Авторка - Олена Огоновська
Матеріал підготовлено Sebto Media для проєкту Київський Діалог: Створення в українських регіонах соціального капіталу для громадських ініціатив, орієнтованих на реформи, за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
Він був ще зовсім дитиною, коли почалась війна. І тому буває важко пригадати, в якому році почалось повномасштабне вторгнення. Адже для нього це все суцільні 9 років війни. Денис Папін родом з Горлівки, яка у 2014 році опинилась в тимчасовій окупації. 8 років прожив у Краматорську. І ще стільки ж років належить до “Пласту” - української скаутської організації, метою якої є сприяння всебічному, патріотичному вихованню та самовихованню української молоді. Нині Денис вже студент, а також господарник проводу львівської округи “Пласту”.
“Пласт” на Донеччині: як почався шлях Дениса
Навчаючись у Краматорську, у 2015 році Денис познайомився з “Пластом”. Туди його “затягнула” (як каже сам Денис) мама — історикиня за освітою.
“Вона знала, що є така організація. Дізналася, що вона є в Краматорську, і запитала: “Не хочеш піти подивитися”? Пішов, подивився, мені сподобалось. Я там залишився”.
Але тоді, в 2015 році, “Пласт” у Краматорську переживав непрості часи. В курені залишилось двоє хлопців. (Курінь — це об'єднання від 2 до 5-ти юнацьких гуртків, що діють в одній пластовій станиці (населеному пункті)). Все вдалось втримати завдяки зусиллям мами одного з пластунів — пані Наталі. Через кілька років Денис став курінним. Тоді із друзями почали активно залучати молодь до “Пласту”.
“Я взяв на себе роль умовного виховника. І потім вже у 2020-му ми вирішили зробити табір, щоби заохотити нових членів. І це в пласті називається гайдашник, тобто гайда до “Пласту”. І ми почали думати, хто може бути командантом, враховуючи, що ми юнаки. У нас нема ні команди, нічого. Ми самі все зробили, написали програму, меню. Тобто ми зробили роботу, якої нас ніхто не вчив, ми просто на інтуїтивному рівні це все зробили. І тоді відбувся табір на 30 людей, з них 9 чи 10 долучились до “Пласту”. Тобто доволі високий відсоток, тим паче враховуючи, що табір організували два 15-річних підлітки”.
Згодом були ще табори, а також хлопці знайшли виховника, який приїжджав з Бахмута. Виховник - це наставник і старший друг чи подруга, які допомагають гурткові діяти і відповідають за те, щоб гурток слідував засадам пластового виховання.
“У 2022-му я мав їхати на вишкіл виховників для юнацтва, щоб нарешті самому бути повноправним виховником. Але не так сталося, як гадалося. Мене там і не іменували розвідувачем (у “Пласті” є проби: нульова, перша, друга, третя. Я коли здав другу, мене мали іменувати пластуном-розвідувачем. І мене мали іменувати на тому вишколі). Але я, закінчуючи 11 клас, не побував на тому вишколі, ми поїхали під Вінницю, втікаючи від війни до бабусі з дідусем”.
Але розвідувачем Дениса таки іменували. Втім, звісно, не так, як він це уявляв:
“Загалом це має бути урочисто: або нічним алярмом, або десь на якісь гарні краєвиди, або якась акція має бути масштабна. Мене іменували онлайн. Це було доволі кумедно, одночасно і боляче”.
Пункт призначення: Львів
Як вже зазначав Денис, від повномасштабної війни вони з сім’єю втекли до Вінницької області — у березні 2022 року. Спочатку перебували у селі, згодом — у самій Вінниці. Там Денис готувався до вступу, склав НМТ (національний мультипредметний тест).
“Тоді я подав документи, сам паралельно погнав по таборах. Наприклад, Донецька, округа моя рідна, вони організували табір “Земля Велетнів” [примітка: табір проходив на Львівщині]. Я туди приїхав бунчужним, допомагав з програмою і реалізацією. Потім після того я вже поїхав на Заграву, після того на Карпатський рейд. (...) Ще в Краматорськ встиг з'їздити з батьком, квартиру фактично всю вивезти. І після всіх таборів я вже приїхав у Львів. Тобто батьки вже переїхали разом з сестрами, а я вже безпосередньо просто приїхав в догонку у Львів. І там вже у мене з 1 жовтня почалося навчання в ЛНУ ім. Франка на культурології (Філософський факультет)”.
