Якби міцно не засіли у нас в головах радянські наративи, треба все-таки усвідомити, що комуністи ніколи не конфронтували з фашистами так, як це нам описували в СРСР. Насправді в них більше спільного, ніж з «головним одвічним ворогом» – так званими ліберальними плутократичними режимами.
Тому наш звичний погляд на політичний світ як на боротьбу «правих» із «лівими» є апріорі некоректним. Він некоректний стосовно українських реалій, де праві регулярно висувають ліві гасла, а ліві оперують правими лозунгами. А коли справа доходить до міжнародних оглядів, то взагалі «ховайся».
І хоча історія неодноразово доводила, що краще «погана демократія» ніж «добра диктатура», ніде в світі не облишили спроб винайти велосипед – тобто побудувати якийсь «справедливіший устрій». Так воно, зрештою, і працює, коли під впливом тиску «справа» і «зліва» коригується загальний політичний курс. Інакше б не було ні профспілок, ні нормованого робочого дня, ні загального виборчого права.
Нічого нового за останні сто років так і не винайшли. Хіба що до правих і лівих приєднувалися час від часу якісь дивні персонажі на кшталт Пабло Ескобара, які теж норовили покарати хитрих політиків-плутократів.
Це, так би мовити, основи «політичної лінгвістики», розуміючи які можна більш менш успішно перекладати заяви політиків з популістичної на нормальну політичну мову. Тепер до наших баранів сучасних популістів, які є одночасно і правими, і лівими, і часом навіть трохи ескобарами.
Коли польські політики голосно заявляють, ніби Україна вступила в якусь змову із німцями – це не просто з неба впало. Це стара польська травма - страх перед ворогами з обох боків, коли сильна Німеччина домовляється десь на Сході, щоб знову занапастити Варшаву. І на цій травмі тупцюють політики напередодні виборів. Але це також говорить нам і про амбіції польських еліт, які вже побачили себе сильним гравцем, що готовий відстоювати свої інтереси перед сильнішим Берліном.
Популісти Угорщини і Словаччини – це радше про доступ до європейських дотацій, заради яких вони готові співпрацювати хоч з Путіним, хоч з італійською мафією. І це також про настрої електорату, який не відчуває до нас жодних сентиментів.
Те, що виговорюють зараз деякі кандидати-республіканці в США – це взагалі поза межею нашого розуміння. Ілон Маск хоч і залишається №1 в цьому сегменті, але він не самотній. Проте ми не знаємо, наскільки питання мексиканських наркокартелів дійсно актуальне для Штатів. А варто було б поцікавитися.
До речі, ще можна пригадати, в якому образі в українському інформаційному просторі поставав Боріс Джонсон, коли вів країну до Брекзиту. Тепер, з висоти прожитих років, чи виглядає він тим кумедним рудим чоловічком, якого таврували популістом? Чи може (принаймні для нас) добре, що Лондон міг проводити власну політику без озирання на ЄС?
Тобто маємо, по суті, те, про що часто говорив Путін – таку собі загально світову багатополярочку.
Це не значить, що нам треба зітхнути і в позі мудрої сови у білому пальті дивитися, чим все закінчиться. Навпаки, треба активно розбиратися, переходити на різні «мови», дати світу більше спікерів, хороших і різних. Правих – для правих. Лівих – для лівих. І нехай врешті «ліберальним плутократам» вдасться вирулити з цього божевілля.
