Недавно активну громадськість Львова сколихнула чергова бурхлива дискусія. Цього разу тріщали списи навколо наміру міської влади змінити стару радянську назву площі з антисемітським душком із Коліївщини на площу Сусідів. Я, будучи досвідченим спостерігачем за громадським обговоренням таких ініціатив, приготувався до серйозного інтелектуального бою. І воїни, які завжди борються за нібито національні інтереси, за утвердження українського сліду у Львові, за українську Україну, не забарилися. Як правило, у них виходить боротьба за право бути малоосвіченими, маніпульованими, напханими комплексами і кліше, а з дискусією не складається. Цього разу мені направду було цікаво почути аргументацію з боку тих, хто візьметься захищати найяскравіший приклад брутальної радянської історичної політики у Львові. Пересвідчитися, наскільки радянською залишилася свідомість патріотично налаштованої спільноти міста.
І «спільнота» не вдарила лицем в багнюку. Кинулася захищати примат класової боротьби, верещати про соціальний, національний і релігійний гніт. Про польських і єврейських гнобителів українських селян та козаків. Про заборону їм займатися розбоєм та вбивствами. Про тих бузувірів-панів, що потім катували наших героїв. Через що спробу змінити цинічну радянську назву площі в серці єврейської дільниці вона («спільнота») сприйняла як замах на українську державність і паплюження пам’яті національних героїв – українських гайдамаків. Дискусія виявилася настільки цікавим зрізом суспільних настроїв і псевдоісторичних уявлень, успадкованих з радянських підручників, родинних оповідок, міських анекдотів, що навіть зникло бажання ширше пояснювати природу, причини та наслідки Коліївщини. За браком місця, здається, краще відіслати до моєї резонансної статті «Історія невдах і різунів» і зосередитися на тому, як функціонують ті події в уявленнях сучасних львів’ян.
Згадаю тільки те, що на загальнодоступних ресурсах українською мовою, на жаль, можна прочитати, що Коліївщина була «національно-визвольною боротьбою». Це така нехитра маніпуляція зі заміною радянської класової боротьби на національно-визвольні змагання. Змагання такої собі мононації, обмеженої до селянської бідноти, православних фанатиків і козаків, які шукали собі визнання шляхетства, байдуже, від якого правителя. Нехай пробачать мені академічні історики, але гайдамаки, а особливо часів Коліївщини, – це дикий симбіоз сучасних утворень в ОРДЛО і руху «Талібан». Коліївщина почалася з ідей цариці Катерини ІІ, сформульованих в її «Золотій грамоті». Де йшлося про захист православного населення. А ідейний натхненник руху Мельхіседек (Значко-Яворський) був посланцем тієї ж Катерини ІІ до двору польського короля у Варшаві.
Тоді російські війська вступили на Правобережну Україну, розпочавши боротьбу з Барською конфедерацією, вправно використовуючи для цього масштабні соціально-релігійні заворушення. До слова, через деякий час ті ж росіяни допомогли розгромити гайдамаків, а деяких полонених віддати польській стороні. Так окремі гайдамаки опинилися у львівських казематах недалеко від площі, яку радянська влада вирішила назвати іменем руху убивць євреїв. Знову ж таки, коли ведуться дебати навколо цієї теми, то чомусь історики уникають згадок, що налякане жорстокістю гайдамаків єврейське населення Правобережжя кинулося рятуватися в Галичині. Яка через три роки після повстання відійшла до складу Австрії. В результаті гонінь на євреїв на теренах Правобережжя і їхньої втечі кількість єврейського населення Галичини ледве не подвоїлася. Значна частина їх осіла у Львові. Ось такий прямий зв’язок Львова з Коліївщиною.
До наслідків, спричинених Коліївщиною, належать три поділи Речі Посполитої і її фактична ліквідація. Уся Правобережна Україна з Волинню і Поліссям відійшли до Російської імперії. Росія на завойованих землях насильно знищила Унійну церкву і скрізь насадила російське православ’я. Мрія українських героїв здійснилася: Росія урядує у Варшаві, уніатів нема, а козацька старшина за привілеї вірно служить російським царям.
