Після тріумфального візиту президента Володимира Зеленського до Німеччини вже можна впевнено сказати, що одна з найвпливовіших країн ЄС з ображеного стороннього спостерігача перетворилася на надійного союзника України. Німеччина, яка за короткий відрізок часу відбула еволюцію із країни, яка бажала вмити руки, пропонуючи 5 тисяч військових касок, на другу за обʼємом військової допомоги державу. Апогеєм такої зміни став гігантський пакет військової допомоги величиною в 2,7 млрд євро та заява федерального канцлера Олафа Шольца, що Німеччина допомагатиме Україні фінансово, економічно, військово та політично стільки, скільки виявиться потрібним. Наголосивши при цьому, що його держава залишиться разом з Україною і після війни, у не менш складні часи відбудови української держави та створення нової міжнародної системи безпеки.
Спостерігаючи за церемонією прийому президента Зеленського в Берліні, з найвищими військовими почестями, з теплими рукостисканнями та переходом на дружнє «ти», аж не вірилося в такі блискавичні метаморфози. Саме тому важливо, тепер і зараз, розібратися, що ж такого дотепер заважало українсько-німецьким відносинам, постійно заганяючи їх в кут глухого нерозуміння? Що мали подолати і переосмислити державні еліти обох країн? І найголовніше – усунення яких подразників посприяло цьому швидкому зближенню позицій. Що мав подолати канцлер Шольц і в чому мав помінятися президент Зеленський?
Ведучи мову про Олафа Шольца, варто почати з надзвичайно важкого спадку, який йому дістався. І мова не тільки про спадщину правління урядів Ангели Меркель, які зробили усе можливе, щоб затягнути на шиї німців російську енергетичну удавку. Не тільки про історичні комплекси у поєднанні з прихованою формою імперської зверхності. Про вкорінене культурне русофільство та до певної міри не сприйняття «менших» культур. Напевно, найважчим для Олафа Шольца стало подолання спадщини німецьких соціал-демократів. Їхньої доктрини відносин як з СРСР, так і з Росією.
Не сприяло швидкому звільненню від тягаря минулого і негативне переродження колишнього лідера партії та відповідно - бундесканцлера Ґергарда Шрьодера. Який наплював на всі правила пристойності і пішов на услуги до Путіна. Чим добряче «замастив» нафтодоларами імідж німецької соціал-демократії. Партії Шольца вдалося відмежуватися від Шрьодера і фактично відрізати цей ганебний шмат своєї історії.
Після перемоги з мінімальною різницею на виборах перед Шольцем постала складна проблема утворення нової коаліції. Зійшлися на «світлофорному» варіанті, обʼєднавшись зі «зеленими» та «лібералами». І відразу на уряд посипалися нові виклики. «Зелені» усіляко підтримували ідею відмови від російських енергоносіїв, але й продовжували категорично виступати за повну зупинку атомних електростанцій. Завдання надважке, оскільки реалізація цих двох задумів одночасно могла обернутися економічною катастрофою, яка потягла б за собою відставку уряду. Проте уряду Шольца вдалося відмовитися і від російського газу, на жаль, зупинивши виробництво ядерної енергії, і зберегти коаліцію. Що й розвʼязало йому руки щодо інтенсифікації допомоги Україні.
За цей час ще один чинник перестав постійно турбувати німців. А саме – жорстка конкуренція з Францією за першість в ЄС. І не просто конкуренція, а змагання за першість «милістю Путіна». Відхід німців від Путіна могли, і намагалися, відразу використати французи. Що чудово розумів російський президент, граючи на цьому антагонізмі двох провідних держав Європи. Але жахлива агресія Росії проти України з масовим плюндруванням міст та сіл, з вбивством і каліцтвами цивільного населення та вимушеною міграцією мільйонів, змусили обидві країни більше не просити путінської ласки.
Особливо Німеччина, яка прийняла у себе понад мільйон українців, надала їм захист і підтримку, тепер зайняла радикальну позицію щодо завершення війни і досягнення справедливого миру. Німеччина зрозуміла, що вдаваний нейтралітет і позиція «над бійкою» - це пряма дорога не тільки втратити лідерські позиції в Європі, але й остаточно розпрощатися з авторитетом зразкової демократичної країни. Тому ФРН тепер не впізнати.
