Ще до початку повномасштабного вторгнення Інститут стратегічних досліджень підготував аналітичну записку про актуальність розвитку державно-приватного партнерства у сфері культурної політики. В якій однозначно написано, що законодавча база в Україні для такої справи не надається, державно-приватного партнерства фактично не існує, а культурна галузь животіє за рахунок державного та місцевих бюджетів. Яких, вочевидь, недостатньо. Що доволі дивно, бо останні кілька десятиліть український парламент наче тільки те й робив, що «наближав наше законодавство до європейських норм».
При тому, що варіантів є багато, є з чого вибирати, були б бажання та гроші. Наприклад, у цьому матеріалі на сайті REHERIT є чудові приклади, як можна працювати з історичною спадщиною. Є навіть один такий приклад з України (йдеться про «Фабрику повидла» у Львові), але є нюанс – «власник будівлі є основним донором перетворення будівлі на мистецький центр і не очікує повернення інвестицій. Його мотивація пов’язана з амбіцією позитивного впливу на місцевість і залучення громади для досягнення найбільшої сталості проекту». Тобто пощастило будівлі, що була саме така амбіція в чоловіка, а міг же закрити на замок і прикрасити пам’ятку позолотою з «євроремонтом».
Якщо вірити Інституту стратегічних досліджень, починати потрібно з правильних законів. Законів наразі нема, але приклади та ідеї, а також позитивний (переважно закордонний) досвід – є. Фахівці все це обговорюють, але процес чомусь не йде. То може українським законодавцям є сенс для початку проаналізувати, як НЕ ПОТРІБНО робити, і що потрібно ЗМІНИТИ, від чого ВІДМОВИТИСЯ? А потім уже пробувати адаптувати закордонний досвід до українських реалій. Тим більше, що негативного досвіду у нас значно більше.
Не вдаючись у довгі дослідження, просто звернемо увагу на останні «новини» (чи радше звісточки) про найвідоміші приклади невдалих спроб порятунку історичної спадщини. Об’єктів, які були на слуху і які можна пригадати «без шпаргалки» та «з пам’яті».
Палац Бесядецьких у Львові перебуває на балансі ЛНУ імені Івана Франка. Перебуває, при чому, довго - з 2002 року, і весь цей час точаться розмови про необхідність його зберегти та покращити. Була ідея добудувати третій поверх, яку, на щастя, зарубали на рівні мерії. Зате укріпили фундамент і розібрали аварійний флігель. Останній виток покращень триває з вересня минулого року – тоді працівники університету напрацювали концепцію відновлення та знайшли інвесторів. Після чого почалися перевірки у відповідних установах: в мінекономіки, у фонді держмайна та в міносвіти. Говорили і про приблизну суму для відновлення палацу - близько 100 мільйонів гривень. Тоді, у вересні 2023, протиаварійні роботи планували закінчити до кінця того ж року.
У лютому 2024 року з’явилася інформація, що місто наче пропонувало передати пам’ятку на баланс громади, але в університеті це не підтвердили. Більш того – з’явилися схвалення та позитивні висновки з Києва, щоб почати роботи, натомість сума потрібних коштів стала невідомою, як і перспективи пошуку інвестора.
У квітні 2024 року провели тендер (за участі одного учасника) на капітальний ремонт і реставрацію. Які, якщо все буде добре, закінчать цього року.
Наступний приклад уже не про неефективне державне, а про ефективне приватне господарювання – Цитадель. До державного реєстру і національного статусу дійшло аж у 2012 році, а до того часу встигли і приватизувати, і готель відкрити, і самобудів набудувати. Окрім вічного питання про справедливість приватизації та доцільність чергової «реконструкції-з-добудовою» тут гостро стоїть також і питання морального порядку - наскільки доречно виглядає лакшері-готель з усіма похідними на місці нацистського табору для полонених.
Замок в Старому Селі є іншим прикладом приватного господарювання. У 2010 році обласна адміністрація уклала з приватним інвестором договір концесії, і не просто для наживи, а задля «задоволення громадських та культурних потреб». Замок мали «вивести з аварійного стану, істотно поліпшити і частково відреставрувати».
Не минуло й п’ятнадцяти років, як прокуратура виявила, що руйнування пам’ятки продовжується, аварійний стан нікуди не подівся, і ніхто навіть не уклав охоронного договору. Відповідно, не було ні оренди землі, ні концесійних платежів – просто «взяли потримати». У 2023 році суд повернув замок у державну власність.
З костелом в Магерові на Жовківщині все тривало трошечки менше. У 2017 році Фонд державного майна вирішив його продати як складське приміщення (таким воно було за часів СРСР). Його купили у 2019 році (що логічно, бо кордон з Польщею недалеко, а тут такий склад) за 30 тисяч гривень. Потім через розголос (бо ж костел, і пам’ятка XVII століття) костел внесли до переліку об’єктів культурної спадщини (що теж логічно) – але це сталося уже тоді, коли відбулася купівля. Тепер власнику костелу-пам’ятки, яку в принципі не можна було продавати, потрібно укладати охоронний договір. І помаленьку забувати про склад, адже суди, які можуть розглядати цю справу, майже закінчилися.
Костел у Годовиці біля Львова не приватизували. Протягом останніх десятиліть цей знищений шедевр періодично пробують повернути до життя, регулярно обіцяють залучити як не багатих французів, так щедрих поляків, але далі епізодичних заходів справа не йде. Схема, при якій місцева влада просто просить грошей, чомусь не спрацьовує.
Хоча на фоні колишньої синагоги в Самборі красиві руїни костелу виглядають дуже навіть нічого. У 2018 році, наприклад, в газетах писали, що приміщення належить колишньому меру міста, а в стінах релігійної святині працює нічний клуб з дискотекою та стриптизом. Наступного, 2019 року, мешканці скаржилися на галас, крики та п’яні оргії, вимагаючи обмежити роботу стриптиз-клубу «Ейва».
Така собі цілком біблійна історія з мораллю: спочатку ти спостерігаєш, як твій мер перетворює чийсь поруйнований храм на забігайлівку, а потім скаржишся на дискомфорт…
Замість висновків. Зрозуміло, що мислити потрібно позитивно, не слід притягувати негатив і взагалі – треба йти вперед, попри всі перешкоди. Як вчать на тренінгах з успіху успішні коучі. Але якщо не проаналізувати хоча б оці приклади, які у всіх на очах, то смислу від «успішних кейсів», реформування законодавства і решти продуктів згорання кипучої енергії буде небагато.
Може, варто організувати якусь екскурсію для реформаторів? Львів – Старе Село – Годовиця – Самбір – Магерів.