Тому ще можна зрозуміти позицію якогось Юрка Антоняка, який, видно, ані на йоту не змінив свого погляду на історію з радянських часів. Байдуже, що чоловік останні кілька десятиліть пнеться в націоналісти і поєднує політичний підробіток з вуличними шоу та позуванням у соціальних мережах. Тут все зрозуміло, радянська людина – це назавжди. Що розповів радянський вчитель історії про соціальний гніт, а вчитель літератури закріпив поемою Тараса Шевченка «Гайдамаки», того не витравиш жодними сучасними дослідженнями. Але прикро за історичний цех. Тому що долучається до дискусії доцент історичного факультету ЛНУ імені Івана Франка Роман Масик і заявляє: «Однозначно, залишити Коліївщини». Його підтримують інші учасники баталій, і вже чути таке: «Мене не цікавить єврейська спадщина. Львів український». Або ж іще краще: «Зараз ми живемо в українській державі, і всі, хто до неї доклався – герої». За цією логікою і Бутурлін, союзник Хмельницького в облозі Львова, і Катерина ІІ, яка мачала пальці в Коліївщині, і навіть Сталін, який «об’єднав» всі українські землі в складі УРСР, напевно, мають шануватися українцями?
Ще один історик, напрочуд добре пояснюючи необхідність зміни назви, резюмує, що гайдамакам не місце на мапі Львова, бо вони вбивали не тільки євреїв та римо-католиків, але й уніатів. Зрозуміло, що він хоче достукатися до розуму опонентів, але виходить, що вбивати поляків-католиків та євреїв – допустимо, а от русинів-уніатів – ні.
Але найбільше дивують вигуки про недопущення паплюження світлої пам’яті гайдамаків. Дивовижно, але пляц Векслярський радянська влада перейменувала на площу Коліївщини через близькість місця, де в казематах катували полонених гайдамаків. І ознакувала те місце великою меморіальною таблицею. Але, шановні львівські патріоти, а чи не підкажете, що тепер там розташовано? Правильно, знаменитий ресторан «Реберня», де смажать на вогні настромлені на гаки ребра. І куди щодня вишиковується величезна черга з туристів зі всієї України. По-вашому, таке прочитання страждань героїв є найвідповіднішим проявом вшанування їхньої пам’яті? І якщо вже ви такі антирадянщики, то чи не викликає у вас дисонансу поклоніння героям, які вам залишила та осоружна радянська влада в топографії Львова?
Чи не дисонує у вашій патріотичній душі, що та влада практично всі важливі для єврейської історії місця називала іменами Богдана Хмельницького, Наливайка, Гонти, Залізняка? Чому ви, наприклад, так швидко змінили назву площі Рози Люксембург на Катедральну, а за бажання змінити назву Коліївщини відразу відсилаєте в подорож до Ізраїлю. Але ж назва Коліївщини в самому серці єврейської дільниці – це страшна дикість. А відстоювання цієї назви є неповагою до тих, хто будував і творив це місто.
Кілька десятиліть у Львові тривала процедура, яку можна назвати «українське маркування простору». Перейменовувалися не тільки вулиці і площі іменами українських діячів, які проїздом бували у Львові. Або й не мали жодного стосунку до нього. Багато будинків у середмісті декорувалися меморіальними таблицями діячам ОУН, УПА, хоча у Львові українського націоналістичного підпілля під час Другої світової війни не було. Члени ОУН були. Вони часто служили в міській окупаційній управі або поліції. Але УПА не було. Цей комемораційний феномен пояснюється наївною вірою окремих істориків, політиків та громадських активістів у те, що, переназвавши вулиці українськими назвами та встановивши низку пам’ятників національним діячам, можна змінити історію Львова. Зробити її чисто українською, без зайвих «домішків» польського, єврейського, вірменського.