Змінився і покаявся за свої попередні гріхи й президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Зробити це йому було найскладніше. Оскільки він був одним з головних архітекторів російсько центричної міжнародної політики. Яка виросла в появу найгірших явищ ХХІ століття – рашизму й путінізму. Зрозуміло, що суддею для Штайнмаєра стане історія. А зараз він потрібний в команді, щоб солідарно поконати ці явища. Тому й позиція Києва зазнала істотних змін. Від відмови у візиті президента Німеччини до Києва до теплого прийому Володимира Зеленського в президентському палаці в Берліні.
І тепер переходимо до найважливішого моменту викладу. До того, що ж насправді сталося, що президент Володимир Зеленський докорінно змінив свою німецьку риторику. Перш за все - зникли претензії та докори. Українська сторона перестала сипати персональними звинуваченнями на адресу німецьких високопоставлених політиків. Пригадувати їм надто «нейтральне» ставлення до України і традиційну тісну співпрацю з Росією. Перестала апелювати до болючої теми Другої світової війни, вплітаючи в історичний наратив непоєднувані сюжети. Наприклад, коли посол України в Німеччині Андрій Мельник умудрявся на центральних німецьких каналах розказувати «правду» про лідера ОУН Степана Бандеру. Що могло тільки посилити позиції російської пропаганди, а не додати симпатій Україні.
Історія з послом Андрієм Мельником заслуговує на окрему детальну розповідь. Але сьогодні обмежимося найважливішим у роботі цього антидипломата. Те, що Андрій Мельник аж ніяк не дипломат, стало відразу зрозумілим за його виступами в німецьких медіа. Замість того, щоб налагодити звʼязки з істеблішментом в країні перебування, він вдався до різкої конфронтації. А з початком повномасштабної війни позиція Мельника ще більше радикалізувалася. Склалося враження, що посол України або вирішив зробити карколомну політичну карʼєру в середині країни, або він працює на Росію. Або ж росіяни чудово вивчили його нестабільний психотип і всліпу використовують для того, щоб остаточно доруйнувати українсько-німецькі відносини.
Буквально кожен виступ посла обертався черговим гучним скандалом і зменшував коло симпатиків України на відповідальних посадах. Його залюбки цитувала ворожа російська пропаганда, нагнітаючи й так гнітючу атмосферу в німецьких владних кабінетах. Після кожної ескапади типу «ліверної ковбаси» на адресу канцлера Шольца, російські пропагандисти сяяли від щастя. Таке враження, що їм наперед було відомо, що нового «зморозить» посол України і вони мали добре опрацьовані заготовки. Щоб якнайдошкульніше вдарити по самолюбству німців, принизити німецькі еліти закидами, нібито ними керує і помикає український посол Мельник. Що за Україною стоїть Америка, і Німеччині нічого не залишається, крім як підкоритися її диктату.
Одне слово, Мельник загнав політичне керівництво Німеччини у безвихідь. Він встиг ледве не всіх політиків з правлячої коаліції налаштувати так, щоб вони більше ніколи не глянули в бік України. Пригадайте, хто був першим, що розкрутив історію про те, що німецькі діячі не вірили в Україну? Цим джерелом інформації був саме посол Мельник. Це він, вказуючи на важливого міністра в новому уряді Німеччини, сказав, що той порадив йому «заспокоїтися», бо Україна не протримається і трьох днів. На що він, Мельник, гірко заплакав від цих слів і вирішив піддати їх розголосу.
Ця історія заслуговує на окрему розмову, але кілька моментів потрібно все ж зараз прояснити. По-перше, а в якої із потужних західних країн не було такого відчуття? І не з антиукраїнських або проросійських позицій. А хто не з оточення президента Зеленського вірив у ті дні в успішність українського спротиву? По-друге, а для чого було дипломатові оприлюднювати зміст приватних розмов? І, по-третє, кому вигідним був розголос приватного вислову? Знову ж таки, складається враження про надмірний егоцентризм посла, його психологічну вразливість та безмежну мстивість. Тобто, він вирішив їм всім помститися не так за ненадання підтримки Україні, як відплатити за несприйняття його як дипломата.
Після чого буквально весь німецький державний істеблішмент відмовився контактувати з послом Андрієм Мельником. Його запрошували тільки на телеканали та різні видання, щоб він обгавкував політиків з чинної коаліції та щораз підтверджував – позиція України є неадекватною. Після такого провалу перше, що мав би зробити Київ – це негайно відкликати посла. Але склалася патова ситуація, коли головним інформатором про німецькі справи для перевантаженого подіями Києва був посол Мельник. Який свій персональний бойкот та образи на німців представляв за небажання Німеччини підтримувати Україну.
