В заключній декларації ювілейного Вашингтонського саміту, підготовленій главами держав і урядів, які беруть участь у засіданні Північноатлантичної ради у Вашингтоні, округ Колумбія, 10 липня 2024 року, в п. 16 прописано: «Ми повністю підтримуємо право України обирати власний механізм безпеки та вирішувати власне майбутнє без зовнішнього втручання. Майбутнє України в НАТО…. Ми ще раз підтверджуємо, що ми зможемо надіслати Україні запрошення приєднатися до Альянсу, коли члени Альянсу погодяться і умови будуть виконані. Рішення НАТО та Ради Україна-НАТО, ухвалені на саміті, у поєднанні з поточною роботою членів Альянсу є мостом до членства України в НАТО».
Державний секретар США Ентоні Блінкен попередньо називав цю метафору «мостом до членства» для України та «мостом, який є міцним і добре освітленим».
Але чим є цей міст? Це не обіцянка гарантувати безпеку країні, як випливає зі статті 5, яка говорить, що напад на одного члена є нападом на всіх. Тому він не може і не буде стримувати російську агресію. Натомість пропонований міст — це хиткий риторичний понтон, що пливе в бурхливій воді, яка розділяє Росію та Захід.
Союзники повторюють свій первородний гріх перед Києвом. Перший раз таке вже було на саміті НАТО в Бухаресті у 2008 році.
Тоді президент США Джордж Буш вирішив запросити Україну та Грузію до НАТО. Американські політики вважали це великою помилкою, як і Ангела Меркель та Ніколя Саркозі. Катастрофічний компроміс Бухарестського саміту завершився заявою про те, що «ці країни стануть членами НАТО». Колись.
Чи була готова тоді Україна? Комуністи, Симоненко. Соціалісти, Мороз. Медведчук з його «НАТО – нет». Тотальна пропаганда про агресивний західний блок, який так і мріяв забрати в наших недолугих співгромадян останні лапті. Напевне, ні.
Путін і його прибічники роками розкручували токсичний наратив про вічно ворожий Захід, який зазіхає на «русский мир». Але, коли українці в 2014 році зажадали приєднатися до цього Заходу (через Європейський Союз, а не через НАТО), Путін завдав удару, анексувавши Крим і частину Донбасу. А, коли Захід не спромігся його відчутно покарати, почав будувати плани захоплення усієї України в 2022 році.
Тоді, західний світ, щоб допомогти українцям захистити себе хоча й із запізненням, але все-таки згуртувався. Президент США Джо Байден за тодішні свої дії і вчинки однозначно заслуговує на повагу. Але він програв (разом з солодкоголосими боягузами Салліваном та Блінкеном), вічно надаючи нам військову допомогу рівно стільки, щоб уникнути програшу, але недостатньо, щоб перемогти.
Байден та інші лідери Альянсу переслідують одну стратегічну мету, яка вища, ніж необхідність зберегти Україну живою. Це потреба уникати прямої конфронтації між очолюваним США Альянсом і Росією. Неповноцінність Росії у звичайних озброєннях та її доктрині «від ескалації до деескалації» створює високий ризик того, що Путін може застосувати тактичну ядерну зброю, щоб уникнути поразки.
Якою б не була ситуація у 2008 році, але сумна реальність 2022 року полягає в тому, що союзники не можуть обіцяти поширити статтю 5 на будь-яку країну, яка перебуває в активній фазі війни. Тим більше якщо країна знаходиться поза НАТО.
Це різниця між сьогоднішнім днем і 1955 роком, коли НАТО прийняло до свого складу ФРН. Це правда, що статус, територіальність і суверенітет німецької нації в той час були відкритим питанням, як і сьогодні в Україні. Але принаймні Кремль у ті дні визнав (хоч і неохоче), демаркаційні лінії між Сходом і Заходом, і активних бойових дій не було.
Проте нинішній курс на поетапну, порційну допомогу Україні пролонгує війну. Перетворюючи її на тривалу боротьбу на виснаження. При чому воює одна Україна (правда, західною зброєю), а російська пропаганда подає це як екзистенціальну боротьбу Росії проти проклятого імперіалістичного Заходу.
Обіцяний місток членства в Альянсі також ставить під загрозу існування його самого. Прийняття України в будь-якому форматі, без безумовної дії статті 5, фактично провокуватиме Путіна випробувати рішучість Заходу. І кожного разу, коли йому це сходитиме з рук — НАТО втрачатиме ще частку довіри.
У правильному комюніке мали б бути дві речі: вибачте, Україно, ми не можемо вас захистити. І не дуже хочемо. Але ми дамо вам усе, що вам потрібно і навіть набагато більше, ніж ми давали досі, щоб ви могли перемогти Путіна самостійно.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
