взяла на себе відповідальність і за «Волинську різанину», і за терор, і до певної міри за колабораціонізм. А найбільше «казус Коморовського» продемонстрував, що під час виборів у польських кандидатів не може бути компромісів з українцями щодо трактування минулого. Навіть за найбільш загрозливих для безпеки обставин.
Повторення історії з героями
З таким правовим запіллям Україну застало і повномасштабне вторгнення Росії. Минули перші півроку війни і, після безпрецедентного польсько-українського поєднання, відносини знову заморозилися. Причиною стала незрозуміла і вперта позиція української сторони щодо зупинки пошукових робіт та ексгумації останків польських жертв.
Питання ексгумації з незрозумілих для притомних людей причин стало наріжним каменем погіршення українського-польського діалогу. Питання, якого взагалі не мало бути. Тим більше зараз, коли для України триває війна за існування. Але воно зʼявилося і попри те, що тут мова більше стосується морально-етичної площини, стало на заваді подальшій співпраці. В цьому ключі важливо визначитися, чи це спадок старої історичної політики часів Порошенка-Вʼятровича, чи Україна, ризикуючи головою, захищає суперечливе минуле.
Не стати крайніми
Але віднесемо це прикре непорозуміння на рахунок того, що за часів президентства Зеленського українська історична політика не зазнала істотних змін. Зеленському, відверто кажучи, було не до історії. Та й відкривати ще один фронт проти себе він не хотів. Проте проблема сягнула аж таких масштабів, що під загрозою опинилися відносини із найважливішим союзником – Польщею.
До честі української сторони, із ситуації вдалося вийти з гідністю. Замість того, щоб продовжувати заперечувати заборону на ексгумацію, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга на зустрічі зі своїм польським колегою Радославом Сікорським заявив, що «замороження» знято. Більше нема жодних перешкод для ексгумації та гідного перепоховання.
І тут цікавою є реакція обох польських кандидатів в президенти на повідомлення міністра Сікорського про досягнення домовленості. Кароль Навроцький зазначив: «Злочин волинського геноциду є частиною нашої національної свідомості і раною, яка залишилася незагоєною». Що на практиці буде означати – «Волинська різанина» залишається невідʼємною складовою вибудовування відносин з Україною і важливим внутрішнім мобілізуючим чинником. Що й не дивно для президента Польського інституту національної памʼяті і ПіС.
Натомість повною несподіванкою для прихильників Тжасковського стало повідомлення наступного змісту: «На цей момент чекали покоління польок і поляків. Так виглядає успішна дипломатія. Вирішуємо сьогодні справу, яку не змогли допровадити до кінця уряди із забитим ротом фразами про «національний інтерес». Це показує, що рахуються не порожні, найголосніше вигукнуті гасла, а реальні дії. Вітання для Радослава Сікорського. Нарешті зможемо гідно вшанувати памʼять жертв Волинської різанини. А як президент Варшави вже сьогодні декларую: цвинтар на Повонзках готовий, щоб стати гідним місцем їх спочинку».
Резюмуючи слід сказати, що обидві найбільші політичні сили в Польщі будуть змагатися за пост президента держави за допомогою історії. Висуваючи Кароля Навроцького кандидатом від ПіСу, Ярослав Качинський назвав ситуацію в країні «внутрішньою польсько-польською війною». Де Навроцький буде гідно боронити польську правдиву історію. Не відстане в цьому і Тжасковський. І тут важливо, щоб у «польсько-польській війні» українці не виявилися крайніми. А це вже буде залежати від українців.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