Також Денис вирішив піти в провід львівської округи і став господарником (це людина, яка обліковує майно та фінанси).
“Загалом мені як людині це пішло на велику користь, в тому плані, що я отримав велику можливість для комунікацій, але одночасно я зрозумів, що офісна робота — це не для мене. Для мене — це виховництво, інструкторство, безпосередньо працювати з дітьми, із юнацтвом”.
Гурток для внутрішньо переміщених дітей
Серед найближчих планів Дениса — організація гуртка для внутрішньо переміщених дітей.
“Я буду набирати гурток хлопців безпосередньо. І я думаю, що ми з тими хлопцями точно пройдемося по всьому практичному пластуванню військовому. Це слідознавство (вміти розрізняти сліди тварин, ходити по них). Це навички з полювання, виживання в природі, маскування. Тобто це буде більш практично, але також я буду робити дуже великий упор на творчість і історію.
Я сам пишу вірші, трошки пісні — більше вірші, ніж пісні. І зараз я ще пишу казку зі своєю подругою. Мені загалом цікаво щось креативне бачити і, відповідно, я буду намагатися зробити так, щоб хлопці самі придумали пісню свого гуртка або ще щось. Щоб вони самі робили якісь творчі доповнення до того, що в них вже є. Бо це дуже класно об'єднує, скріплює”.
Чому цей гурток буде саме для дітей, що покинули домівки? Денис розповідає, що, коли у 2014 році почалась війна, він не мав комунікації з однолітками, закрився в собі. І саме “Пласт” витягнув його з цієї прірви.
“І от якраз таки я бачу по хлопцях, які є у мене в курені (він досі існує, у нас досі є онлайн-сходини, ми досі там організовуємо якісь табори, мандрівки, акції. Тобто ми живемо попри те, що там хлопці в Естонії і в Німеччині, але ми все одно намагаємося працювати). І я просто бачу, що у більшості хлопців цей курінь, ці онлайн-сходини — це просто єдина можливість для спілкування. Єдина. І тобто коли я витягаю хлопців кудись на табір або на мандрівку, я розумію, що це їхня ледь не єдина можливість поспілкуватися наживо за цілий рік. І це насправді дуже жахливо в тому плані, що вони просто втрачають навички соціалізації, стають закритими в собі, невпевненими, вони взагалі починають губитися і не розуміти, що відбувається. І в цих дітей ВПО, які не є в “Пласті”, у них такі самі проблеми. Тобто їм треба допомогти стати впевненими, знайти себе й соціалізуватися”.
Адже для самого Дениса “Пласт” - це, в першу чергу, друзі. І це такий маленький дім.
“Бо я себе, якщо чесно, зараз не являю без “Пласту”. А друге — це розвиток. Це постійний розвиток, бо “Пласт” підштовхує до самовиховання. І це можливість для самореалізації. Бо я бачу ідею, я її дуже добре відчуваю, і вона мені дуже імпонує. Ідею саме виховувати свідомо українську молодь через гру. Це дуже круто”.
Підкорити Еверест та дописати казку
Денис продовжує навчатись на культуролога. Але хоче пройти курси або рафту, або зимового мандрівництва. І згодом піти працювати гідом, паралельно навчаючись. Також Денис прагне їздити на військові вишколи, семінари. Бо після третього курсу Денис планує приєднатись до Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».
“І більш далекі плани — це, наприклад, зайти на «Еверест» або видати свою першу збірку віршів. І дописати казку! З цим, я думаю, найближчі три роки я впораюся. Просто залежить від того, як нарешті нас натхнення з нашою подругою осінить, і як ми нарешті сядемо і напишемо”.
Матеріал підготовлено Sebto Media для проєкту Київський Діалог: Створення в українських регіонах соціального капіталу для громадських ініціатив, орієнтованих на реформи, за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
