Історія – це не скальпель або якийсь корисний лікарський пристосунок, який допомагає зцілити або вилікувати. Найчастіше – це двосічний меч, який у ліпшому випадку залишає глибокі рани, а в гіршому – рубає голови. І найгірше, коли історію на озброєння беруть політики. Інструменталізують її для власного корисливого вжитку.
Так само погано, коли один з варіантів історії намагаються зробити свого роду сакральною ідеологією держави. Коли на цю сакралізацію починають працювати державні органи: уряд, парламент, інститут президента, суди і найгірше – каральні органи і спецслужба. Взагалі тема відносин між історією та спецслужбою вартує окремої розвідки. А поки що варто наголосити на тому, що найбільш безсоромна інструменталізація історії майже завжди відбувається з найбільш благородною метою і нібито чистими намірами. Довести своє історичне право мати власну державу на «своїй» землі. Надихати власне воїнство подвигами славетних предків. Виховувати справжніх патріотів та воїнів – захисників Вітчизни.
Усе це, на перший погляд, ніби правильно й резонно. Але історія – це не тільки бравурні реляції про перемоги «наших» над «їхніми». Це так само ціла низка чиїхось поразок, великих втрат, глибоких ран і велетенських образ, які волають про помсту до неба над кривдниками. Тому в інструменталізованій історії завжди зберігатиметься поділ на своїх і чужих, на «наших» і «ворогів». Тим більше, що історіописання – це своєрідне історичне конструювання, яке здійснюють живі люди, не позбавлені політичних та ідеологічних симпатій. Особи, що часто не цураються за рахунок возвеличення «правильної» історичної лінії і прямого зв’язку з владою та сильними світу цього зробити стрімку кар’єру та покращити свій матеріальний стан. Саме через таке вульгарне конструювання на догоду правлячому режиму або провідній політичній силі суспільство не може позбиратися і прийти до спільного знаменника. Якщо ж до цього додати антагонізм пам’ятей у різних регіонах, то навіть годі говорити про суспільний консенсус.
Але якщо все так очевидно, що постійне копирсання в минулому непотрібно відволікає від насущних проблем, а ще більше від планів на майбутнє, та заважає суспільному консенсусу, то чому не припинити цю хибну практику? Все просто. Різні політичні сили, не маючи ефективного плану розвитку країни, весь час намагаються наділити себе особливими, винятковими правами на підставі видуманих історичних розповідей. Пробуючи провести прямий зв’язок між собою та історичними персонажами, яких самі ж призначили героями. Тобто, боячись не витримати сучасної політичної конкуренції, хочуть прикрити свій голий сором видуманими історичними шатами та героями з минулого. Вони часто апелюють до емоцій малоосвіченої та індоктринованованої шкільними підручниками та пропагандистами маси за допомогою примітивних гасел: «Сталіна на вас нема!» Або ж: «Бандера прийде – порядок наведе».
Здавалося б, абсурдність таких гасел в українському випадку є зрозумілою ледве не всім. Але «озброєні» примітивними історичними конструкціями і не обтяжені глибшими історичними знаннями люди можуть дійсно вважати тирана і вбивцю мільйонів справедливим правителем, а деструктивного розкольника й авторитариста – будівничим держави. Можуть вірити в те, що хтось з минулого може мати прямий зв’язок зі сучасністю і впливати на неї. Тоді закономірно постає питання, а як позбутися цієї історичної полуди? Як зосередити увагу суспільства на більш практичних завданнях, пов’язаних з майбутнім нації і держави?
Передусім треба відмовитися від міфологізації свого минулого. Подивитися на нього не очима дитини, якій би так, а не інакше хотілося бачити минуле, а поглядом зрілої особи. Переконатися, що казкова свідомість є поганим порадником у реальному житті. Перестати видавати бажане за дійсне. Керуватися логікою, а не емоціями. Будувати плани, спираючись на тверді знання про минуле, а не на рожеві фантазії інфантильних осіб. Оскільки будівля, поставлена на хиткий фундамент ніколи не буде стійкою і надійною.
Тому сучасній українській спільноті історія потрібна не так для того, щоб надихати (хоча й це потрібно), як для того, щоб провести своєрідну калькуляцію сил. Грубо кажучи, вияснити, чи володіє великий український колектив достатнім потенціалом, щоб здійснити ривок у майбутнє? Чи спроможний на консенсус, який дозволить забути про історичні чвари і викинути на смітник політичні симулякри, що під виглядом політичних партій паразитують на історії?
