Оригінальна публікація https://zaxid.net/navishho_nam_zernova_ugoda_n1547249
Автор - Любко Петренко
У понеділок, 1 серпня, суховантажний танкер Razoni під прапором Сьєрра-Леоне із 26 тис. тонн української кукурудзи вийшов з порту Одеси і попрямував до ліванського Тріполі. Це перше судно з українським збіжжям, яке вирушило з українського чорноморського порту від початку широкомасштабного російського вторгнення.
Подія однозначно епохальна, вона стала реалізацією багатостраждальної зернової угоди, яка надзвичайно вигідна для України й дуже не подобається Кремлю. З часу підписання так званої зернової угоди Росія вже кілька разів обстрілювала Одещину, намагаючись зірвати домовленість. Причому першого разу російські окупанти за допомогою сумнозвісних крилатих ракети «Калібр» атакували Одеський морський торговельний порт – саме ту інфраструктуру, яка задіяна в реалізації угоди, – коли ще й доби не минуло від моменту її підписання.
Водночас і в самій Україні вистачало критиків зернової угоди. Ще до її підписання хвиля масового обурення неслася соцмережами. Зрада вбачалася уже в самому перемовному процесі з Росією, а тим паче підписання з нею якоїсь домовленості, яка, як свого часу зауважив Отто фон Бісмарк, не варта використаного для неї паперу. Військові псевдоексперти заявляли, що в рамках цієї угоди буде оголошено перемир’я, що заблокує наш контрнаступ на півдні. Що будуть розміновані українські порти, через що стане можливим висадка російського десанту на Одещині. Що російські військовики отримають доступ до Одеського порту, аби перевіряти судна зі зерном. Економічні псевдоексперти обурювалися, що у відповідь на розблокування українських портів з Росії буде знято санкції на експорт продовольчих товарів та сільськогосподарської хімії, а також на імпорт авіаційних товарів.
Що можна відповісти на цю критику? Передовсім те, що жодної угоди між Україною і Росією укладати не планувалося й не укладалося. Як пояснив радник голови Офісу президента Михайло Подоляк у своєму твіті: «Україна не підписує жодних документів з Росією. Ми підписуємо договір з Туреччиною та ООН і беремо на себе зобов'язання перед ними. Росія підписує дзеркальний договір з Туреччиною та ООН». Окрім того, він запевнив, що зернова угода не передбачає «жодного супроводу транспорту російськими кораблями та присутності представників Росії у наших портах». А в разі провокацій ЗСУ будуть готові до негайної відповіді. Перевірки суден все ж можливі, але лише в турецьких водах і відповідно турецькими військовослужбовцями.
Щодо перемир’я. Нічого такого «зернова домовленість» навіть близько не передбачає. Хоча, щоправда, росіяни цього домагалися. Доказом відсутності якоїсь угоди про припинення вогню свідчать активні наступальні дії українських вояків на півдні, обстріл військових об’єктів та інфраструктури окупантів на Херсонщині, хоча б того самого багатостраждального Антонівського мосту.
Далі. Жодного розмінування українських портів не передбачено угодами. Йдеться лише про часткове розмінування моря. Для проходу кораблів використовуватимуться безпечні фарватери.
Тепер про антиросійські санкції, тобто їхнє пом’якшення. Передовсім треба констатувати, що сам текст документа не передбачає жодних послаблень санкцій щодо Росії. Так, минулого тижня були опубліковані заяви Ради Євроунії та Міністерства фінансів США щодо дозволу Росії експортувати свою сільськогосподарську продукцію та добрива. Але це не було жодним «пом’якшенням» чи тим більше «скасуванням» раніше запроваджених санкцій. Ці заяви варто трактувати лише як роз’яснення. Бо в жодному з пакетів санкцій, запроваджених щодо Росії, не було заборони на експорт агропродукції чи добрив. Захід добре розумів, що такі обмеження можуть лише посприяти продовольчій кризі у світі.
От з авіаційною галуззю вже складніша ситуація. Санкції щодо російської сфери повітряних перевезень були дуже крутими й загрожували цілковитим занепадом галузі. Європейська Унія, Сполучені Штати, Велика Британія та ще низка інших країн закрили небо для російських літаків, заборонили постачання запчастин для них, техобслуговування, підтримку та страхування, а також зобов'язали лізингові фірми домогтися повернення літаків, зданих в оренду російським перевізникам.
А дві третини літаків російських авіаперевізників – це сучасні західні Boeing та Airbus. Відтак ці авіалайнери тепер літають на чесному слові – без ліцензій, без страхування, без регулярних оглядів та ремонтів. Тепер для ремонту одного літака росіянам доводиться розбирати на запчастини другий літак. За пів року-рік від російського авіапарку нічого не залишилося б.
