Попри терористичні атаки Росії на цивільну інфраструктуру та населення України, події на фронті вселяють оптимізм не тільки у нас, але й у багатьох у цілому світі. Зрозуміло, що виникає слушне питання: а що робити після нашої перемоги з Росією? На початку жовтня цікаву статтю «Інша Росія можлива» опублікував відомий німецький «зелений» політик і керівник Zentrum Liberale Moderne (Берлін) Ральф Фюкс (Ralf Fücks). До обговорення цієї теми долучився нещодавно і Василь Расевич. Багато його думок мені видаються слушними, але оскільки він ненароком зачепив деякі історичні питання, то мені хотілося б їх дещо уточнити і розширити.
Ще з часів Геродота вислів «Historia Magistra Vitae» («Історія вчителька життя») став настільки популярним в широких колах, що навіть багато професійних істориків не соромляться його вживати, або ж слідувати йому у своїх міркуваннях. При цьому ще зі студентської лави вони чудово розуміють, що цей вислів не несе в собі жодного смислового навантаження. Як і вислів про «постійне переписування історії», яким ніби то намагаються звинуватити істориків у відсутності наукового підходу. В останньому випадку таким людям достатньо просто відповісти, що одним із принципів науки є постійний процес, рух, незалежно від того, чи займаєтесь ви історією, чи фізикою або хімією. А ось із першим крилатим висловом все трохи складніше. Дозволю собі трохи популярно пояснити, не занурюючись в темні води філософії і методології науки.
Зазирнути в майбутнє люди намагалися завжди, ще з тих часів відколи їхній мозок розвинувся такою мірою, що вони навчилися думати. Сьогодення є настільки швидкоплинним, а майбутнє невідомим, що сталим залишається лише минуле. А оскільки людська пам’ять може фіксувати події лише на два-три покоління, і в умовах достатньо повільних змін у суспільстві, то існувало тверде переконання, що люди у всі часи однакові і діють за однаковими мотивами. Саме це і породило в розумній голові Цицерона таку просту й зрозумілу формулу.
Але в 19 столітті несподівано відбулося три речі: промислова революція, становлення науки як професійної і фахової дисципліни та прискорення часу. Виявилося, що в минулому люди були не такими як ми сьогодні, а отже і те, що відбувалося тоді не може стати запорукою дій в сучасному і орієнтиром для майбутнього, тому що не повторюється в тому вигляді, у якому відбулося. А оскільки історики стали такими ж професійними вченими, як і природознавці, то перед ними виникло те ж саме завдання – прогноз майбутнього. Не буду втомлювати читачів майже трагічними історіями захисту істориками «своєрідності» та «особливості» свого фаху, оскільки їм на допомогу прийшли філософи, які, як водиться, ще більше заплутали проблему, зробивши її майже недоступною для розуміння простих смертних.
Історики також люди і хочуть їсти, а дехто з них навіть намазувати бутерброд з маслом ще й червоною ікрою, а тому в середині минулого століття знайшли спосіб як задовольнити суспільний запит на свою професію. Якщо на основі минулого не можна передбачити окремі події, які дійсно є неповторюваними та індивідуальними, то можна принаймні говорити про «можливість» таких подій. Для цього винайшли доволі просту і ефективну теорію про перехрещення «структур» і «подій», де «структури» є більш тривалими у часі й надіндивідуальними, а «події» є короткотривалими (мають початок і завершення) і визначаються «структурами». У свою чергу «події» є необхідною умовою для «виявлення структур». Можливо, це комусь може здатися складним, але не переживайте, щоб ще більше знеохотити людей у цьому розбиратися, разом з філософами придумали таке слово як «парадигма», підкресливши тим самим свій науковий снобізм. З цього часу ця теорія стала «методологічною парадигмою» т. зв. соціальної історії. Вона живе і процвітає донині, навіть попри наявність інших історіографічних «парадигм». Тобто, якщо виявити структурні передумови конкретної події, то можна її описати в науково-подібному вигляді (причина – подія – наслідок), і відповідно – через подібність «структур» – спрогнозувати майбутні події. Тут якраз і криється небажання багатьох (на жаль, не всіх) професійних істориків проводити прямі паралелі чи аналогії між подіями сучасності і минулим (на кшталт порівняння Кримської війни 1853-56 рр., чи Радянсько-фінської війни 1939-40 рр. зі сучасною російсько-українською війною). Для цього існує просте застереження: «не можна порівнювати грушу з яблуком!».
