Логічно і похвально, що останніми роками українці особливо зацікавилися своєю історією. Добре, що популярними стають різноманітні канали, які розповідають про минуле. Чого, погодьтеся, не було б, якби не російська агресія.
Але, як і в будь якій іншій сфері, тут також потрібно «й на віру мати міру». Бо з однієї крайності можна легко кинутися в іншу, якщо не ставитися до свого минулого критично, а до простих відповідей на складні питання – з підозрою.
Дуже легко змінити оцінки, оголосити колишніх героїв злочинцями, а злочинців героями – і прошу дуже, наша історія. А де наша історія, там і «наші», там і бажання наділити «своїх» позитивними рисами чи сучасними ідеями. Проголосити «наших» варягів найкращими вікінгами на континенті. Проблема в тому, що з позицій звичного нам патріотизму (в кращому разі, бо в гіршому - це тюнінгована версія радянської історіографії) ми пробуємо пояснити речі, які у той час взагалі по іншому сприймалися. Це як пояснити бабусі, що таке інстаграм. Або розповісти сліпонародженому про кольори.
У нас чомусь не прийнято зважати на контекст, в якому відбувалися події минулого. Такий підхід притаманний ідеологіям, коли раса виживає, нація бореться за місце під сонцем, пролетарі виборюють права на засоби виробництва, українці прагнуть возз’єднання з братами-росіянами… Зараз, логічно, все зводиться до побудови незалежної самостійної і соборної держави.
Але ж у нас є приклад російських «істориків», які вкотре переписали підручники і розказують парканадцяту за останні десять років версію минулого. Це ж примітивно, це всім зрозуміло, тут нема про що говорити. Нам не треба так робити. Навіть якщо у нас благородна мета.
Є й практична сторона питання. Історія може пояснити суспільству, як ми опинилися саме в цій точці розвитку, які причини і рішення привели нас сюди. І на відміну від казок, історія дійсно могла б чогось навчити. А для цього потрібно знову ж таки розуміти контекст.
Наприклад, контекст створення держави Русь. Вікінги не прийшли сюди з метою об’єднати слов’янські племена, бо 1991 рік не за горами і Незалежність сама себе не проголосить. Вікінги прийшли торгувати, в тому числі рабами. Серія викликів і рішень перетворила торгово-мілітарну структуру на державу, яка ввійшла в коло схожих утворень, прийнявши християнство.
Деревляни не роздерли Ігоря деревами, бо були злими і не розуміли, що потрібна соборність. Деревляни керувалися народною мудрістю, яка вчила, що «вовк не заспокоїться, поки не передушить всіх овець в кошарі». Вдова Ігоря Ольга керувалася теж не проблемами державотворення, а логічним припущенням, що за таке потрібно карати, інакше вся система полетить шкереберть.
Далі веселіше. Монголи завоювали Русь не тому, що Русь була розділена і не було ще Радянського Союзу, а тому що монголи. Неспівставні величини. Польські королі і литовські великі князі не йшли закріпачувати, латинізувати і відривати від братів – східних слов’ян. А тому що були родичами тих місцевих князів, чиї родові лінії були перервані. І вони прийшли оформлювати право власності так, як це було прийнято в ті часи. Ніхто не переймався тим, які національні почуття виникнуть в місцевого населення через декілька сотень років після цього.
Якщо ми хочемо, щоб наша історія когось цікавила, хоча б школярів, то може і про козаків варто дещо додати до радянського наративу? Бо сучасні школярі навряд чи повірять в те, що козацтво – це коли тисячі кріпаків тікали від панщини з єдиною метою – боронити православних від татарських набігів. Зараз таке не пройде, адже нема постійного зомбування «тимурівцями», «корчагінами», «зоями космодем’янськими» та іншими «мучениками». Історія повинна бути принаймні логічною та правдоподібною. А для цього потрібно, знову ж таки, розуміти контекст. Чого ходили в Молдову? Звідки ці дивні союзи і постійні переговори з одними запеклими ворогами проти інших? Чому шляхта, які реєстри? Звідки в «кріпаків» таке нестримне бажання захистити свої права?
І так далі, і тому подібне. Унія, Річ Посполита, «бабця Австрія», Гетьманщина, дворянство, індустріалізація… Нам треба це все не просто "переосмислити" з негативу в позитив - це дитячий садок. Потрібно усвідомити контекст. Що були певні суб'єкти. І в цих суб’єктів були мотиви, в тому числі особисті і не завжди благородні. Що ніхто «не какав бузковим цвітом», аж поки не «прийшли і запалили наш тихий рай». Відрізняти, врешті, обґрунтування в стилі Нестора-літописця, від історичних фактів. Ми ж не сприймаємо нинішню пропаганду за чисту монету.
Це не просто, бо радянська історична школа нікуди не поділася і ще не скоро подінеться. Вона лише номінально була класовою, і то недовго. Насправді це був підвид російського націоналізму, який давав націоналізму українському певне поле для маневру. І це спрацювало, бо «кожен порядний радикал мусів стати народовцем, а народовець - радикалом».
Мені особисто здається, що суспільство дозріло до дорослої історії, в якій не все відбувалося виключно для того, щоб у 1991 році Україна стала незалежною. Наша незалежність – не «залізобетонна» закономірність, і тим вона цінніша. Чи зможуть історики задовільнити такий суспільний запит – питання. Зрештою, завжди можна було і буде подивитися щось імпортне. Не російське, звісно, бо крім якіснішої картинки вся змістовна частина там теж була, як правило, «не фонтан», а зараз і поготів. Але, наприклад, щось на кшталт аналізу біблійної історії про царя Давида як кримінальної саги – таке завжди цікаво. Коли молодий, але амбітний, сміливий і безжальний пастух піднімається на вершину влади. Такий погляд змушує прочитати щось іще на тему історії Ізраїлю.
