Росія, її сателіти та союзники стали часто повторюватися. Тільки й чути про «мирні» пропозиції, як не від Китаю, то з Франції. Президент Бразилії Лула да Сілва відкрито пропонує «розрахуватися» за мир окупованими Росією українськими територіями. Проте найбільш далеко зайшов посол КНР у Франції, який відкрив справжній погляд Пекіна на те, що ми називаємо українсько-російською або європейською війною. Який у своїх заявах відмовив Україні та колишнім радянським республікам у субʼєктності та праві на суверенітет. Виявляється, за цією збоченою логікою, Росія, як правонаступниця СРСР, мала право окупувати і не відпускати всі колишні союзні республіки. Зрозуміло, що несподівана відвертість китайського посла була «пробним каменем» на те, як на подібну заяву зреагує світова спільнота.
Проросійська позиція Китаю вже не обмежується антиамериканізмом КНР. В даному випадку дійшло до дуже серйозного моменту, коли Пекін перестав бавитися у хованки і змушений був чітко зафіксувати свою позицію. У звʼязку з цим виникає закономірне питання, а що ж насправді підштовхнуло Китай змінити публічну риторику? Відповіддю на всі питання про неймовірну активізацію союзників Росії по антидемократичній коаліції є планований генеральний український наступ. Це сигналізує, що Росія та її союзники серйозно його бояться. Бояться, що російстька оборона посиплеться, а армія не витримає удару наданої Україні Заходом зброї.
І тоді, після успішного наступу, Росія змушена буде сідати за стіл переговорів на зовсім інших умовах. Вихід України на кордони станом на 1991 рік, означатиме цілковиту поразку Росії. Окрім Росії, цього найбільше боїться Китай, бо війна за Тайвань – це тільки питання часу. Тепер, коли війна обмежена європейським континентом, Пекін має можливість широкого маневру і досить вдало використовує завʼязаність країн Європи на китайську економіку. Розбиваючи час до часу трансатлантичну солідарність. Чим успішно підігрує російському агресору. Поразка Росії поставить Китай на лінію прямого протистояння зі США та навіть ЄС.
Тоді перестане працювати одна з найвідоміших російських пасток, тобто технологія – миру та мирним переговорам нема альтернативи. Суть якої полягала в тому, що Росія розпочинала криваву війну, захоплювала чужі території, а потім рядилася в шати великого миротворця. Кожного разу, «відкушуючи» черговий шмат чужої території. Легалізуючи окупацію шляхом різного роду «мирних» домовленостей. Все це вдавалося країні-агресору завдяки тому, що вона залякувала демократичний Захід переростанням «локального» конфлікту у нову світову війну. В якій, мовляв, державу з ядерною зброєю перемогти неможливо.
Але що гріха таїти, розніжений Захід і сам не дуже хотів увʼязуватися в черговий руйнівний конфлікт. Балансуючи на рівні моральної підтримки жертви та готовності «умиротворити» нею ж агресора, він тільки розпалював апетити та відчуття безкарності у міжнародного злочинця. Тобто в кожному такому випадку Захід прикривав очі на міжнародне право і намагався якнайшвидше «умити руки», щоб продовжити інтенсивну торгівлю з тими ж Росією та Китаєм. Охоче вірячи, що 2008 року маленька Грузія сама спровокувала величезну Росію на агресію та окупацію її територій. Що з 2014 року триває не російсько-українська війна, а російсько-американська на українській території. А звідси й нібито небажання європейських країн бути сліпими виконавцями волі Америки. На жаль, все це комбінації з арсеналу російської пропагандистської війни. Війни досить продуманої і розрахованої на використання найслабших місць трансатлантичного союзу держав.
Французам нагадали про «голлістський» (читай – антиамериканський) період в їхній історії. І ті частково повелися на пропозицію відновлення «величі Франції». Правда, вже перші кроки президента Макрона в цьому напрямку стали глевкими млинцями в горлі. Особливо неоковирною стала виглядати позиція Еманюеля Макрона після того, як посол КНР у Франції Лу Шайе публічно озвучив антидемократичну позиції його країни. Відібравши право на суверенітет не тільки Україні, але членам Євросоюзу – Естонії, Латвії та Литві. Тепер Макронові буде все важче пробувати возвеличитися за рахунок співпраці з Китаєм, ховаючись за антиамериканською риторикою.
Німеччина також довший час залишалася оповитою павутиною різного роду російських маніпулятивних технологій. Дуже важко повірити в те, що уряд Анґели Меркель не розумів, куди веде країну тотальна залежність від російських енергоносіїв, монопольна залежність німецького ринку від російського газу. Що так званий газовий конфлікт між Росією та Україною 2008-2009 років був лише прелюдією шантажу й упокорення Німеччини і цілої Європи. Хоч і надто повільне, але все ж звільнення Німеччини від ярма співпраці з Росією, поставило країну в перший ряд реальної боротьби за демократію. Теперішня допомога Німеччини Україні є неоціненною ще й тому, що ФРН розгорнула активну міжнародну діяльність з недопущення постачання зброї Росії Китаєм. А також завдяки злагодженій координації дій з Америкою. Що є свідченням тому, що російський план розвалу ЄС та розколу у відносинах з Америкою провалився.
