Пʼятигодинне інтервʼю недавнього премʼєр-міністра Ізраїлю Нафталі Беннета, здається, нікого не залишить байдужим. Беннет прийшов до влади, як антитеза до Біньяміна Нетаньягу, який 12 років обіймав пост ізраїльського премʼєр-міністра. Відомого своїми особливими відносинами з Росією. Новоспечений державний лідер захотів з нальоту продемонструвати не менші успіхи на цьому полі. Тому й подався зненацька і без підготовки на переговори з досвідченим гебістом. Що з того вийшло, можна послухати в інтервʼю. Здається, Путін його банально використав.
Попри самовихваляння та промоцію самого себе на фоні масових протестів проти консервативного правого уряду в Ізраїлі, в ньому можна також знайти дуже багато цінної інформації про найбільш актуальні події. І особливо, що стосується російсько-української війни, позиції Путіна та поведінки президента Зеленського.
З перших хвилин розлогої розмови стає зрозуміло, що центральною фігурою в усіх процесах є сам Беннет. Який, маючи величезний досвід переговорника, тверезий, холодний розум і позицію нейтральної особи, вирішив з головою пірнути у вир страшної небезпеки, щоб врятувати світ від чергової біди. Беннет детально розповідає про особливості становища держави Ізраїль на Близькому Сході і необхідність для загроженої країни підтримувати неформальний звʼязок з Москвою.
Але найцікавіше починається, коли мова заходить про його несподіваний візит до Путіна в Сочі. Про його особисті враження від президента Росії, теми та характер розмов. Вражає навіть не те, з якою дитячою безпосередністю Беннет описує розмови, відвідини апартаментів і прогулянки набережною. Як Путін пропонує Беннету, який підкреслено демонстративно дотримується правил юдаїзму, випити некошерного вина, як присилає в номер набір продуктів, серед яких є бекон… Вражає, що цей новик у такого рівня справах, навіть не помічає, як досвідчений гебіст муштрує його «шабатом». Що потім знову буде повторюватися обовʼязково в шабат. Це як, за влучним висловом одного експерта, запустити на зустріч з Меркель пса, при вигляді яких вона ціпеніє.
Проте Беннету така безпосередність Путіна явно лестила. Він став почуватися дуже важливою фігурою на світовій арені і тому уявив себе посередником у вирішенні майже невирішального конфлікту. Про що з гордістю заявляє, що запропонував третій, відмінний від путінського та українського, варіант вирішення ситуації. Тобто він запропонував компроміс, за яким обидві сторони мали чимось поступитися. Щоб довго не затягувати опис, скажу, що за словами Беннета Росія нібито відмовилася від реалізації політики «денацифікації», а Зеленський нібито відмовився від вступу України в НАТО.
Пропоную зупинитися детальніше на цих двох тезах. Що означає, що Путін відмовився від реалізації політики «денацифікації»? Вона ж послужила причиною та обґрунтування для «спеціальної військової операції», а точніше війни проти України. Якщо ж Путін так легко відмовився від основоположної тези російської агресивної політики, то це свідчить про її штучність і надуманість. Бо вона служила єдиним виправданням віроломної війни проти сусідньої суверенної держави. Служила потужним внутрішнім мобілізаційним чинником, який усправедливлював в очах росіян агресивний напад на суверенну державу.
Хто як не ізраїльський премʼєр-міністр мав би знати, що несправедливе звинувачення в нацизмі цілого народу диктаторським режимом Путіна та приховування відвертої агресії за облудливою риторикою, є подвійним злочином. По-перше, це злочин проти памʼяті жертв справжнього нацизму. А, по-друге, сприймаючи, як належне, звинувачення України в нацизмі, а не як ширму для військового вторгнення, співрозмовник сам ставав учасником цього ганебного дійства. Дійства інструменталізації історії та брутального використання памʼяті невинних жертв нацизму.
