З’явився звіт нещодавнього великого загальнопольського соціологічного дослідження. Він вийшов під промовистою, навіть дещо провокативною назвою - «Поляки за Україну, але проти українців». Тим не менше, його зміст дає значну поживу для роздумів.
Оскільки саме дослідження тривало досить довго, то за його допомогою можна простежити і еволюцію настроїв польського суспільства за останні роки – практично від початку пандемії коронавірусу.
Тоді, адаптуючись до світу, який неможливо передбачити, поляки перестали планувати своє майбутнє. Після цього вони пережили шок через напад Росії на Україну, а після цього шоку їх чекала висока інфляція та стрімке погіршення рівня життя. Більшість переконана, що колишньої стабільності вже не буде, а навіть якщо ситуація стабілізується, то не обов’язково повернуться оптимізм і впевненість.
Як це не парадоксально звучить, але перша хвиля українських біженців позитивно вплинула на ментальний стан польського суспільства. Шоковані громадяни змогли відчути свою потрібність, допомагаючи українцям, вони знову змогли на щось безпосередньо впливати.
Але терапевтичний ефект тривав недовго. Інфляція, кінця якій не видно, особливо вдарила по молодих, які не пам’ятають життя в 90-тих роках минулого століття, проте мають обов’язки перед дітьми та кредитні зобов’язання. Тому поляки все частіше звертаються до послуг психотерапевтів –візити до них перестали вважатися чимсь на кшталт «примхи для багатіїв».
Іншим короткотривалим ефектом після російського вторгнення була інформаційна заангажованість у війну. З часом поляки почали свідомо або несвідомо уникати цієї теми. Тому, відійшовши від очевидного стресу, воліють перебувати без актуальної інформації з фронту, зате і без негативних емоцій. Це, до речі, впливає на польське політичне життя – питання національної безпеки стає все важче артикулювати і зацікавити ним виборців.
Все разом (пандемія, війна, інфляція) впливає на економічний стан, а отже і на настрої поляків. Здорожчання енергоносіїв оголило проблему модернізації комунальної сфери, неефективність «роздачі грошей» урядом, капітал покидає країну, а представники середнього класу хотіли б платити менше податків і навіть розглядають перспективу еміграції.
Тоді як бідніші верстви все частіше намагаються пояснити світ за допомогою конспірологічних теорій. Адже їхній «досвід» показує, що і комуністи, і ліберали, зрештою, приводять до того самого результату, коли «бідні платять за всіх».
Це дуже погана ситуація. Адже коли суспільство шукає винних в економічних негараздах, воно, як правило, гірше починає ставитися до «інших» (до багатих, до іноземців, на національних меншин), ніхто не бажає «платити за когось». Важко переконати таких людей в тому, що потрібно додатково фінансувати ще й армію, якщо вони свято переконані, що фінансувати це мають «ті, хто несправедливо отримує».
З появою в країні мільйонів українських біженців з’явився спільний «той, через кого все погано». Через кого складно записати дитину в дитячий садок чи потрапити на прийом до лікаря. Всі верстви тепер можуть звинувачувати українців – і в тому, що вони не бажають працювати, і в тому, що відбирають робочі місця в поляків.
Офіційним медіа, які послідовно підтримують українців, починають менше довіряти. Натомість росте довіра до чуток в соцмережах. Те, що для чуток нема об’єктивних підстав, не грає жодної ролі. Важливо, що самі чутки спричиняють дуже навіть реальні наслідки.
Один з таких наслідків – переконання, нібито до українців в Польщі держава ставиться краще, ніж до поляків. З одного боку, до цього спричинилася російська пропаганда. З іншого – недалекоглядна комунікація уряду, який всі негативні процеси в економіці пояснює не своїми діями, а нападом Росії на Україну.
На початку війни поляки думали, що надають українцям «невідкладну допомогу», яка в принципі не може тривати місяцями. Суспільство ніби дало можливість і уряду, і самим українцям, адаптуватися і знайти себе в новій ситуації. Але результатів такої адаптації, як виглядає з результатів дослідження, суспільство не побачило.
Тим не менше, паростки неприязні досі серйозно не проявилися у публічній площині. До українців не застосовуються прийому дегуманізації (а це контрастує зі ставленням до попередніх хвиль мігрантів), а «українську карту» беруться розігрувати лише явні маргінали. Фактично, українці не сприймаються як геть чужі, вони радше зайняли не національну, а суто соціальну нішу, яку до цього займали «інші поляки, через яких погано».
Парадоксально, але зародки неприязного ставлення до українських біженців ніяк не впливають на ставлення до України. І зовсім не актуалізують історичні травми на зразок Волині. Це перекривається наявністю спільного ворога – Росії. І на цій війні поляки відчувають себе тилом, та бояться, що фронт (тобто Україна) впаде.
Крім зрозумілих і передбачуваних побоювань стосовно агресії Росії в Польщі чи стосовно ядерної війни, поляки переосмислюють своє ставлення до союзників. Все більше розчаровуючись в Німеччині та покладаючись на США. Дилема полягає ще й в тому, що поляки хочуть, щоб німці більше допомагали Україні зброєю, але бояться, щоб німці занадто не мілітаризувалися.
За останні місяці польське суспільство усвідомило власну неготовність до великої війни, задумуються над тотальною підготовкою населення, над відновленням призову до війська, над роллю жінок в армії.
І загалом побутує думка, що в Польщі «нема свого Зеленського» - молодого політика, якому довіряє більшість населення, і який був би готовий битися до кінця та не втік з країни у випадку російської агресії.
Таким чином, з українськими біженцями слід щось вирішувати. Адже суспільство об’єктивно не готове роками допомагати «ніби й не чужим, але і не своїм» людям в режимі екстреної допомоги.