Таку віру, на жаль, проявили у дискусії навіть титуловані доктори наук. Наприклад, доктор Микола Бандрівський пише: «А чому українцям віддавати свою історію». І мотивує свою позицію просто-таки наївними аргументами. Мовляв, до того, як на цьому місці сформувалася єврейська дільниця, існувала «щільна давньоруська забудова». А археологи знайшли на тому місці два великі бронзові хрести. Які доктор Бандрівський розмашисто маркує XIII-XIV століттями. По-перше, про щільну давньоруську забудову на новому місці, куди переніс Львів король Казимир, слабо віриться. По-друге, хрести з XIII століття могли бути в чиїйсь пізнішій колекції. І по-третє, ніяка археологія не може скасувати наявну реальність. А вона така: ми бачимо перед собою збережений архітектурний ансамбль старої єврейської дільниці. Ми добре знаємо її історію за останні ледве не 500 років. І ми знаємо, як і куди «зникли» її мешканці.
А тому просто противно читати ремінісценції відомого архітектора Волощака, який, до речі, за повернення старої назви Вексклярської, але, на жаль, переповідає оповідку однієї мешканки цієї площі. Та розповідає про будинок зі слонами, де нібито розташовувалася єврейська ювелірна майстерня, і раптом видає: «Але за німців жиди повтікали. А як повернулися, то перший раз в життю виділа-м, як жид чистить виходки». Після слів «повтікали» можна було б не читати. Бо історики не раз чули, що євреї «виїхали», «втекли», «сховалися», а насправді їх убили. І ті, що розповідали про втечу, у кращому разі не хотіли згадувати ці страшні історії, а в гіршому – приховували свою причетність до цього «зникнення».
Але цитована пані продовжила, що цей єврей влаштувався сантехніком у ЖЕК, щоб мати доступ до виходка. Бо євреї, як перш ніж «втекти», кидали туди в мішечках золоті персні та золото. І тут виникає закономірне питання до пана Волощака, а виїжджаючи кудись з міста в непевний час, він також викинув би свої коштовності в нужник?
Підсумовуючи написане, варто сказати, що лунали і цілком притомні голоси. Правда, декого стримувала альтернативна назва Сусідів. Ця назва дійсно видається доволі штучною і надуманою. Здається, ініціатори перейменування добре знали, з яким опором стикнуться, а тому вирішили піти на своєрідний компроміс з антисемітськими настроями. Головне – це прибрати цю ганебну назву з мапи міста. Але такі невиразні варіанти також не приведуть до порозуміння. Бо одні «відчитають» у сусідах «північно-західних агресорів», а інші – відомий твір Томаша Ґросса «Сусіди», де одні сусіди вчинили страшне вбивство інших. Проте варто пам’ятати, що без відвертого діалогу між українцями і євреями не вдасться дійти до паритетних відносин. Бо не має бути чиєсь зверху тільки тому, що ми тепер в більшості або ми тепер влада. І ви змушені будете прийняти той варіант історії, на який ми вкажемо, і шанувати тих героїв, якщо вони навіть були вбивцями ваших предків. Такі відносини будуть далекими від гармонійних, а отже не сприятимуть консолідації спільноти.
Зрозуміло також, чому ініціатори перейменування уникають старої назви – Вексклярська, яку ще можна перекласти Міняйл. Бо це нав’язує до усталеного соціального стереотипу про євреїв-лихварів. Проте тут не варто боятися, а дійсно попрацювати на полі просвітництва. Бо, підлаштовуючись під невігласів та вуличних крикунів, можна лише деградувати разом з ними. І ще один цікавий варіант запропонував мені під час зустрічі хороший знайомий історик. Він вважає, що всі ці назви можна залишити, лише додавши слово «жертв». Тоді все буде правильно – вулиця жертв Гонти, жертв Залізняка ну і, зрозуміло, жертв Коліївщини.
Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).
https://ukrainianjewishencounter.org/uk/
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