Стосовно ж того, що Путін годинами розповідав про своє «бачення» історії та особливе «історичне право» Росії, то тут Беннет не був першим і не останнім. Ми добре памʼятаємо його історичні лекції для президента Макрона та німецьких очільників, на яких вони в силу історичних обставин справляли просто магічне враження. Але для Нафталі Беннета в цій лекції, на жаль, згубилося право народів на самовизначення і право суверенних держав на самостійне і незалежне існування. Слова Путіна про обіцянки Заходу не приймати в НАТО колишні країни та республіки з радянського табору, Нафталі Беннет проковтнув як належне.
Тобто з його інтервʼю випливає, що він погоджувався з тим, що правда на боці Путіна, а Захід не дотримався слова. Погодився з тим, що Росія має якесь магічне «історичне право» нікого не відпускати зі своєї імперської орбіти. В цьому ключі він підходить і до України. Він не думає, що Росія здійснила віроломну агресію проти України і розпочала війну на знищення української держави, української ідентичності, а сприймає це в путінському розумінні, що Україна справедливо покарана за прагнення стати членом НАТО. Що примушування до невступлення в НАТО, а отже і підтримки з боку потужного союзника, для країни, яка стікає кровʼю є не менш злочинним, ніж сама агресія.
Проте Нафталі Беннет не може бути звинуваченим у підігруванні Путіну. Бо на практиці він не був уповноваженим посередником вести переговори. Він був насправді свого роду комунікатором з боку Путіна. А ще точніше «наївним листоношою» Путіна, який передав Зеленському вимоги російського диктатора. Відповідно до цієї ролі й побудована подальша розповідь Беннета про Зеленського.
Справа в тому, що Зеленський вимоги Путіна відкинув і дав зрозуміти, що діалог з агресором неможливий. Що позиція України, як і демократичного Заходу, залишається незмінною – ворог припиняє війну, забирається з української території, а тоді починаються переговори. Тому подальші розповіді Нафталі Беннета про Зеленського треба сприймати через призму «листоноші», який провалив свою місію. А надування щік та ледь помітна посмішка, коли премʼєр-міністр Ізраїлю розповідає, що взяв тверду обіцянку з Путіна не вбивати Зеленського – гідні якогось аматорського театру, а не закритих переговорів державних лідерів.
І взагалі розповідь набуває якогось гротескного вигляду, коли Беннет нібито повідомив Зеленському про «слово» Путіна не вбивати його, а той відразу вискочив з бункера, зайшов в кабінет і почав робити селфі. Мовляв, гляньте, який я сміливий, я нікого не боюся. У такому описі поведінки Зеленського більше всього проглядається знецінення героїчної боротьби українців та й самого президента України. Перекреслює десятки замахів на президента Зеленського, бо ж Путін пообіцяв Беннету того не вбивати. Зводить боротьбу й страждання українців до якогось опереткового рівня. Не здивуюся, якщо за цей «факт» вчепиться політична опозиція і почне розносити його, як доказ того, що нібито Зеленський не організував спротив України ворогові, а торгувався через Беннета за своє життя. Якщо так станеться, то це буде ще одним доказом жалюгідності теперішнього класу політиків. Як в Україні, так і в Ізраїлі.
Чомусь Нафталі Беннету, такому досвідченому борцю з тероризмом, навіть не прийшло до голови, що гебіст Путін в такий спосіб хотів виманити Зеленського з бункера, щоб полегшити завдання різноманітним ДРГ. Що він міг бути не просто «листоношою» Путіна, але й дезінформатором, який би міг вплинути вкрай негативно на хід історії. Цього не сталося. Зеленський залишився живим не завдяки твердому «слову» Путіна та геніальному посередникові Беннету. Він залишився живим, тому, що поставив на карту своє життя.
А тепер найбільше хотілося б почути голос з боку Сполучених Штатів Америки. Які є точно найбільш поінформованими про справи явні і тайні. І яким супер-герой Беннет відводить роль звичайного рамкого фону.