Знову ж таки, до всього додалася ситуація, коли українська дипломатія творилася не тільки на рівні МЗС, але що більше в Офісі президента. І такий собі Мельник міг шукати для себе покровителів, як не там, то там. Також потрібно пригадати, що в той гарячий час було досить багато прихильників революційної дипломатії. Але одна справа – прямі й гострі звернення лідера держави, яка бореться за своє життя й існування, а інша, коли поганий дипломат і неврівноважений чоловік намагається вимістити свої комплекси персональними образами відповідальних політиків. На жаль, в Україні на той час було багато тих, хто підтримував Андрія Мельника і вважав його зразком національного дипломата.
Дехто вважав, що він добре «врізав» німцям і навіть - що йому вдалося «зрушити німецьку систему нам на користь». Але на практиці все, що вдалося Мельнику – це неймовірно нашкодити, паралізувавши ледве не на рік, рух Німеччини назустріч Україні.
На жаль, як водиться в українській дипломатії, Мельника відкликали з підвищенням – його призначили заступником міністра закордонних справ. А мали б якнайшвидше позбутися з дипломатичної служби.
На новій посаді пан дипломат не покинув своєї «справи життя» і далі продовжив через інтервʼю псувати українсько-німецькі стосунки. Німецькі медіа досить часто вдавалися по «думку» Мельника. Що забезпечувало їм клікабельність матеріалів та миттєвий відгомін в російській пропагандистській системі. Але й цього виявилося мало.
Буквально напередодні вкрай важливого візиту президента Зеленського до Німеччини, Мельник знову вибухнув «праведним гнівом». Цього разу він брутально атакував свого наступника посла Олексія Макеєва. Що не тільки не вкладається в дипломатичні рамки, але й в чисто людські.
Знову ж таки, складається враження, що останнє інтервʼю німецьким медіа стало «лебединою піснею» Мельника, щоб зірвати візит і переговори. Сталося неймовірне – німецькі видання буквально заполонили заголовки «Український екс-посол про Олексія Макеєва – «він має підняти свій зад», «Посол Макеєв втоптує мою спадщину в багнюку». Причиною для «гніву» Мельника нібито стало спільне покладання квітів Макеєвим разом з німецьким дипломатом та бургомістром Берліна до центрального німецького меморіалу жертв війни і тиранії Neue Wache. А на думку Мельника, потрібно було позмагатися з росіянами біля радянського памʼятника в Tiergarten.
По-перше, не Мельнику змагатися за памʼять червоноармійців. По-друге, посол Макеєв нарешті знайшов найбільш оптимальний варіант комеморативних практик, які істотно відрізняються від радянських і російських. Макеєв налагодив чудові контакти з німецькою політичною і державною елітою. І він не висуває жодних необґрунтованих вимог до Німеччини. Свідченням успішності такої поведінки і стала кардинальна зміна курсу Берліна.
А про кваліфікацію дипломата Мельника нехай скажуть дві цитати з його ж інтервʼю: «Замість того, щоб із зарозумілою роздратованістю на повне горло без упину цвірінькати, пану Макеєву слід було б більш серйозно ставитися до обґрунтованої критики з Києва. Йому слід підняти свій зад, нарешті заговорити на повний голос і досягти результатів у таких життєво важливих питаннях, як німецькі винищувачі і військові кораблі, а також вступ до НАТО». Та: «Те, що пан Макеєв викинув у смітник давнє прохання до Бундестагу встановити в Берліні меморіал мільйонам українських жертв нацистського терору, як це зроблено для наших польських сестер і братів, є ляпасом в обличчя нашим предкам».
Що ж , посол Макеєв дуже дипломатично відреагував на ці публічні випади. Він заявив, що його роботою задоволені і Дмитро Кулеба, і Офіс президента. Що вказує на те, що в українській дипломатії і надалі зберігаються два центри прийняття рішень. На жаль, ваги й поваги українській дипломатії екзальтована й істерична поведінка Андрія Мельника не додає. Насторожує не тільки «поблажливе» ставлення МЗС до Мельника, але й подальші плани використання його на дипломатичній роботі.
Днями стало відомо, що Андрія Мельника вже майже призначено надзвичайним і повноважним послом у Бразилію. Що ж, нам тепер тільки расистських скандалів бракувало…