Не оминули російсько-китайські маніпуляції і світового гаранта демократії – Америку. Ми добре памʼятаємо «дозованість» західної збройної допомоги Україні. Тобто оборонної, такої, щоб жертва агресії не відразу капітулювала. Щоб потім Заходу було принаймні чим торгуватися на своєму безпосередньо східному кордоні з Росією. І тільки всупереч прогнозам і очікуванням, Україна здійснила подвиг і зупинила, а потім і значно відкинула потужного ворога. Чим остаточно переконала американців, що здатна не тільки до оборони, але й до переможного наступу.
Наступний етап став більш сприятливим для українців, оскільки солідарність з ними проявив ледве не увесь цивілізований світ. Відповідно і характер допомоги Україні змінився. Саме тоді Росія заговорила про ситуативні переговори. Для українців була потрібною передишка, а для Росії зʼявлялася чергова нагода «легітимізувати» окуповані українські території. І знову активізувалися окремі державні лідери, які буквально штовхали Україну у пастку перемирʼя. Хоча всі учасники процесу добре розуміли, що це буде тимчасове замирення перед наступним віроломним наступом. Проте й ці переговори очікувано провалилися. А до більшості європейських лідерів прийшло розуміння, що Путін на Україні не зупиниться. Так, російсько-українська війна стала «європейською».
З того моменту дуже багато стало залежати від позиції ЄС та національних держав. Несподівано ЄС отримав «друге дихання», а от окремі держави-учасниці повели себе неоднозначно. Вдавалися ледве не до сепаратних переговорів з ворогом і своїми діями підривали солідарну позицію з середини. В окремих країнах виявилися впливові внутрішні сили, що симпатизують путінській Росії. Нікуди не зникли і партії - фінансові утриманки Кремля. Як і давно корумповані російським режимом західні політики та державні діячі. Іран перетворився на мовчазного головного постачальника необхідної зброї та дронів для Росії. Чітко окреслилася «вісь зла» - Москва-Тегеран-Пекін.
Ті з європейських країн, які вперто вдавали, що не бачать цієї «осі», відверто лукавили. До всього, вони активно намагалися донести до відома українського керівництва, що в світі знову зʼявляється «втома від України». Що їм важко впоратися з негативними настроями власних громадян, викликаним стрімким подорожчанням товарів першої необхідності та енергоносіїв. Подібного роду тиск чинився з цілковитою відповідністю російським методичкам. Також, на жаль, доводиться констатувати, що навіть демократичні і прихильні до України європейські партії не відмовилися від спокуси жорстко критикувати правлячі уряди за ріст цін. Тим само, непрямо підтримували російський наратив з примусу Україну до «миру». Мовляв, як тільки Україна «замириться» з Росією – все повернеться до щасливого первісного стану.
Тобто, сформувався цілий псевдо миролюбний інтернаціонал: «трампісти» в Америці, китайські союзники Росії, «голллісти» та націоналістичні євроскептики у Франції, бразильські антиамериканісти – всі вони або кровно не зацікавлені в поразці Росії, або хочуть дорватися до влади у себе вдома. Їхні «мирні» пропозиції – це підштовхування України до капітуляції. Мовляв, якщо ви не пристанете на наші умови, то ми припинимо вам військову допомогу. Насправді ж зупинитися у цій війні посередині вже ніхто не має змоги.
Перш за все, на це ніколи не піде Україна. По-друге, в поразці України не зацікавлена Європа і весь демократичний світ. По-третє, вимушена передишка нічим не зарадить Росії. Санкції залишаться, а контроль за їх виконанням посилиться аж до рівня покарання третіх країн. Особливо це стосуватиметься постачання складових для високотехнологічного виробництва. Що означатиме зменшення виробництва ракет та іншої сучасної військової техніки. Так званий паралельний імпорт зменшиться в рази. А з ним і імпорт так необхідних чіпів. Російська економіка вже дихає на ладан. А грошові надходження за нафту і газ в рупіях та юанях погоди не зроблять.
Росія сподівається на передишку, бо міряє все за лекалами 2014 року. І тут треба сказати, що нічого подібного до 2014 року вже не повториться. Росію рано або пізно чекає поразка. І, власне, про час і життя українців іде мова. Чим швидше Україна наростить свій могутній воєнний кулак і підготується до наступу, тим швидше Росія зазнає поразки у цій війні. Повторюся, що з виходом на кордони 1991 року закінчиться російсько-українська війна. Але не глобальна війна, яка відразу стане черговим менінгітом для колективного Заходу.
Тому в цій ситуації українському керівництву треба памʼятати про кілька надважливих моментів. По-перше, треба ретельно готувати великий контрнаступ. Акумулювати надсучасну зброю, боєзапаси, готувати військових фахівців, здатних ефективно воювати наданою військовою технікою. А, по-друге, не можна надмірно затягувати з наступом. Бо можуть неочікувано спрацювати російські «консерви» і постачання так потрібної зброї призупиниться. Ефект швидкості і несподіваності працюватиме на Україну. А це не тільки призведе до хаосу в стані ворога та підніме ентузіазм українців, але й забере останні аргументи у недоброзичливців України. А отже забезпечить швидку перемогу.
