У впливовому польському часописі «Rzeczpospolita» за один день, 24 жовтня 2022 року, вийшло дві цікаві публікації (1 і 2), присвячені міжнародним відносинам. Автори яких, до слова, є не останніми фігурами в польській політиці, тобто йдеться не про «творчість вільних художників», а про позицію наближених до влади політиків.
Нам, українцям, буде корисно дізнатися, про що говорять у Варшаві. По-перше, для того, щоб усвідомити, що не все на світі обертається навколо України. І навіть вірні союзники-поляки, коли думають про безпеку, в першу чергу дискутують про СВОЮ безпеку. По-друге, це погляд з одного боку більш прагматичний, бо відкидає зайві сентименти стосовно так званого колективного Заходу. А з іншого – суто польський, що враховує теперішнє становище Польщі між Німеччиною та Росією, звідси і певні емоції. По-третє, це приклад артикуляції наявних у суспільстві проблем, яке має розкіш планувати наперед і не залежить від зовнішньої допомоги аж так сильно, як Україна. Тобто, зі зрозумілою натяжкою, таку позицію можна спробувати приміряти стосовного нас у недалекому майбутньому. Адже деякі тези так чи інакше доведеться обговорювати і нам у майбутньому, коли наша ситуація стане ближчою до тієї, в якій зараз перебувають поляки.
Отже, з розвитком технологій та транспорту, географія перестає бути настільки вагомим чинником політики, щоб визначати міжнародні стосунки, союзи чи альянси. Тому розташування в якійсь частині світу – не вирок і не щасливий квиток, а фактор, тепер уже менш важливий за дієві інституції чи армію.
Оскільки Європа не в стані себе захистити, що наочно продемонструвала сучасна війна Росії проти України, захистити Європу можуть лише Сполучені Штати Америки. Як би не прикро було це визнати Німеччині чи Франції. З іншого боку, Америка має досвід швидкого залишання територій, як от Афганістану, тому надії тільки на допомогу Вашингтону можуть видаватися примарними. Але інших варіантів поки що не існує, оскільки немає інших справді дієвих армій на території ЄС.
Сполучені Штати, як глобальний гравець, ведуть глобальну політичну гру. Де Росія – ядерна держава, Китай – економічний конкурент, а Європа – колектив союзних держав, перш за все завдяки НАТО. Проте роль Америки в безпеці Європи – це не про односторонні стосунки. В них також багато залежить від того, що країни-союзниці можуть запропонувати зі свого боку.
Для того, щоб пропонувати щось Вашингтону, слід визначити спільні європейсько-американські інтереси в сфері безпеки, а отже – чітко артикулювати загрози. І вже тут починаються проблеми. Агресія Росії показала, що попри декларовані Німеччиною та Францією амбіції, Європа не в стані захистити себе. Відповідно, країни східного флангу НАТО можуть розраховувати хіба що на США.
Більше того, вже під час війни тези про «надмірне домінування США», які озвучує Париж, чи намагання Німеччини забезпечити собі гегемонію в Європі – це чіткий сигнал про те, що не всі однаково сприймають загрози, в тому числі з боку Росії.
Таким чином Європа сьогодні розділена на два «табори», кожен з яких дотримується різних підходів щодо російсько-української війни. Країни східного флангу НАТО, Польща, США та Великобританія активно та дієво підтримують Україну. Інший підхід можна назвати «франко-німецьким», коли гострі слова поєднуються з «лагідною» поведінкою стосовно Росії. Відповідно, США, коли аналізують поведінку Варшави й Берліна, їхній рівень допомоги Україні (особливо в порівнянні з рівнем можливостей), однозначно можуть зробити висновок, на кого можна розраховувати в разі безпосередньої участі у війні.
Отже НАТО, фактично, перетворюється на клуб за інтересами, де кожен може діяти на власний розсуд навіть в такій ситуації, коли на Сході триває війна. Причиною цього є політика Берліна, зацікавленого в переформатуванні ЄС, в обмеженні можливостей окремих невеликих держав і у фактичному перетворенні Європейського Союзу на «супердержаву» з центром в Німеччині. На утворення, яке обмежить самостійність «невеликих гравців» в сфері оборони, а отже безпосередньо загрожуватиме можливості Польщі більш тісно співпрацювати з Америкою та Великобританією.
Якби така ідея втілилася в життя, якби німецькі і французькі політики вирішували питання, не озираючись на думку інших членів ЄС, тоді Польща та інші країни опинилися б під загрозою з боку Росії. А з Росією французькі і німецькі політики воліють радше домовлятися.
Отже, якби це сталося раніше, то Польща не могла б так активно допомагати Україні, не змогла б перетворити Жешув на дієвий транспортний хаб для американської допомоги Україні. Україна могла б програти, а це засвідчило б слабкість США і правоту Берліна… Фактично йдеться про те, що Путін руками Берліна послабив би вплив США в Європі.
Як висновок, подається досвід «холодної війни», який показав, що мир можливий без Росії, проти Росії та ігноруючи Росію. Але «мир з Росією», який пропонують Франція та Німеччина, не є можливим. На практиці це означає, що безпека країн східного флангу НАТО в союзі зі США та кооперація з Москвою, про яку мріють політики Західної Європи – речі несумісні.
