Ця стаття в жодному випадку не є некрологом за Олексієм Навальним. Покійний не був українським політиком і не нам писати некрологи. Хоча вона все-таки є до певної міри некрологом, некрологом за демократичним майбутнім Росії. Зі смертю Навального така опція для Росії зникає на десятиліття. Режим відкрито проявив свою личину, вбивши головного свого опонента. Тому, здається, вже ні в кого не має залишитися сумнівів, що Навальний був чи не єдиним політиком в Росії, який мав шанси колись та й очолити цю безнадійну країну або якусь її частину.
Буде ще багато розмов, інтерпретацій і версій про цю особистість. Нікуди, на жаль, не зникнуть і підлі «гебешні» вкиди. Але з історії з Навальним буквально всі мають зробити серйозні висновки. Перш за все це стосується українських експертів та стратегів, які готували аналітику для нашого політичного керівництва. Тих суспільних «інфлюенсерів», що легковірно або ні поширювали кремлівські меседжі про нібито існуючу таємну домовленість між опозиціонером Навальним та російським диктатором Путіним. Чим фактично спричинилися до того, що справа життя Навального і його «самопожертва» не мали жодних шансів на успіх.
Прикро, що фрази «Крим не бутерброд» і «Навальний шовініст» так магічно подіяла на українців, що вони назавжди відмовилися розглядати, як одну з можливих, версію політичного розвалу режиму Путіна з середини. Що на практиці означало б збереження сотень тисяч людських життів. Відомо також, що цей варіант не був таким привабливим, коли на Красній площі валяються вежі московського кремля, а переможні українці проходять парадом перемоги перед мавзолеєм. А тепер не залишилося навіть місця для подібних мрій і фантазій. Бо нема кому очолити ані масові протести в Росії, ані більш-менш притомного кандидата для транзиту влади в разі чого. Вбивством Навального Путін продемонстрував і Заходу і своїм підданим, що ні перед чим не зупиниться. Що на той світ він один не піде. І це невтішна новина не тільки для росіян.
Без сумніву, Олексій Навальний не був демократом в класичному розумінні цього слова. Навіть більше, він чітко схилявся в бік російського націоналізму. Що вносило сумʼяття в середовище російських еліт та підштовхувало альтернативні до нього групи із числа численний ліберальних релокантів до неприхованих атак. Тепер і їм загрожує стагнація, бо на противагу кому іще буде будувати свою політичну карʼєру Максім Кац? Або на якого присутнього в Росії політика, Навальний був хоч і в тюрмі, але залишався в країні, тепер покладатимуть свої надії опальні олігархи та різного роду західні «фонди демократії»?
Куди податися «русскім» патріотам і то навіть не прихильникам Стрєлкова-Гіркіна? Тепер не виключено, що сам режим захоче розіграти націоналістичну карту, щоб тримати в шорах «компрадорські еліти», які пішли з ним раніше на співпрацю. І які в народній масі ніколи не асоціювалися зі своїми. З вбивством Навального стане видно, що Путіну мало бути всенародним лідером, що тепер він претендує на звання національного заступника. Чому доказом є його примітивні антисемітські інвективи на адресу Анатолія Чубайса або ж відкрита підтримка Росією терористів із ХАМАС. Одне слово, тепер Путін точно не встоїть перед спокусою каналізувати силу і ненависть етнічних «русскіх» для зміцнення свого режиму. Раніше йому до певної міри стояв на перешкоді Навальний.
Не таємниця, що існування Навального в тюрмі багатьом політикам було вкрай вигідним. Оскільки через увʼязнення той не міг ні на що безпосередньо впливати. Режим ізолював Навального настільки, що його позиція просто «розчинялася» з кожним виданим ордером на арешт для його адвокатів. Хоча Навальний залишався потенційним гравцем на майбутнє. Тепер цієї опції також нема. А загроза громадянської війни в Росії зі закономірним знищенням «чужих» заграла новими барвами. Від сьогодні головний націоналіст в Росії – Путін.
