Як відомо, історія перестала бути предметом, іспит з якого є обов’язковим при вступі до вищих навчальних закладів. Відповідно, почалася жвава дискусія, яка, однак, не виходить за межі вузького кола істориків. Так би воно й згасло, якби не одіозна постать міністра освіти Шкарлета. Останній заслужено є зручним важелем для тиску на президента, а тут ще й така безпрограшна ситуація – «плагіатор-міністр проти того, щоб діти вчили історію України».
Для початку вартувало би зменшити вплив емоцій. Звичайно, «уряд скасовує історію» звучить красиво, тим більше під час війни. Але так само «красиво» звучать й інші тези. Наприклад, «влада бореться проти церкви» чи «режим наступає на демократію». В реальності все може бути банальніше, як от непродовження договору оренди на приміщення монастиря чи затримання сільського голови за дерибан земель громади. Тому невключення предмету «історія» в обов’язковий перелік предметів при вступі - це таки не скасування викладання історії України молодому поколінню українців під час російського вторгнення.
Друга логічна пастка, в яку можна потрапити, читаючи заголовки, стосується причинно-наслідкового зв’язку між обов’язковістю предмету і знаннями суспільства про своє минуле. Мовляв, якщо перед школярами не майорітиме перспектива не поступити хоч кудись без знання історії, то вони її і не вивчатимуть. Тоді в мене зустрічне питання – а з якою метою тоді це робити? Змусити полюбити політику партії через обов’язкове вивчення основ марксизму-ленінізму вже пробували, і що з того вийшло? Або приклад з недавнього минулого – наскільки сильно зросла етичність молоді після запровадження уроків християнської етики? Чи не сталося так, що муштра з-під палиці відбила охоту до етики навіть тим, в кого ця охота була?
Звідси логічно припустити, що обов’язковий тест з історії потрібен самим історикам, при чому не лише тим, хто заробляє репетиторством. Це можливість підняти престиж професії і застовпити фінансування адміністративним методом. Тоді треба визнати, що «державі» не історія непотрібна, а наявні історики. А якщо не зовсім непотрібні, то на них принаймні байдуже, інакше б їхня думка була врахована.
На користь цього припущення свідчить багато фактів – від зростання популярності історичних YouTube каналів до соціологічних опитувань. Українці дійсно цікавляться власним минулим і намагаються дізнатися про нього більше. За рахунок цього навіть процвітають різноманітні, скажімо так, «аматори», які говорять і пишуть те, що хоче почути патріотичний глядач. Ось де неорана нива для академічних істориків, для професіоналів своєї справи. І зовсім не обов’язково іти найпростішим шляхом – шляхом адміністративного «обязалова».
Інша важлива «неорана нива» - це міжнародні відносини. Де потрібна воістину ювелірна робота – наприклад, відкрити нову сторінку українсько-польських стосунків. Якщо зайнятися цією справою, то ні про яке ЗНО просто не буде часу навіть подумати.
І так сталося, що з обома завдання українська академічна спільнота істориків не впоралася. Бо важко відмовитися від зрозумілої ще з радянських часів схеми будувати «кар’єру» - писати і переписувати свої ж «нєтлєнки» для «братських могил» (це такі великі збірники, які розкривають переважно для того, щоб перевірити, що твоє прізвище в переліку авторів правильно написано). Ще й паралельно підробляючи в політичних проектах штатними літописцями та пропагандистами. То може в цьому і є причина сьогоднішньої ситуації, коли про історію школярам розповідають блогери, коли історики працюють партійними рупорами, і коли питання історії вирішують політики.
І все це допустили професійні історики, при чому не за одне десятиліття. Поки вимагали збільшити бюджетне фінансування і обслуговували фабрику захисту «дисертацій». Тому давайте без цитування Черчилля і оцього пафосного «для чого ж ми тоді воюємо?». По-перше, не ми. А по-друге, це недоречне блюзнірство - ніхто за збереження годин на кафедрі не воює.
Якщо є бажання «просвітити народ» - YouTube в поміч. А також маса інших платформ, де важливі не ширина дефісу чи кома після скорочення в підсторінкових посиланнях, а реальний текст і зрозуміла думка.
Що ж стосується нинішньої ситуації зі вступними іспитами, то пора визнати – це не є соціально значимою темою. Ніхто за неї мітингувати не буде. А тому гнати на міністра-плагіатора чергову хвилю – неефективно. Ефективно було б зробити академічну історію соціально значимою темою.