Усе це можливо, якщо прийняти як даність висновок, що українська нація відбулася. У всій своїй багатогранності і попри шалені перешкоди та протистояння. Але для цього треба мати мужність визнати, що незалежна Україна постала не завдяки козацьким війнам, а завдяки тому, що козацька старшина виборола собі місце в ієрархії сучасних держав. Якщо визнати своєю окатоличену шляхту русько-українського походження.
Треба визнати, що весь час носіями української ідентичності були люди, які свого часу могли навіть не здогадуватися про таку роль в історії. Не повставали, не рубали і не палили. Потрібно подумати про те, що ідеї аграрного соціалізму якнайбільше прислужилися формуванню української ідентичності в Австро-Угорщині. Не забуваючи навіть про консервативних русофілів, а тим більше не записуючи їх всіх скопом у промосковський табір. Про те, що якби не австромарксизм, то не було б надзвичайно модерної Русько-української партії. Якби не масова політична мобілізація українських селян на початку ХХ століття, то українські політичні партії так і не здобули б впливів у монархії Габсбургів.
Не можна також забувати, що українці і в Австро-Угорщині, і в Російській імперії не були міським населенням. Що масова урбанізація українців починається з появою УРСР, а для Західної України – лише після 1944 року. Що суспільна модернізація української нації відбулася тільки в радянських умовах. Що величезну роль у розвитку української культури, підготовки українських управлінських кадрів, кодифікації мови та літератури відіграла радянська українізація 1920-х років. Що неймовірне значення для міжнародного сприйняття України відіграло членство УРСР в ООН. І що українці не мають відволікатися на побрехеньки, що за все це вони мають завдячувати Сталіну. Як і не мають зрікатися велетенського внеску українців у лавах Червоної армії в перемозі над нацизмом. Знову ж таки, не заперечуючи участі українців у функціонуванні радянських репресивних органів.
При цьому в жодному випадку не варто відкидати й боротьбу УПА за незалежну Україну. Але тут варто дослухатися до голосу критичних істориків, які не мають наміру замовчувати колабораціонізму проводу ОУН із нацистами. Ставлячи в залежність перспективу самостійної України від успіхів нацистського Третього Райху. Саме це підводить нас до найскладнішого моменту в переосмисленні минулого. А саме, кому і за що ми маємо завдячувати постанню незалежної України?
Багатьом сучасним пропагандистам, що роблять кар’єру і капітали на маніпуляціях навколо тяглості української державної традиції, доведеться сказати, що незалежна Україна 1991 року народилася з УРСР, а не постала завдяки «Ролянду», «Нахтігалю», Дивізії СС Галичина і навіть Степанові Бандері та Романові Шухевичу. Як не важко, але потрібно визнати, що названі формації та люди були, по-перше, суто галицьким явищем і, м’яко кажучи, непопулярними у всій Україні. По-друге, вони розширили географію своїх впливів, прийшовши в обозі нацистів у Київ та на Східну Україну. По-третє, ці політики зробили неправильну ставку на невідповідну силу, проти якої виступив увесь світ. Зрештою, разом з нацистською Німеччиною ці сили й програли у своїй боротьбі.
Ця тема виявилася настільки табуйованою в середовищі українських істориків, що годі навіть починати дискусію на цю тему. Хоча досі відкритими є питання: наскільки виправданою була тактика революційного терору, чим для українців обернулася ставка діячів ОУН на нацистську Німеччину і наскільки виправданою була підпільна збройна боротьба, яка забрала життя стількох молодих українців і викликала масові репресії проти цивільного населення? Відповіді на ці запитання може дати тільки зріла нація. І це ще один доказ того, що історію не можна віддавати на відкуп політикам, пропагандистам та усіляким маніпуляторам. Що до української історії не варто підходити з мірилом «або-або». Вона може піддатися розумінню тільки, коли «і-і».
Тобто сучасний колективний українець має враховувати всі історичні сюжети руху за проголошення самостійної держави. Але при цьому мусить усвідомлювати, що період між 1940-ми і 1991 роком повністю змінив не тільки свідомість українців, але й їхню соціальну структуру. Треба мати мужність визнати, що багато сучасних міських жителів своїм соціальним ростом і появою нових можливостей завдячують не боротьбі УПА, а тому, що, наприклад, німці у Львові вбили євреїв, а радянська влада виселила звідси поляків. Це надзвичайно неприємно і важко визнавати. Але про це обов’язково треба пам’ятати, щоб не виникало зайвої спокуси позиціонуватися то разом з катами, то штучно дистанціюватися від них. Правда опритомнює і зцілює.
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