А тепер трохи про «самопожертву» Навального. У цій короткій історії, яка тривала з 20 серпня 2020 року, дати отруєння Навального в літаку, і до 17 січня 2021 року – моменту повернення його в Росію, окреслилося все. Якщо коротко, то російський режим «втомився» стежити та ізолювати Навального, тому пустив в дію радикальний метод – отруєння. В літаку Олексій Навальний впав в кому, але не помер. Коли все пішло не за планом, довелося приховувати намір вбити політика і тому його дозволили вивезти до Берліна на лікування. Олексій довго боровся за життя, але вижив. Оговтавшись подумав, що тепер вже точно колективному Заходу стане зрозумілим, що треба категорично розривати відносини з терористичним режимом Путіна. І прорахувався.
Його «Фонд боротьби з корупцією» підготував для ЄС і США список провідних російських політиків, олігархів та пропагандистів, на яких мали бути негайно накладені санкції. Там дійсно були знакові фігури: від премʼєра Мішустіна до олігархів Абрамовича та Усманова.
Зрозуміло, що західні політики були, мʼяко кажучи, не готовими до подібного роду радикальних дій. Про що йому, ймовірно, дала знати канцлерка Німеччини Ангела Меркель, яка провідала хворого в берлінській клініці «Шаріте». Зрозумівши, що санкції за його отруєння закінчаться обмеженням прав кількох виконавців, Навальний прийняв фатальне рішення. Він вирішив чинити тиск на Захід фактом свого увʼязнення. Мовляв, після того, як Путін мене посадить, у Меркель не залишиться аргументів не запроваджувати санкцій.
Таке рішення виявилося до краю наївним. Бо якщо для пані Меркель не стали аргументом анексія Криму, вторгнення на територію суверенної України і подальша війна, то чому таким тригером мав стати арешт Путіним Навального. Досвідчений політик мав би побачити, що Ангела Меркель не те, що не стримувала Путіна, вона допомагала йому заганяти Україну в капкан Мінських домовленостей. В той самий час розбудовуючи нові газопроводи з Росії в Німеччину.
В цій історії і Навальний, і, вибачте, Україна повелися як наївні діти, цілком довіряючи західним демократичним партнерам. Чого не треба було робити. Бо «самопожертва» Навального і підписані Україною Мінські угоди тільки полегшили справу для Путіна. Розвʼязали йому руки для подальших страшних злочинів.
Західні політики в обох випадках хотіли якнайшвидше вмити руки від цих проблем. І зробили це в запропонований Путіним спосіб. Тепер Навального нема. Дуже сумніваюся, що президент Америки Джо Байден виконає свою погрозу в бік Росії з 2021 року. Будуть полумʼяні заяви та пафосні промови, чим все і закінчиться. Але залишається Україна і потрібно донести до свідомості сильних світу цього, що слідування за путінським сценарієм – це шлях до катастрофи. В тому числі їхньої. І найголовніше, що це не Україна є для них проблемою, а рівно навпаки. Україна – це форпост їхньої цивілізації. Треба усвідомити, що зі смертю Навального помирають і різного роду «мирні» проєкти транзиту влади в Росії. Рішення потрібно приймати вже. І це має бути повна і беззастережна підтримка України.
І на останок про причини нелюбові багатьох українців до Навального. Припускаю, що однією із таких причин був страх, що Олексій Навальний зможе домовитися зі Заходом, а той знову почне легковажити Україною. А тоді ні про яке збереження санкцій, репарації за завдану шкоду і особливо про остаточну перемогу над Росією говорити не доведеться. До появи таких упереджень, на жаль, причетний сам Захід. Який кілька разів брутально «кидав» Україну і того ж Навального, віддавши перевагу Путіну. А наше емоційне бачення учасників і подій є дуже часто навʼязаною з Москви картинкою. На жаль, поки що у нас нема перемоги, немає в живих Навального і відтепер не залишається навіть слабкої надії на демократичну трансформацію Росії.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
