Я навмисне почекав, поки мине сота річниця однієї з найбільших катастроф в історії України новітньої доби – Проскурівського погрому. Почекав, щоб порівняти: наскільки «вистрілить» ця тема в інформаційному просторі порівняно з іншими. На жаль, хайп з приводу Євробачення виявився у кілька разів сильнішим – і це я кажу не про широкі народні маси, а саме про відносно проґресивне фейсбук-середовище.
Чому ця тема важлива? Бо в ній ідеться про відповідальність. От є місто Проскурів, є тисячі вбитих, покалічених і зґвалтованих громадян єврейської етнічної належності. Є військовики української армії, які цей злочин скоювали. Є Головний Отаман Петлюра, який – за свідченням деяких джерел – дистанціювався від ситуації під час погрому. Може, джерела брешуть? Може. Але давайте про це говорити, а не мовчати! Як і про тих українців, які намагалися зупинити військовиків-погромників. Але ні, їхні імена не відомі широкому загалу, а УІНП не поспішає ініціювати перейменування столичних проспектів на їхню честь.
Зате в нас поспішають знімати фільми про картонно-героїчного Петлюру, який так схожий на Сталіна з пізнього радянського кінематографа. Зауважте: мені не йдеться про те, що Петлюра – поганий і злий антисеміт. Йдеться про те, щоб зрозуміти роль особистості в історії, проаналізувати її вчинки, їхні мотиви і їхні наслідки: не просто ж так Петлюра фактично (а не на папері) заплющив очі на погроми. Бо з погляду модерної демократичної держави – терор петлюрівців у Проскурові анітрохи не кращий за терор муравйовців у Києві, а з позиції української держави – навіть гірший, бо кидає тінь на, власне, Україну як історичне явище.
В ідеальному випадку Проскурівський погром має бути для нашого суспільства щепленням, причому щепленням, про яке дізнаються ще зі шкільної лави. Зараз я відкриваю підручник з історії України для 10 класу – і не бачу згадки про погроми євреїв узагалі. Тисячі людей, вбитих за етнічною ознакою українськими військовиками, просто залишаються невідомими для українця, який вивчає історію лише в межах шкільного курсу. То чому потім дивуватися безвідповідальності виборців, які голосують за яскравих картонних політиків?
І якщо пригальмованість нашої освітньої системи можна зрозуміти, хоча й не пробачити, то фактичне табу, яке існує в середовищі громадських активістів, на тему злочинів українських державних або державотворчих структур щодо етнічних меншин зрозуміти набагато важче. Про «акцію нищення поляків» 1943–44 років ми згадуємо лише тоді, коли з цього приводу висловиться Польща. Про погроми євреїв або колаборацію часів Голокосту – тільки коли щось скажуть представники Ізраїлю або єврейської меншини. Хоча це все – наша країна, наша історія, і висновки, які з цієї історії треба зробити, – теж наші, ніхто їх за нас не зробить і на тарілочці не принесе.
Звісно, можна було б написати про «ті самі граблі», але не буду: граблі щоразу інші і жоден простий алгоритм (як-от «не можна ображати етнічні меншини») не є гарантією від поразок. Йдеться радше про наявність саморефлексій, самокритики, готовності дискутувати на навіть неприємні теми і культуру таких дискусій. Сподіваюсь, хтось це зрозуміє. А хто не зрозумів – може вчергове написати коментар про «зрадників», які «ллють воду на ворожий млин» і далі за текстом.
Українському суспільству пора дорослішати. І мовчанка (майже мовчанка) в соту річницю Проскурівського погрому натякає, що суспільство добряче-таки запізнюється.
Автор - Павло Зуб'юк.
Оригінальна публікація тут
