В залах Організації Об’єднаних Націй два лідери – України й Польщі, які ще донедавна уособлювали собою щиру дружбу і солідарність на тлі жорстокої агресії Росії, публічно з’ясовують стосунки в сфері економіки. Майданчик, який мав стати точкою порозуміння, несподівано став місцем для чергового витка заяв та підвищення ставок.
І в цій ситуації хотілося б для початку почути думку тих самих експортерів українського збіжжя, через яких всі ці дипломатичні маневри і відбуваються. Можливо, там дійсно йдеться про тисячі й тисячі працівників, мільярдні податки, на яких тримається наш оборонний сектор. Може бути й так, що орендна плата за землю є вагомим чинником, через який українське село живе і процвітає. Або місцеві фермери і селяни отримують достойну оплату за свою працю, а в експортерів майже нічого не залишається і не осідає в офшорах. Тоді про це треба говорити, особливо в Україні.
Бо в нас словосполучення «захист вітчизняного виробника» асоціюється перш за все з нерухомістю Ріната Ахметова в Швейцарії або з іншими фінансово-промисловими групами – власниками депутатів, газет і телеканалів. І всі їхні маєтки, яхти й тому подібне майно закордоном є прямим наслідком «захисту національного виробника» вдома, коштом, як правило, решти українців.
Якщо зернотрейдери дійсно не виводять гроші закордон і наповнюють бюджет, потрібно про це сказати людям. Які звикли до того, що автомобіль має бути або невиправдано дорогим, або на «євробляхах». Адже ми роками захищали рідного автовиробника, ми готувались повторити корейське економічне диво.
Але історія, як відомо, нічого не вчить. Тому чиновники країни, яка живе на допомогу, погрожують ввести ембарго на окремі продукти харчування. Добре, що не на гуманітарку, паливо і зброю. Слово за слово, і вже у Польщі анонсують скасування різноманітних пільг і бонусів для українців. Логічно, якщо ми можемо нагодувати цілий світ, то нема чого сидіти по закордонах. А якщо треба сидіти, то оплачувати це могли б ті самі зернотрейдери. Ну а зараз ми на порозі розчухування ще й історичних травм і старих образ.
Зовсім недавно українські заробітчани «вигрібали» за заяви українських політиків, які «боронили» абстрактні національні інтереси і пам’ять про мертвих, «забуваючи» при цьому про інтереси живих українців. А живі українці, хоч потерпали на заробітках від місцевих футбольних фанатів і просто «поплавлених» пропагандою, але все одно не поверталися додому, піднімати національного виробника. Зараз українські солдати і біженці, якщо політики не візьмуться за розум, можуть опинитися в схожій ситуації. Але ставки набагато вищі, і результати можуть бути більш далекосяжні.
Які висновки можна з цього зробити? Перш за все – так працює демократія. Вибори, запити свого електорату, намагання догодити тим, кому треба тут і негайно – все це складний механізм, який неможливо обійти чи обдурити. Про нього треба знати і його треба враховувати.
Політики ідуть за настроями виборців. А електорат по обидва боки кордону не сформував запиту на добрі взаємини між країнами. Українці в своїй масі, як і поляки, не дуже цікавляться своїми сусідами. Теоретично, звісно, всі «за» добрі стосунки. Але як доходить до діла, то ніхто нікого не розуміє. Бо запит на добрі стосунки якщо і є, то він не артикульований. Не вдалося чи не хотілося нашим елітам та інтелектуалам про це проговорити «з народом».
Здавалося б, що там розуміти тих поляків/українців. Схожі мови, культури, історія. Але Анджей Дуда сказав про «потопаючого», а в нас образилися за «потопельника». При цьому про близькість культур я пишу без іронії – от зараз політична культура прямо дзеркальне відображення один одного. Як баранці на мостику.
Ми раділи тому, що особисті взаємини президентів стали підґрунтям до покращення стосунків між державами і народами. Виявилося, це дуже ненадійний фундамент. Так демократія не працює.
Потрібно працювати над зміцненням цього фундаменту, щоб ніякі подібні суперечки не руйнували в одну мить те, що побудоване роками.
