Колись міста асоціювалися з торгівлею та ремеслом. Потім часи змінилися, більше стало чиновників, інтелігенції, прислуги та пролетарів. Зараз на зміну колишнім міщанам приходять нові – наприклад, «мисливці-збирачі цифрової епохи» на аутсорсі, а також новітній пролетаріат, якому нічого втрачати, окрім акаунтів в соцмережах. Змінюються технології, змінюється економічна структура, змінюються і люди.
До речі, за останні роки українці нарешті стали урбанізованою нацією. Це означає, що місто для нас перестало бути тим місцем, де «псується молодь», і де нічого робити порядному українцеві. Ми, можливо, і «розбіжимося по русифікованих містах», але вони вже не чинять такого асиміляційного тиску, який був у 90-тих чи 2000-их роках. Бо є нормальні, здорові альтернативи, які прийнятні для більшості, а не лише для найстійкіших. Не обов’язково бути самотнім диваком, щоб говорити українською у місті-мільйоннику. А це означає, що після вступу до якогось навчального закладу, студент не муситиме говорити «здрастє» замість звичного «привіт».
Невідомо, якими будуть міста майбутнього. Але те, що нинішні мешканці міст кардинально відрізняються навіть від найближчого попереднього покоління – це факт. І тут з'являються нові виклики, бо такі речі як міська ідентичність, локальна історія, легенди та правила ніхто не відміняв.
Тим часом, нову генерацію мешканців зустрічає не лише стара топоніміка, а й стійка тенденція «повернути минуле» завдяки «новим» назвам міст, сіл, скверів, вулиць і площ. Що є прямим продовженням політики маркування простору ХХ століття, коли суспільство і влада вирішували нагальні для того часу національні та соціальні питання.
Тоді в цьому була логіка. Людожерська, але логіка. За якою, якщо на певній території нема змішаного населення і навіть згадок про «інших», то нема і підстав для міжнаціональних конфліктів типу того, який тривав на заході України і на сході Польщі між українцями та поляками всю Другу світову. І якщо на заході Польщі нема нічого німецького, то і там, у випадку третьої світової, буде спокійний тил. Відповідно, після Другої світової війни захід Української УРСР, як і захід Польської Народної Республіки, були «очищені» не лише від поляків та німців відповідно, але й від згадок про їхнє тут перебування (наскільки це було можливо).
Як би не билися в груди сучасні активісти, що нинішня політика інша, ніяке це не повернення і не очищення. Це традиційний синкретизм і продовження попередньої політики під новим прапором з метою створити монохромний національний фон. Щось забираємо (Ленінопушкіних), щось підсвічуємо (Шевченко, гайдамаки і опришки), щось додаємо (Мазепа, Бандера, Шептицький), а щось розглядаємо, кривимось - і не додаємо (Булгаков).
Чому ж замість того, щоб відповідати на запити сучасності, ще й маючи свіжі приклади героїзму, самопожертви, моральних чеснот, суспільство натомість колупається в минулому, обговорюючи погляди Булгакова? І це при тому, що сучасні герої – це якраз і є те «українське місто», про яке мріяли попередні покоління.
Як так вийшло? Елементарно, бо представники старої радянської ідеологічної школи (це не лише про вік, бо школа продовжується в учнях) ніяк не можуть усвідомити, що пора відпочити. Прапор вони змінили легко, а от підходи і принципи роботи залишаються на все життя. Не дивно, що у відкритому доступі майже неможливо знайти інформацію про назви статей і теми дисертацій нинішніх «бандерівців-істориків», які вони публікували до 1991 року. Ніби це страшний секрет, що тоді вони так само розробляли «ідеологічно вивірені теми» на кшталт історії КПРС, боротьби пролетаріату проти націоналістичних банд тощо.
А потім корифеї ще й дивуються, що молодь не цікавиться їхніми «напрацюваннями». Дійсно, на диво байдужа молодь…
