Наприкінці листопада Фонд Віктора Пінчука оголосив, що 90 істориків втілюватимуть проект «Українська історія: глобальна ініціатива». Анонс натякає на щось масштабне, писане «широкими мазками» - щоб привернути увагу до України та її минулого, актуалізувати українське питання в цивілізованому академічному світі. І покращити чийсь прогресивно-олігархічний імідж, куди ж без цього.
Без сумніву, буде цікаво. Адже ще до оголошення деталей і навіть до публікації переліку цих 90 істориків почалися жваві дискусії на тему «олігархи відомо якої національності за допомогою істориків-лібералів взялися за переписування української історії».
Так, ніби «переписування історії» - не перманентний процес: від редагування літописів і до вирваних сторінок радянської енциклопедії. Та що там далеко ходити – якщо типовий пострадянський історик має більше, ніж 30 років стажу, а зараз позиціонує себе як неймовірного націоналіста, можна бути майже впевненим, що тепер він стоїть далеко не на початкових ідеологічних позиціях. Тому що в Радянському Союзі бандерівців-істориків, як і сексу, не було.
Зі здобуттям незалежності, що логічно, «всі переробилися – людей не впізнаєш», як співали класики. Спала полуда з очей, люди нарешті змогли дихати вільно і писати те, що думають. Але на цьому, на жаль, не зупинилося. З кожною зміною влади дихалося все вільніше і вільніше, погляди та переконання адаптувалися до актуальних замовлень.
І пішло-поїхало. За Кучми зійшла зірка таких знакових «істориків» загальнодержавного рівня як Табачник і Литвин. Вони строчили свої праці в неймовірному темпі, і кожна була актуальнішою за попередню, кожна потрапляла в канву «багатовекторності». За Ющенка відбувся поворот в право, який зайшов настільки далеко, що під кінець каденції залишилась лише канонічна ОУН-івська версія минулого. Але за впровадження політики пам’яті стосовно Голодомору Віктору Андрійовичу варто дякувати, без іронії. Янукович «вернув все взад», а потім взагалі почав просувати чисто російський варіант «побєдобєсія» з «дідами», «катюшами» і рештою гидоти тоді ще прото-рашизму. Після цього, вже за Порошенка, відбулося те саме, що й за Ющенка. Тільки ще більш жорстко завʼязане на виборчу агітацію. А потім «прогресивна спільнота» посміялася з президента Зеленського з його питанням «хто я?», яке тепер резонно ставлять історики Снайдер, Плохій та Грицак. І тепер це звучить не так кумедно.
То був загальнонаціональний рівень, можна сказати – тло. А в таких масштабних процесах, як, наприклад, і в декомунізації, губляться або свідомо ховаються персональні історії. При чому виходить дивовижна штука – всі були антикомуністами, але функціонувала комуністична система. Львівський університет підтримував помаранчевий Майдан – а почесного доктора вирішили присвоїти Василю Кременю. Люди, які зараз вважаються дисидентами, працювали «за комуни» не кочегарами, а істориками. Це теж було б цікаве дослідження, але на таке ніякий Пінчук грошей ніколи не дасть.
На фоні масового зацікавлення минулим в країні розвивався і ринок «вписування себе в історію». Кожен поважаючий себе діяч, бізнесмен, важливий чиновник чи «олігарх місцевого розливу» зобов’язаний мати не лише правильну біографію і сторінку у Вікіпедії, але й достойну родинну історію. Як свого часу батько Медведчука, наприклад (сарказм).
Але і це ще не кінець, бо набивши руку на переписуванні давнішого минулого, можна було братися і за зовсім свіжі події. Так суспільству почали розказувати, членів якої партії найбільше загинуло на Майдані. Хто насправді вів за собою воїнів. Хто домовлявся з ворогами, а хто робив вигляд, що домовлявся, а насправді обманював їх, проклятих. Згодом перейшли і на події АТО / ООС / повномасштабного вторгнення. Якщо подивитися «єдиний марафон» та медіа-ресурси Порошенка й Фіали, можна побачити три різні варіанти не те що минулого, а й сьогодення. Тобто вже зараз іде підготовка до того, щоб розповісти населенню «як було насправді». І це ми навіть не розглядаємо відвертих колаборантів, в яких взагалі «альтернативна історія».
З цього всього може скластися хибне уявлення, що справа завжди в грошах та владі. І що переписувачі історії – виключно цинічні беземоційні маніпулятори. Це не так.
Варто зважати і на людську психологію. Бо людина, як відомо, завжди знайде собі виправдання. Колишня еліта налаштує свою пам’ять так, щоб бути принаймні в своїй уяві «державними діячами», а не казнокрадами. І завжди знайдеться вікова категорія, для якої ті часи були «золотою добою», коли не боліли коліна, ще не випали зуби і взагалі було огого… Тому проблема адаптації незручного минулого так, щоб було психологічно комфортно – вічна. Максимум, що можна хотіти – це те, щоб минуле і чиїсь долі не експлуатували аж так цинічно, як це роблять зараз.
А от те, що для написання нової, актуальної версії українського минулого вирішили просто обійти такі структури як Академія Наук, Міністерство освіти і так далі – це черговий дзвіночок системі. Не вірять олігархи в те, що можна покращити свій імідж з їх допомогою. Дисертацію «захистити» чи в аспірантурі «повчитися» у воєнний час – це будь ласка, це можна. А так щоб на міжнародному рівні похвалитися – тут уже треба шукати фахівців на індивідуальному рівні.
Позитив ще й в тому, що приходить практика відмивати імідж не лише розписами храмів, туалетами в школах і спортивними секціями, але й підтримкою науки. Може, колись собі таке дозволять і «бізнесмени» меншого калібру, тоді й «інститутам» та «університетам» щось перепаде.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
