В інформаційному полі почастішали публікації, в яких навіть вказується час початку перегорів, і які змушують вкотре говорити про них як про необхідність.
Наприклад, в матеріалі The Washington Post (з посиланням на джерела) про візит в Україну директора ЦРУ Вільяма Бернса вказано, що наша мета «перемістити артилерію і ракетні системи до кордону з контрольованим Росією Кримом; просунутися далі на схід України, а потім розпочати переговори з Москвою вперше після того, як мирні переговори були зірвалися в березні минулого року».
Також президент Чехії Петр Павел заявив (вкотре), що будь-які досягнення на полі бою до кінця 2023 року стануть основою для переговорів, яких не уникнути.
Іноді тези навіть зводяться до того, що наш наступ має змусити Росію піти на переговори. Хоча переговори – це те, про що ворог постійно говорить та хоче розпочати, щоб заморозити бойові дії.
Президент Володимир Зеленський наголошує, що Україна буде готова до дипломатичного врегулювання війни лише тоді, коли вийде на кордони 1991 року. І це дуже правильний підхід, який демонструє, що не тільки військове керівництво країни розуміє – вихід на кордон 1991 року не означає завершення бойових дій та війни.
Проте до варіанту переговорів в кінці року треба бути готовим. Слова Петра Павела про те, що союзники знизять рівень підтримки, варто розглядати тільки в одному контексті – якщо ми хочемо перемоги на наших умовах, то повинні в десятки разів збільшити виробництво та закупівлю зброї, на випадок, якщо партнери будуть наполягати на переговорах і зменшать постачання. Не варто трактувати його слова як «заспокоєння виборців», «дезінформація Росії» чи «не розуміння ситуації на полі бою».
Росія багато своїх кроків робить, відштовхуючись від того, що в кінці цього чи на початку наступного року розпочнуться переговори. Але переговори не є їхньою основною метою. Для ворога головне – отримати паузу для нарощення своїх сил та засобів, щоб завдати нового великого удару.
Вони тримають у фокусі уваги дві ключові події: вибори президента в Росії (17 березня 2024 року) та США (5 листопада 2024 року). Ось ці вісім місяців важливі для російської системи влади: пройти спокійно внутрішні процеси без напруги та коливань на фронті, далі максимально заморозити бойові дії та очікувати на поразку Байдена. А після перемоги, на їх думку, Трампа - розпочати новий наступ.
Чому наші партнери постійно говорять про мирні перемовини? Бо намагаються війну повернути в політичне поле, попри те, що Росія вже перейшла до терористичних актів. Війна це безсилля політики, а терор – безсилля війни.
Для більшості наших партнерів війна в Україні - це їх зовнішня політика та економіка. Тому, не зважаючи на підтримку зброєю, вони не є учасниками війни. І намагаються посадити нас за стіл переговорів, щоб перевести ситуацію в Україні в політичне річище. Беззубий саміт НАТО цьому доказ.
Ми наразі (1 серпня 2023 року) не готові вести війну тільки своїми силами, тому змушені маневрувати між власними можливостями та бажаннями партнерів. Тому, якщо ми готові продовжувати боротьбу, то різницю маємо компенсувати шляхом закупівлі зброї та виготовлення власної. Відповідно наш ВПК має працювати в десятки разів потужніше. Тут нам можуть допомогти іноземні підприємства, з якими ми вже маємо спільні проєкти.
Та має нарешті проявитись «економічний фронт», який так «сильно рятує країну» у важкі часи. Щоб платились податки, щоб держава мала кошти на закупівлю зброї.
Піти на переговорний процес з Росією – це заморозити бойові дії й отримати сильний удар через рік чи два, коли ворог підготується та врахує свої помилки. Звичайно, переговори можуть відбуватись паралельно із бойовими діями. Але тоді це буде просто політичний жест, який не дасть результату. Бо зміни на фронті впливатимуть на вимоги сторін. А російська пропаганда та українські «корисні ідіоти» будуть постійно маніпулювати процесом та тиснути на владу, що може призвести до внутрішніх збурень.
Те, що зараз відбувається на фронті – це поразка для Росії. І росіяни зможуть мобілізувати людей та економіку для того, щоб готуватись до нової війни. У нас не факт, що вийде. Принаймні, досвід 2014-2021 років говорить, що не вийде. Тому війну не можна ставити на паузу.
Що може очікувати на нас, якщо партнери зменшать підтримку:
- Збільшення витрат на війну.
- Інтенсифікація мобілізації.
- Можливі прориви нашої оборони та постійні зміни ситуації на полі бою.
- Ми самі будемо проти Росії у боротьбі на витривалість.
- Після чергових російських обстрілів світло з’являтиметься не за кілька годин, а за декілька тижнів.
Тому тут варто відзначити правильну риторику влади, яка вимагає від партнерів обіцянки підтримувати нас до перемоги. Нашої перемоги і в нашому розумінні.
Не можна відкладати на потім вирішення проблем та перекладати відповідальність на окремих людей. Зараз війна Росії проти України, а не Путіна і Зеленського чи ЗСУ і «вагнерівців».
На мою думку, не зважаючи на ситуацію на полі бою, до продовження війни будуть готові Сили оборони. А суспільству пора зняти рожеві окуляри, не сподіватись на швидкі перемоги та золоті ріки від партнерів, забути фразу про якийсь інший фронт та перестати вважати, що війна стосується не всіх, а наші «соколики» все самі зроблять.
ТГ канал автора БОЄ