Василь Расевич небезпідставно твердить, що для того, щоб відбулися кардинальні зміни в Росії, вона має капітулювати як колишня нацистська Німеччина у 1945 р. і країни-переможниці тоді зможуть провести трибунали над військовими злочинцями, а «нова» Росія почнеться лише після «депутінізації» на зразок «денацифікації» і «демілітаризації». «Саме після «години нуль» Німеччина розпочала свій новий відлік історії», – переконує Василь Расевич. Майже так, хоча, як відомо, «диявол ховається в деталях!». Питання полягає в тому – наскільки цей досвід повоєнної Німеччини є ідеалізованим у суспільній свідомості, і наскільки ці процеси можуть бути очікуваними в майбутній Росії?
За правилами «гарного тону» почнемо зі «структури», але зробимо декілька зауважень щодо порівнянь, домовившись, що порівнювати – не означає прирівнювати. Відомий американський історик Тімоті Снайдер у своїх публічних виступах відкрито називає нинішній російський режим «фашистським», принагідно дорікаючи німцям за те, що вони не наважуються цього сказати. Разом зі Снайдером ми можемо зустріти і публікації, де в стилі «ідеальних типів» Макса Вебера наводяться ознаки фашизму і робиться співставлення із сучасною Росією. Це неминуче приводить і до порівняння Путіна з Гітлером. Звернемося до німецьких істориків, які, як відомо, є кращими спеціалістами з питань гітлеризму і націонал-соціалізму. Обмежимося думками найвпливовіших представників німецького історичного цеху – Гайнріхом Вінклером (Heinrich Winkler) і Норбертом Фраєм (Norbert Frei), які значною мірою є полярними. Оскільки обидва є німецькими істориками і їхні знання про історію країн і народів далі на схід Одер-Найсе викликають сумніви, то додамо для релевантності німецького історика Східної Європи Мартіна Шульце-Весселя (Martin Schulze-Wessel).
Перший виступив зі статтею «Що пов’язує Путіна з Гітлером?», де виявив, що оскільки нинішній кремлівський вождь не хоче знищити євреїв, то він не є «новим Гітлером». Водночас їх споріднює «ультранаціоналізм», як і Беніто Муссоліні і Слободана Мілошевича, «що нагадує фашистські та націонал-соціалістичні моделі», а також політична інструменталізація поразки (реальної чи уявної) та віктимізація уявних ворогів. «Навіть як “історик”, тобто як політик-історик, Путін виглядає як покірний учень Адольфа Гітлера…[тому що] шукає історичного обґрунтування своїх претензій на геополітичну зону впливу та відновлення великої імперії, якою колись була їхня країна» (Die Zeit, 12. März 2022). Норберт Фрай критикує насамперед Тімоті Снайдера, вказуючи на те, що нинішній путінський режим більше схожий на численні диктаторські режими, але за такими ознаками як «геноцид» і «війна на винищення» він не відповідає «фашистському». «Війна Путіна проти України є чимось відмінним від війни на знищення та геноцид, з якою німці спочатку вторглися до Польщі в 1939 році, а потім до Радянського Союзу в 1941 році» (Süddeutsche Zeitung, 25. Juli 2022). Мартін Шульце-Вессель натомість абсолютно переконаний у тому, що сучасна Росія підпадає під категорію «фашистської держави», а небажання в Німеччині про це говорити обумовлене насамперед тим, що такі класифікації ставлять під сумнів унікальність злочинів нацистської Німеччини і сучасну німецьку історіографію. «Фашизм, війна на знищення, геноцид – терміни, які ми використовуємо для опису того, що відбувається в Україні, торкаються власного історичного самоуявлення Німеччини. Однак ті, хто використовує його стосовно Росії, не роблять це з наміром релятивізувати німецькі злочини у ХХ столітті. Чи не той факт, що Росія веде в Україні війну на знищення і що геноцидні наміри навряд чи можна неправильно зрозуміти, на тлі окупаційного терору нацистської Німеччини породжує особливу відповідальність Німеччини за Україну?» (Frankfurter Allgemeine Zeitung, 11.08. 2022).
Думаю, що загальна картина тут цілком зрозуміла і сподіваюсь, що читачі звернули увагу на хронологічну послідовність думок поважних німецьких істориків. Разом з тим, сучасна Німеччина пишається своєю «найкращою в світі демократією» і тому ми можемо зустріти в медіа численні висловлювання «корисних путінських ідіотів», з якими потім відмовляються співпрацювати видавництва й університети, а окремі починають повторювати як мантру – «Я помилявся!» На завершення цього сюжету наведу власні спогади про розмову із незнайомим німцем покоління 70+ цього літа в невеличкому баварському Байєріш-Айзенштайні, який почав наш випадковий діалог з фрази: «Путін – це Гітлер 21 століття!»
