Якщо припустити, що суспільство готове до дорослої розмови про історію і не потребує казочок про трипільські зорельоти, і що «професіоналам» не варто ставитися до людей як до ідіотів – то чому ж при наявності «попиту» так мало «пропозиції»? Чому так багато інформаційного шлаку на тему «справжньої української історії»?
Причина, ймовірно, в тому, що запит на тактично правильну (короткотермінову) політичну позицію виявляється сильнішим, аніж запит на стратегічно правильну (довгострокову) позицію суспільну. Принаймні, це виплачується. Якщо говорити «правильні речі», можна отримати підтримку, а якщо «правдиві» - то максимум увагу, і то не надовго.
Історик в наших широтах, як відомо, є не просто істориком. Це як поет часів «Весни народів» - щось на кшталт народного будителя і пророка (звісно, з поправкою на особисті таланти та манію величі). Або як кажуть росіяни, визнаючи тим самим своє цивілізаційне відставання, «поэт в России больше, чем поэт».
Під час зародження національних рухів «своя поезія» і «своя історія» мали величезне значення. Для тоталітарних режимів ХХ століття вони теж мали величезне значення. І пізніше – вже для звільнених від тоталітарних режимів. У нашій ситуації, коли росіяни не просто йдуть війною, а й розказують при цьому, що нас звільняють, і що ми теж росіяни та решту цього маразму – це так само має велике значення. І в цьому додаткова складність, бо з одного боку треба щось швидко протиставляти російській пропаганді, а з іншого – бажано не гнати відвертої халтури.
Так чи інакше, в умовах війни наша історія потребує наших героїв, тобто «наших» з усіма наслідками: бажанням виправдати, перехвалити, протиставити «їхнім». А це, знаєте, не так і складно. Це живих українців любити непросто, треба придумувати щось про «культурні» чи «економічні фронти». З мертвими простіше – вони вже нічого не скажуть, тим більше не протестуватимуть.
Своїх мертвих героїв треба «захищати». Якщо захищаєш своїх мертвих героїв, обов’язково дійде до того, що потрібно буде вступати в конфлікт з чужими мертвими героями. Так історики виходять суто в політичну площину, де «наші» воюють з «їхніми» у війнах минулих поколінь.
Так було віддавна, але з появою соцмереж люди почали думати, що правила змінюються. Ніби велика інтернет-аудиторія дає вченому свободу, власну трибуну, з якої можна відважніше опонувати корифеям, не зважаючи на обмеження в інституціях, вчених радах і навіть «тусовках». І не зчулися, як аудиторія стала ще одним фактором самоцензури, коли історик узгоджує свої тези не лише з колегами, але й з власними читачами. Щоб не розбіглися.
З іншого боку, коли аудиторія достатньо велика, можна починати проповідувати. Не просто ділитися думками, а «говорити правду», «вчити» і тому подібне. Йти в політику самостійно, коротше кажучи. І завдяки політиці «остаточно» присвоїти собі виключне право трактувати минуле. Хоча кому, як не історикам, краще знати, що такого не буває, і що кожне «остаточне» є тимчасовим?
Далі історик-політик не стільки «захищає» добре ім’я мертвих, скільки користується цим добрим ім’ям для свого персонального захисту і зиску. «Як можна критикувати політика N, ви що, проти наших героїв?» І все, уроборос історико-політичної інструменталізації набув свого досконалого вигляду. Де нема ні історії як дослідження минулого, ні політики як методу моделювання майбутнього. Є вічний процес моделювання правильного минулого. А також повчань і цензурування.
Можна, звісно, «закритися у вежі зі слонової кості», як люблять говорити деякі вчені. Але будьмо відверті, ця вежа давно вже зовсім з іншого матеріалу. І з палок.
