Історичні аналогії, як відомо, не працюють. Точніше не працюють так, як нам би цього іноді хотілося. З одного боку, «заднім розумом» завжди можна побачити закономірності та причинно-наслідковий зв’язок. Тобто певний детермінізм є. З іншого – прогнозувати щось, опираючись на історичний досвід, є справою марною. Бо невідомо, яким чином цей детермінізм спрацює в нових умовах.
Але відмовлятися від історичного досвіду не варто. Інакше доведеться кожного разу «винаходити велосипед» для пояснення того, що вже було пережито і проаналізовано. І замість крилатого кучмівського «це ж було вже», вигадувати нові пояснення. Так, до речі, працює багато інтернет-експертів, а «людям нравицця» - бо якщо в школі прогулювати фізику, світ стає сповненим чудес. А якщо історію – можна побачити масонські змови, світовий уряд і багато іншого.
Завдяки історичному досвіду можна спробувати зрозуміти, чому багато урядів в різних країнах продовжують таємно чи відкрито підтримувати Росію. При чому, чим автократичнішим є режим, тим більше симпатії в нього до Москви. В професійну солідарність і дружбу між диктаторами віриться не дуже, тому мало б бути якесь більш прагматичне пояснення.
Останніми десятиліттями, коли стало очевидним відставання Росії від світових потуг, з Москви все частіше почали лунати тези про «суверенітет». І чим більше Російська імперія перетворювалася на історію, тим важливішим ставало для них це питання. Путін своїм нападом, який, на його думку, мав змінити закономірний хід подій, лише прискорив процеси. Можна багато говорити про Холодну війну, зони впливу, ностальгувати за працюючим ядерним арсеналом, але згадки про «суверенітет» повністю нівелюють смисли, якими оперував СРСР. Радянський Союз прагнув розширення, експорту комунізму і світової революції. А коли замкнувся в собі, перейшов до «змагання» зі Штатами, а згодом і до глухої оборони – тоді програв. І навіть в ті часи публічно не йшлося про «суверенітет» в сенсі «не чіпайте нас».
Сучасна Росія давно не «тягне» гру в новий Ялтинський світопорядок. Принаймні в якості суб’єкта. Ні у військовому плані, ні в промисловому, ані в ідеологічному. Бо комунізм, на відміну від «русского міра», міг бути експортований. А зараз вони що зможуть експортувати – казки про гей-пропаганду на Заході?
Тому Москва пропонує світові і самим росіянам новий «символ віри», в якому одне з головних місць займає поняття «суверенітету». Православ’я, мова і народність, звісно, присутні, але це так, петрушка. Основна страва – саме суверенітет.
Для чого суверенітет Путіну, зрозуміло – він віддавна боїться «кольорових революцій». Фото покійного Каддафі з металевою трубою в анальному отворі, подейкують, справила на московського колегу небіжчика Муаммара незабутнє враження. Росіянам теж все підходить – в них є повне право зберігати в своїй країні свій спосіб існування, а отже є чим пишатися. «Ніхто не поставив на коліна» і все таке. Для цивілізованого світу «суверенна Росія» теж прийнятний варіант – в росіян є ядерна зброя, тому нехай будують хоч канібалізм замість демократії, головне щоб це все не сильно вихлюпувалось за межі РФ.
Москва, говорячи історичними аналогіями, просуває такий собі Вестфальський мир ХХІ століття, де замість католиків та протестантів – прихильники демократій та автократій. І де мало б діяти те саме правило: «чия влада – того й віра». Тобто кожен може обирати собі форму правління і не боятися, що хитрі американці привезуть наколоті апельсини чи печиво з наркотиками… Така пропозиція, логічно, знаходить підтримку диктаторів та автократів від Латинської Америки до Ірану, Китаю та Північної Кореї. І навіть окремих «бідних, але гордих» урядів країн ЄС.
Стосовно України, звісно, таке правило б не діяло. Тому що, на думку росіян, в Україні failed state. І взагалі, росіяни не були б росіянами, якби не крутили принципами на свою користь. Тому у випадку слабших сусідів РФ діяло б уже не «чия влада – того й віра», а «чия віра – того й влада». Для цього, власне, їм і потрібне православ’я, російська мова, історія і весь пакет «м’якої сили».
Не дивно, що така ідеологічна «пропозиція» знайшла відгук в Сирії, Китаї, Ірані, КНДР. А також в Африці й багатьох країнах «Глобального півдня». Тому що суверенітет – це дуже зручно. Економічна співпраця без зайвих питань, нікому непотрібних прав людини та іншої «лабуди», чужої серцю автократа.
Заходу, щоб вистояти в таких умовах, потрібна об’єднуюча ідеологія. Колись це було християнство і віра в Імперію, яка протистоїть навалам зі Сходу. Зараз це віра в демократію і права людини.
Може здатися, знову ж таки з огляду на історичний досвід, що Вестфальський мир – прогресивніше явище, ніж ідея Імперії (особливо у виконанні Священної Римської імперії Германської нації). Але ідея суверенітету і держави в сучасному значенні цього слова – відносно нове явище. І не факт, що це було найкраще рішення, а не тупикова гілка «суспільної еволюції».
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