Але звернемося до повоєнної Німеччини і не будемо повторювати відомі багатьом факти про судові процеси над військовими злочинцями, а більше звернемо увагу на сам процес «денацифікації» і обмежимося виключно ФРН. До 2015 р. в Німеччині було проведено понад 36 тисяч судових процесів, а на лаві підсудних опинилося понад 170 тисяч підсудних. Але відколи у 1951 р. союзники-переможці передали справу покарання військових злочинців у відомство федерального суду ФРН значна частина підсудних отримала виправдальні вироки. Баланс цифр щодо кримінального переслідування нацистських злочинів у Західній Німеччині залишається неоднозначним, а результати є більш ніж незадовільними, особливо щодо мети справедливості для жертв. З одного боку, вражаюча кількість з понад 36 тисяч розслідувань проти понад 170 тисяч підозрюваних є яскравим вираженням зусиль судової влади щодо кримінального переслідування. З іншого боку, враховуючи масштаби націонал-соціалістичних злочинів і особливо в порівнянні з великою кількістю розслідувань, існують досить мізерні 6656 вироків, у тому числі 1147 за вбивство. У 172 випадках це призвело до страти або довічного ув’язнення.
Цілком очевидно, що це стало можливим лише із зміною політики США щодо проведення політики «денацифікації» і перетворення ФРН в один із стовпів західного світу в умовах ідеологічного протистояння часів «холодної війни». Проте і саме німецьке суспільство вкрай негативно ставилося до судових процесів проти військових злочинців, які проводили трибунали країн-переможниць. Поширеними були арґументи на кшалт: «вони були наївними ідеалістами, яких обдурили націонал-соціалісти», або ж «вони стали жертвами політичної помилки» і «переможці не мають морального права судити». Вже згадуваний вище Норберт Фрай в одній зі своїх ранніх статей писав: «У цій фазі німецьку провину тлумачили метафізично – як фаустівську долю нації, яка бажала добра, але творила зло, як трагедію та як приклад диявольської сили зваблення тоталітарних демонів. На тлі цієї потужної колективної емоції тверезий емпіричний початок сучасної історії Західної Німеччини – незважаючи на її нещодавно критиковані сліпі плями та слабкості – виглядає як непевне, мерехтливе світло політичного раціоналізму» (Norbert Frey, 2010).
На передньому плані цієї кампанії було націоналістично налаштоване німецьке духовенство, яке створило «Комітет церковної допомоги ув’язненим» (Komitee fürkirchliche Gefangenenhilfe), основною метою якого була легальна допомога т. зв. «знедоленим» військовим злочинцям, лобіюючи їхні інтереси в судових процесах, які відтоді проводились німецькою юстицією. Наприклад, після створення у 1953 році «Тимчасової змішаної ради з достроково-умовного звільнення і помилування» до 1958 р. були звільнені майже всі військові злочинці, засуджені перед цим Нюрнберзьким трибуналом. А про реінтеграцію колишніх військових злочинців в соціальну структуру ФРН написано чимало наукових монографій.
У 1967 році вийшла книга німецьких психологів Олександра і Маргарет Мітшерліх «Нездатність сумувати. Основи колективної поведінки» (Alexander Mitscherlich, Margarete Mitscherlich. Die Unfähigkeit zu trauern. Grundlagen kollektiven Verhaltens). Згідно з їхнім діагнозом, німці мали нарцисистичні стосунки з Гітлером. Вони інфантильно відреагували на падіння ідола, а саме, переклавши провину на всемогутнього «фюрера». Колективний захист від колективно понесеної провини мав полегшувальний ефект, що запобігло важкій меланхолії після 1945 року. Але лише траур міг привести до звільнення, зусилля, неминуче пов’язане з болем спогадів. Це був діагноз цілому поколінню, який вважав себе «жертвою», а не співучасником злочинного режиму, перекладаючи провину на інших – «погані нацисти та інші німці». Лише з 1960-х років із зміною поколінь, коли активну участь у суспільно-політичному житті починає відігравати «скептичне» покоління (народжених у 1925 р.) і повоєнне покоління, починаються справжні процеси «денацифікації», піком яких став 1985 рік, відколи, як стверджує все той же Норберт Фрай, «гітлерівська Німеччина зображувалася, як колективна спільнота послідовників, а так звані звичайні люди 1930-х і 1940-х років поставали як спів-злочинці або, принаймні, як колабораціоністи, а не як жертви».
