Для того щоб зрозуміти, як так сталося, що український медіапростір став «відрижкою» російського, або перетворився на його клон, треба зафіксувати момент, коли манера безкінечних «срачів» стала «своєю» на більшості телеканалів. Так, українське телебачення в порівнянні з московським, було провінційним. Як з огляду на вкладені ресурси, так і з точки зору кадрового потенціалу. Взагалі варто відзначити, що в умовах практичного безгрошівʼя в Україні зʼявилися й успішно формували свою аудиторію «1+1», СТБ та інші приватні мовники. В цьому випадку менші гроші – означало меншу залежність від прихованого спонсора.
Але все ж потрібно почати з того, за якими зразками створювалося та розвивалося післяперебудовне телебачення. Зрозуміло, що зразком для наслідування було центральне московське телебачення і це не «Прожектор перестройки», а радше програма молодіжного телебачення «Взгляд». Кілька передач «Взгляду» виявилися настільки революційними і нетиповими, що буквально за місяць побили всі можливі рекорди популярності. Здавалося, що на офіційний радянський канал пробралися закоренілі антирадянщики і розпочали підривну роботу з розвалу СРСР. Насправді ж все було зрежисовано і затверджено ідеологічним відділом ЦК Компартії.
Проте, молодим ведучим вірили, а пʼятничні вечори чекали не тому, що наближалися вихідні, а тому, що можна буде подивитися чергове революційне розслідування, викриття якихось негативних явищ і послухати якісну західну музику. У вирі буремних змін того часу майже ніхто, на жаль, не задумувався про причини подібного розквіту свободи слова. А справа полягала в тому, що потрібно було хоч якось контролювати радянську молодь. Старі методи більше не надавалися. Саме тому й зʼявилася нова музично-інформаційна програма. Де не тільки обговорювалися актуальні проблеми, але й лунала західна музика.
Тепер багатьом читачам прізвища і посади тодішніх «революціонерів» в журналістиці майже нічого не скажуть. Але буде не зайвим нагадати, що рішення про створення молодіжної вечірньої програми було прийнято в квітні 1987 року на засіданні ЦК КПРС. Рішення було закритим, а його ініціатором став секретар ЦК з ідеології Алєксандр Яковлєв. Один з ідейних архітекторів горбачовської «перебудови».
Цікаво також, що для роботи в новій програмі «призвали» ідеологічно надійних та перевірених людей. А такі, звичайно, працювали в «Иновещании» (іномовлення – радянська система пропагандистського та контрпропагандистського мовлення). Люди, що працювали в системі контрпропаганди були справжніми перевіреними бійцями ідеологічного фронту. Досконало володіли іноземними мовами і були допущені до закритих джерел інформації. Скільки з них мали військові звання – тепер неважливо.
Важливо, що вони стали першими світочами викривальної журналістики. Таким чином «обличчям» програми «Взгляд» стали працівники «Иновещания»: Владислав Лістьєв, Алєксандр Любімов, Дмітрій Захаров та Олег Вакуловський. Згодом до них долучилися Алєксандр Політковський, Владімір Мукусєв та Сєргєй Ломакін. Варто додати, що теперішній керівник монстра російської пропаганди телеканалу «Первый» Константін Ернст також виходець із «Взгляду». Майже всім цим журналістам вдалося дуже ефективно капіталізувати свою популярність. Що не могло не привести до напруження і розбрату всередині команди.
Треба розуміти, що так довго, як ідеологічний відділ ЦК КПРС та відповідні структури КДБ зберігали вплив на згаданих журналістів, ті хоч якось трималися купи. Коли влада в Москві почала фрагментуватися, а на «сцену» вийшли нові гравці з мільйонними капіталами, своїх нових покровителів знайшли й топові журналісти. Тепер свого роду вододіл пролягав не через ідеологічну площину, а через інтереси нових кланів та управлінських груп. Яскравою ілюстрацією чому можуть послужити специфічна реакція тих само журналістів на події 1993 року в Москві і штурм парламенту.
Згодом звʼязки засновника «Взгляду» Владислава Лістьєва із олігархом Борисом Березовським та лідером кримінального світу Бадрі Патаркацишвілі привели його на посаду реорганізованого каналу ОРТ. А гра щодо контролю за теперішнім найпотужнішим рупором російської пропаганди «Первым» коштувала йому життя. В той період ідеологічні моменти цілком і повністю поступилися матеріальним. А найбільше стали цінуватися не так принципові журналісти, як свого роду «інформаційні кілери».
Під час боротьби олігарха Березовського за місце під «російським сонцем» такі журналісти і публіцисти могли легко стати мільйонерами. Проте, були свої інформаційні бійці також з протилежного боку. Головним конкурентом Березовського виявився російський медіа-магнат Владімір Гусінскій. Власник надзвичайно популярних каналів НТВ, ТНТ, співзасновник газети «Сегодня» та спонсор радіо «Эхо Москвы». Боротьба олігархів один проти одного та конкуренція за доступ до тіла президента Єльцина передбачали пряме втягування у війну всіх без винятку журналістів. А в хід були пущені всі методи боротьби, включно з медіакілерством.
Результатом цієї боротьби стало не тільки те, що «сімʼї» Бориса Єльцина вдалося пропхати в його наступники відставного полковника КДБ Путіна, але й те, що про незалежну журналістику довелося забути на десятиліття. В обох олігархів-медіамагнатів життя також не склалося. Гусінскій змушений був втекти з країни, заплативши за це право «добровільною» передачею своїх медіа-активів державному монополісту «Газпрому». Березовському, який активно сприяв приходу Путіна до влади, повезло ще менше. Переоцінивши свою значущість, він дозволив собі критикувати новоспеченого президента Росії. За що фактично був розорений і покінчив життя «самогубством».
Що з цієї короткої історії може бути важливим для українців? Спочатку мусимо визнати і прийняти до осмислення кілька важливих моментів. По-перше, треба визнати, що українська журналістика, як часів «перебудови» так і після 1991 року, формувалася за зразками провідних московських ЗМІ. Перебиралися не тільки форма і стиль, але й механізми функціонування та виживання. Зрозуміло, що між Києвом і Москвою були велетенські різниці щодо того, які фінанси та впливи стояли на кону.
По-друге, треба памʼятати, куди поділися московські журналісти після великого переформатування російського медіа-ринку. Хто з них опинився в Києві, хто зник із професії, а хто зробив карколомну карʼєру в Росії Путіна. Переїзд одного Савіка Шустера з його «Свободою слова» до Києва означав перенесення потужного руйнівного механізму в український інформаційний простір. Де обслуговування олігархічних кланів та владного режиму було названо невідʼємною ознакою демократії. А медіакілерство – звичайним журналістським ремеслом.
По-третє, необхідно визнати, що формування українського медіа-ринку проходило під «чутливим» керівництвом російських спеціалістів. Такі «специ» були практично приставлені власниками до своїх українських медіа, а їхній вплив подекуди переважав значення головних редакторів. А, наприклад, видання, контрольовані Віктором Медведчуком, взагалі нагадували російські філії. Подібного роду засилля росіян зберігалося аж до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Яке внесло істотні зміни в роботу українських медіа. І коли зʼявилася практично ніким не контрольована ніша в ютʼюб.
От про це і про «партійність» української журналістики та медіа, піде мова в наступній статті.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
