«Залишмо історію історикам» звучить так само чудово, як «мистецтво та спорт поза політикою». І так само абсолютно не працює. Тим більше стосовно історії українсько-польських стосунків загалом та Волинської трагедії зокрема. Тому що це якраз і є чиста, концентрована політика. Політика пам’яті. Що зайвий раз проілюструвала свіжа дискусія стосовно останнього спільного комюніке українських і польських істориків.
По-перше, «Волинь» давно вже не історична і навіть не політична проблема (в тому числі - «дякуючи» професійним «борцям за історичну правду»), а суспільна в найширшому значенні цього слова. І вирішувати її слід, виходячи із суспільних інтересів. По-друге, не варто покладати навіть найменших надій на так звану академічну доброчесність – вона не працює і в менш делікатних випадках. По-третє, правило, що проблему не можна вирішити на тому ж рівні, або й нижчому, на якому вона виникла, ніхто не відміняв – тому треба підніматися на щабель вгору.
То який у нас суспільний інтерес? Відкидаючи мораль, совість та інші, як виявилося - не всім потрібні аспекти, Україні потрібен мир і спокій на західному кордоні, підтримка і розуміння з боку поляків як до української держави, так і до українців на еміграції. Також Україні потрібне порозуміння, яке б не було і не виглядало як «здача історії» чи «торгівля пам’яттю» - в такому випадку це лише нашкодить справі. В міру можливості нам потрібна деінструменталізація та деактуалізація питання Волині. А також зменшення репутаційних втрат через те, що Україна постає в негативному світлі (як це було в контексті заборони на ексгумаційні роботи).
Теоретично це можна було б вирішити двома шляхами.
Перший (ідеальний) варіант – це коли б спеціалісти з України та Польщі забули, що вони з України та Польщі. І їхні колеги теж би про це забули. Це те, що не вдалося з останнім комюніке. А ще перестали б одразу братися за вирішення спірних питань, перед цим погодивши понятійний апарат і методи оцінювання тих чи інших фактів. Що ми розуміємо під терміном «етнічна чистка», «геноцид», «колаборація» і так далі. Після цього вже можна інтерпретувати факти, якщо є бажання вийти на спільну позицію. Добре би було чітко обмежувати коло тем, які зачіпаються на конкретному відтинку дискусії. І прийняти якісь більш-менш спільні уявлення про допустимість аргументів. І оскільки це доволі типова конфліктна ситуація (хоч і закручена навколо унікальної трагедії) - то не варто робити вигляд, що саме історики володіють якимось чарівним знанням, щоб її вирішити. Варто залучати до діалогу ширший спектр фахівців.
Другий варіант. Якщо ми розуміємо (а ми розуміємо), що не буде ніяких істориків у вакуумі, а будуть українські і польські, і що їх «штовхатимуть в плечі» їхні колеги та соціуми – тоді варто визначити наперед, що ми готові прийняти, а що не можемо. І одразу звірити, чи є сенс продовжувати діалог.
Бажано (в обидвох випадках) ще на початку розставити «червоні прапорці». Чого і кого варто не допускати до обговорень. Наприклад людей, які зацікавлені в тому, щоб «боротьба тривала». Просто тому, що це дає їм зайву копійчину, потрапляння у владу і навіть професійне «нічогонероблення» під прикриттям ультрапатріотизму. Провокаторів, політиканів, тролів.
Але це, знову ж таки, нічого не гарантує. Бо питання неможливо вирішити, погодивши якийсь кінцевий супер-текст. Дослідження не припиняться, з’являтимуться нові факти, будуть формуватися нові інтерпретації. А поступки будуть розглядатися як зрада національних інтересів. Не існує «срібної кулі», тобто ймовірності появи такого формулювання, яке задовольнить усіх і заспокоїть усі історичні рани.
То може треба поставити питання інакше? Чи готові ми «ставити крапку», «погоджувати» і «формувати» на даному етапі? І чому не залишити місце для дискусій (бо це, власне кажучи, і є суттю історії)? Чому потрібно обирати між «повністю підтримую» та «повністю заперечую»? Чи можна поважати людину і аргументи, але мати дещо іншу думку?
Фактично, зараз нема іншого варіанту, ніж прийняти те, що кінця-краю сваркам і суперечкам не видно. Але зробити все можливе, щоб було менше варіантів для політизації, для інструменталізації історії. Можливо, в процесі обговорень будуть формуватися якісь негласні правила, будуть розставлятися «прапорці», хтось згадає про академічну доброчесність і так далі.
Але «залишити історію історикам» є якраз найгіршим варіантом, бо генерує хаос. Перш за все через те, що занадто багато людей зацікавлені в тому, щоб «свято не закінчувалося». Можливо, організувати ці дискусії могли б якісь менеджери – фахівці з переговорів. Які б неупереджено звіряли сам діалог із загальноприйнятними правилами та процедурами. В іншому випадку залишиться просто «вболівати за наших», аж до втрати здорового глузду.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