Відтоді в німецькій «політиці пам’яті» змінилися акценти і на перший план вийшли не політичні та соціальні взаємини під час нацистської диктатури, а досвід окремих груп, сімей та індивідуумів. В соціально привабливій моралі історії відповіді на питання провини шукають на рівні особистої поведінки. Однак часто це відбувається без політичних рефлексій і породжує або ж надмірне моралізаторство, або ж амбівалентне – «зрештою, всі були жертвами». Реальні результати «політики пам’яті» в частині опрацювання пам’яті про націонал-соціалістичне минуле виглядають доволі незвично. За даними опитування фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», проведеному у 2018 р., 69 % респондентів відповіли, що серед їхніх предків не було учасників Другої світової війни, хоча мільйони німців були активними учасниками нацистського режиму. При цьому майже 95 % учасників опитування підтвердили, що уроки історії в школі є дуже важливими для запобігання поверненню націонал-соціалізму. «Примирення» через «витіснення» травматичного досвіду старшого покоління створює ілюзію «непричетності», при якому минуле залишається відторгнутим від сьогодення.
Німецька «політика пам’яті» значною мірою ідеалізована, бо поряд з демократією є одним із найважливіших елементів існування сучасної ФРН. Але, маючи величезну кількість усіляких інституцій, що працюють в сфері памʼяті, на мою думку, існує помітний розрив із професійною історіографією. «Політика пам’яті» нерозривно пов’язана з «історичною політикою», що часто означає політичне використання історії. А цього, як чорт ладану, бояться німецькі історики, на досвіді власного цеху знаючи, до яких наслідків це може призвести. Можливо, саме це і мав на увазі Тімоті Снайдер, коли писав, що «демократія вимагає регулярного вивчення історії, особливо Другої світової війни та Голокосту. Але цей спосіб примирення з минулим повинен включати перевірку своїх суджень знову і знову. А в Німеччині, на жаль, зараз є тенденція вважати, що ми вже завершили. Це створило сліпі зони».
Питання про те наскільки досвід «денацифікації» буде застосований для «депутінізації» і «дерашизації» майбутньої Росії залишається в площині «можливостей». Насамперед тому, що ми не знаємо ще одного важливого елементу для прогнозування. А саме, якою буде внутрішньополітична ситуація і, яким миром завершиться війна та, які політичні інструменти будуть задіяні. Але зі всіх можливих варіантів, виходячи з широкого контексту сьогодення, можна бути впевненими, що найближчі 20 років на північному сході зʼявиться покоління «жертв» – «жертв» путінського режиму, «жертв» путінської пропаганди, «жертв» тоталітарного режиму тощо. Нинішні «путінські соколи», які скеровують ракети на мирні українські міста, будуть говорити, як і колишні «аси Ґерінґа», що вони не бачили, як їхні бомби вбивають мирних жителів. Артилеристи і ракетники, які стерли з лиця землі Маріуполь, обстрілюють мирний Харків, Миколаїв та інші міста, будуть ховатися за фразою – «Ми виконували накази!». Злочини в Бучі, Ірпені, Ізюмі та інших містах і селах України будуть намагатимуться списати на «виродків вагнерівців» і «кадирівців». Виявиться, що російські військові, як і колишні солдати Вермахту, «таких злочинів не вчиняли». Сотні тисяч тих, хто нещодавно виїхали з Росії, будуть представляти себе «біженцями» і «знедоленими».
Згадуваний на початку Ральф Фюкс написав про майбутнє Росії таке: «Поразка Росії в Україні є необхідною, але недостатньою умовою для її оновлення. Це також вимагає болісного зіткнення з власною історією насильства як внутрішнього, так і зовнішнього, розвитку громадянської свідомості, прав і обов’язків, поваги до закону та далекосяжних реформ пенітенціарної системи та армії як розсадників насильства. Цей процес займе час, і на нього можна вплинути лише обмежено» (Der Spiegel, 12. 10. 2022). Готують «німецький варіант»? «Погані рашисти та інші росіяни», як і у випадку із повоєнними злочинцями, на довгі роки стане тією «парадигмою», яку з приємністю будуть застосовувати до росіян наші західні союзники. Не випадково ж ми постійно чуємо про «війну Путіна». Оскільки невідомо, якого страху у західних політиків нині більше – перед загрозою ядерної війни, чи від розвалу Росії і «страшного російського бунту», яким їх лякають вже так звані російські опозиціонери.
