Із діалогу двох чоловіків:
- Для чого наші здали Соледар? Треба було триматись. Зараз ще й з Бахмута вийдуть! Це дуже погано!
- Бо люди важливіші за територію.
- Ну та, а давай поїдемо іншим маршрутом, бо тут на блокпосту повістки роздають, не хочу отримати, я далекий від армії.
Ця розмова яскраво підтверджує свого роду двоїстість в усвідомленні війни та своєї ролі в навколишніх процесах. Ця двоїстість полягає в тому, що згаданий чоловік не усвідомлює того, що вимагає від інших померти за нього. А сам не готовий їхати захищати ті міста, які не хоче, щоб ми втрачали. Перекладання відповідальності за захист України на інших не є чимось унікальним. Так було на початку війни в 2014 році. І навіть після 24 лютого 2022 року мені відомі випадки, коли жінки чоловіків, що не були в АТО/ООС, вимагали першими відправити тих, хто вже там був, а їхніх не чіпати.
Хто визначив, що чиєсь життя важливіше за інше? Чому одні мають жертвувати всім заради перемоги, а інші ні? Для кого ми маємо перемогти Росію: для себе чи тих, хто втік і ухиляється від захисту? І тут важливо сказати, що ми воюємо не тільки за себе, але й своїх дітей та майбутнє. Проте не менш актуальним питанням є і те, якою буде країна, якщо її будуть будувати ті, що втекли або ухилялись від її захисту?
Танки, літаки, далекобійні ракети – це все надзвичайно важливе для фронту і перемоги. Але ними треба керувати. Та й без піхоти аж ніяк не вдасться досягти результату. Можна перечитати масу аналітичних матеріалів про сучасну війну. Про те, як працюють безпілотники, високоточні снаряди та проводяться точкові операції спецпідрозділами. Але на практиці все не так. І надалі мають знаходитися військові на спостережній позиції, досі потрібні окопи, а в окопах люди.
Без якісної піхоти жодна армія нічого не варта. Бо танк працює під прикриттям військових, ББМ перевозить і прикриває піхоту. Артилерія б’є по позиціях, які треба зайняти. Бо після знищення позицій ворога не можете заявити, що це все ваше.
Піхота робить найбільше роботи, виконує найскладніші задачі і найбільше зазнає втрат. А, відповідно, тих, хто загинув або ж отримав поранення, треба замінити. А ким?
· Також читайте: Демобілізація військових. Чому цього не буде і що робити?
Десятки юристів створили свої акаунти, щоб допомогти чоловікам ухилятись від мобілізації. Російські інформаційні кампанії разом з українськими корисними дурнями та окремими депутатами (як Мазурашу) дискредитують мобілізацію та допомагають шукати аргументи, чому хтось може не служити.
Проте служити можуть всі. Все залежить, на якій посаді і, яка буде підготовка. Але замість того, щоб готуватись до війни, у нас часто чомусь шукають способи, як від неї втекти. Бо ті, хто вже пішов, мають самі все вирішити. Але варто памʼятати, що війна наздожене кожного, де б він не був.
Чоловіки втекли або втікають. Втеча – це також право кожного із нас. Але наявність прав не означає відсутність обов’язків. Також люди, що втекли за кордон, мають усвідомлювати свою відповідальність за економіку країни. Вони особисто вивели з української економіки мільярди доларів та залишили їх за кордоном. І розмови про те, що вони там заробляють і щось перекидають на армію – це звичайна маніпуляція. Вони більше витрачають в місцях проживання, ніж переказують в Україну. А Україна потерпає від втрати робочої сили та браку тих, хто може захищати країну.
У нас часто говорять, що має бути професійна армія, де буде гідна заробітна плата, яка мотивуватиме служити і захищати. Але хіба не саме суспільство та бізнес підняли тему, що військовим забагато платять? Порушили питання люди, що свою відмову мобілізуватись мотивують тим, що економіка є надзвичайно важливою для країни під час війни і їй варто допомагати. Але чомусь ця «економіка» відмовляється платити за свій захист. То тепер за війну теж хтось інший має платити?
Треба розуміти, що якщо ми не виграємо на полі бою, то не залишиться нічого з того, що всі так захищають в тилу чи закордоном. Ця війна вже не може закінчитись по-іншому, ніж перемогою у прямому зіткненні двох армій.
· Також читайте: Що не так з мобілізацією?
Від військових часто можна почути, що в армії мають бути тільки мотивовані люди. Ніхто з тих, що воюють, не хоче бачити на фронті «жертву» облави, яка втече під час першого ж обстрілу. Але якраз тут мають включатись заступники командирів по роботі з особовим складом. Це, напевно, найбільш поширена посада у військах. Але наразі з найменшим коефіцієнтом корисної дії.
Ідеологічною, моральною та психологічною підготовкою особового складу мають займатись професіонали і посадові особи, а не блогери, арестовичі та суспільна думка. Наведу показові приклади двох військових. Перший був мобілізований і перед виїздом у зону бойових дій відмовився це робити, заявив, що дезертирує і не буде стріляти. Його залишили на полігоні і після певного періоду роботи з «зампоРОС» - заступником по роботі з особовим складом (нормальної роботи, а не «пресування»), він сам попросився на фронт і відправився з наступним підрозділом. Другий прийшов сам у центр комплектування, був максимально мотивований, бо йшов воювати зі слабкою армією, яка нічого не вміє, і яку дуже легко знищити, бо так кажуть ЗМІ. Після першої ночі на фронті він став проблемою для підрозділу, бо виявився абсолютно не готовим до війни.
Це одиничні випадки, які не підтверджують правило. Але добре показують, що з людьми треба працювати. Мотивація важлива, але людей потрібно готувати до війни і бойових дій. Все те, що вони чують в інформаційному полі, насправді дуже шкодить. Тому що в критичний момент ти дієш так, як навчений, а не так, як ти думаєш, що будеш діяти. І всі твої уявлення про війну зникають після падіння першого снаряда поруч.
Можна ізолювати себе від війни в інформаційному полі. Робити вигляд, що її не існує, та намагатись жити звичним життям чи втекти закордон. Але війна від цього не зникне. Вона завжди буде поруч. Навіть після перемоги ми будемо її відчувати.
Судячи зі соціологічних опитувань, ми залишаємося «на позитиві», незважаючи на війну. Але це результат не наших знань, умінь чи результатів роботи, а вплив інформаційного поля. Воно диктує нам просту і прийнятну думку – все добре, ми перемагаємо, і скоро все закінчиться. Ми знаємо, що це не так, але віримо в це, бо хочемо вірити.
Але зусилля потрібно прикладати навіть тоді, коли ви вірите в швидку перемогу. Ви ніколи не можете передбачити появу «чорного лебедя», але маєте подбати про те, щоб шанс на його появу був як найменшим.
P.S. Я не збираюсь вмирати на війні. Я прийшов знищувати ворогів, щоб мати можливість нормально жити в майбутньому. Очікування смерті – це слабкість і готовність здатись ще до появи виклику.