Проте нещодавно Захід почав давати задню. Чи це було пов’язано з підготовкою зернової угоди? Можливо, хоча не факт. Річ у тому, що Росія у відповідь на заборону лізингу фактично викрала кілька сотень літаків іноземних власників і дозволила використовувати їх всередині країни.
На ці літаки очікувала несолодка доля – поступове знищення чи розбирання на запчастини. Тож на початку літа директор Агентства авіаційної безпеки ЄУ Патрік Кай виступив зі заявою, що стурбований станом західних літаків у Росії, які експлуатуються без догляду й ремонту. Він закликав зробити певні винятки зі санкцій. До цих закликів долучилися й західні лізингодавці, які ще не втратили остаточно надії повернути свої літаки, нахабно реквізовані росіянами. Тож вони аж ніяк не зацікавлені в тому, щоб їхню власність пускали на запчастини.
У сьомому пакеті санкцій ідеться про дозвіл на технічну допомогу Росії в галузі авіаційних товарів і технологій, але тільки «в мірі, необхідній для забезпечення технічних промислових стандартів, що визначають роботу Міжнародної організації з цивільної авіації». Що це означає реально? Чи зможе тепер Росія врятувати свій цивільний авіапарк, включно з краденими літаками? Остаточні наслідки пом'якшення санкцій стануть зрозумілішими після роз’яснень Boeing, Airbus та європейських регуляторів. Але чи варто пов’язувати це пом’якшення зі зерновою угодою? Радше ні, аніж так.
Чергова хвиля атак на зернову угоду розгорнулася після трагічних подій в Оленівці. Коли російські кати жорстоко стратили понад 50 захисників Маріуполя та ще й намагалися скинути провину на ЗСУ. Причому знову ж критики угоди нітрохи не брали до уваги той чинник, що угода потрібна передовсім Україні, а для Росії вона, навпаки, як скалка в оці. Залунали голоси: мовляв, чому ми повинні годувати різних африканців, ризикуючи власною безпекою? Аргумент, звісно, безглуздий, з таким же успіхом можна було поставити запитання: чому цілий цивілізований світ повинен допомагати Україні? Хай сама собі дає раду з російськими окупантами.
Цікаво, що в хорі голосів нападників на угоду залунав і голос уже знаної нам конгресвумен українського походження Вікторії Спартц. Ще зовсім недавно вона своїми заявами ледь не нашкодила постачанню західної зброї до України, а нині ще й зернову угоду намагається зірвати, що дискредитує її остаточно.
То чому все ж зернова угода така вигідна саме для України? Передовсім варто пам’ятати, що до повномасштабного вторгнення наша держава експортувала понад 50 млн тонн сільськогосподарської продукції. Це приблизно 45% українського експорту загалом. Якщо ж брати абсолютні цифри, то, наприклад, за 2020 рік українські сільгоспекспортери заробили для державної скарбниці 22,2 млрд доларів.
Коли через російську агресію було заблоковано азовські та чорноморські порти, експорт продовольства впав аж уп’ятеро. А це – падіння валютних надходжень, падіння курсу гривні, інфляція, зростання цін тощо.
А ще треба не забувати, що українські елеватори та сховища сільськогосподарської продукції заповнені. Вбрані у куленепробивні камізельки й шоломи українські фермери, ризикуючи життям і здоров’ям, у воєнних умовах збирають новий врожай, а подіти його немає куди.
Віцепрезидент Київської школи економіки Олег Нів'євський у коментарі для 24 каналу пояснив: «Перш за все, це доля українського аграрного сектору. Адже від експорту зерна залежить виживання фермерів. Якщо морські порти заблоковані, українські виробники не отримували заробітку. Адже розблокування портів означає, що українські виробники отримують більші доходи, економіка буде міцнішою, тому Росії це не вигідно».
Отже, єдина сторона, якій не вигідна зернова угода, – Росія. Чому вона таки пішла на домовленості? Передовсім на неї чинили потужний тиск Китай і Туреччина. Обидві країни мають свої геополітичні інтереси, зокрема в регіонах, які зазнають голоду через блокаду збіжжя.
Окрім того, Кремль сам намагається знайти собі союзників на Близькому Сході, в Азії, Африці, тобто знову ж у тих регіонах, які дуже чутливі до браку українського зерна. Тому через силу Росія мусить вдавати зі себе «благодійника». Зрозуміло, що за першої-ліпшої нагоди Москва намагатиметься зірвати угоду, зайвим свідченням чому були обстріли Одеського порту. Але навіщо нам, українцям, підігрувати в цьому Кремлю?
