Успіхи ЗСУ за останній рік війни, радикалізація позиції Заходу, поступове розповзання російської економіки і відсутність елементарного пояснення, для чого було починати цю війну, стали стрімко перетворювати Путіна на очевидного невдаху. А з ним і Росію на найбільшого лузера нашого часу, якого нічого іншого, окрім ганебної поразки не чекає. І якщо ззовні багато політиків чомусь ще хотіли вірити, що Путін міцно контролює ситуацію в країні, то в самій Росії стали зʼявлятися незадоволені серед військових і, можливо, навіть олігархів.
Правда, олігархам зі свого найближчого оточення, Путіну ще якось вдавалося компенсувати втрачене на Заході за рахунок державного бюджету. Інші були поставлені в позицію розтяжки між бізнесом в Росії та загрозою втрати капіталів на Заході. Посилення санкцій та включення в санкційні списки широкого кола найбагатших людей, збільшили ризики раз і на завжди втратити свої статки і безтурботне життя сімей на благодатному Заході. Тобто для чого їм мільярди, якщо Лондон, Ніца, Відень і Париж для них закриті? Якщо скористатися з багатства можна лише в спекотному Дубаї і то з оглядкою на міжнародні фінансові інституції.
Це не змусило олігархів усунути Путіна, як на те розраховував Захід. Але й не додало «любові». Рано чи пізно «велике сидіння» Путіна треба було вирішувати. Тому, не здивуюся, якщо до показового «напівпутчу» Прігожина мали стосунок окремі олігархи. Навіть з близького оточення президента Росії. Особливо воєнні яструби, які вважають цю війну з боку Росії млявою і нерішучою. От вони й захотіли вказати Путіну на його місце. Принаймні на неправильність кадрових ставок у війську.
І тут вони могли заручитися серйозною підтримкою таких генералів-різників, як Суровікін. Все те, що Прігожин озвучив про міністра оборони Росії Шойгу – думає добра частка військових, які перебувають на війні. Взагалі, для російських військових піднесення Путіним звичайного «пожежника» до статусу міністра оборони, сприймалося як образа. Їм не подобався міністр оборони, який не служив у війську. І який мав нахабство обвішати себе невідомого походження орденами і напʼялити на себе ледве не маршальську уніформу.
Тому військовим, за означенням, не міг подобатися великий вплив Шойгу на Путіна, особливо що стосується захоплення окультизмом та шаманізмом. Які малоосвічений Путін щиро сприйняв як сакральні знання і практики.
Не могло не викликати нерозуміння і відрази спалення живцем верблюдів або купання Путіна і Шойгу ще в теплій крові оленів. Окультні практики в Туві і на Алтаї. Те ж саме можна сказати про будівництво грандіозних окультних обʼєктів, типу «Храму перемоги» з вмурованим у саркофаг кашкетом Адольфа Гітлера. Так само не могло не викликати роздратування у військових без тотемної свідомості призначення початку війни та вирішальних ударів не в найбільш сприятливий логістично для війська час, а їх чітка привʼязка до сакральних дат. Дня народження батька Путіна, якоїсь міфічної історичної перемоги або інших божевільних «знамєній».
Треба зазначити, що невдоволення викликали не тільки подібного роду дії та практики, але й «нерішучість», на думку російських військових «яструбів», верховного командування у веденні бойових дій. Саме до таких належав і власник приватної компанії «Ваґнер» - Євгєній Прігожин. Свого роду речник цього радикального крила. Людей остаточно захляпаних на війнах кровʼю, оголошених вбивцями, яких в разі поразки чекає суд і довічне увʼязнення.
Військовим головорізам, яким, на відміну від того ж самого Путіна до моменту видання ордера на його арешт, нічого було втрачати. Тобто, йдеться про групу генералів-злочинців, яка вирішила не чекати поразки і суду над ними, а взяти «долю» в свої руки. Це ті, що були здатні відмовитися навіть від елементарних правил ведення війни. Люди, які заради того, щоб не постати перед міжнародним трибуналом, були готовими пустити «під ніж» не сотні тисяч, а мільйони українців і росіян. І тому саме цей задум був основою бунту Прігожина.
Майже впевнений, що за цією затією стояли найбільш кровожерливі угруповання в ФСБ, Збройних силах Росії і навіть серед політичної верхівки. Зрозуміло, що ніхто не збирався повністю усувати від влади Путіна. Оскільки це дійсно загрожувало хаосом і катастрофою держави. Такого ослаблення Росії «бунтарі» не могли допустити, бо це тільки пришвидшило б дату суду над ними. І поламало б увесь задум.
Тим більше ніхто не збирався брати владу шляхом штурму Москви. Прігожин та його однодумці вирішилися «розхитати» владу Путіна. Перебрати в свої руки значущі важелі управління державою і залишити того в ролі розгубленої маріонетки, яка тільки б формально давала згоду, в тому числі на застосування тактичної ядерної зброї.
Такі дії остаточно знищили б рештки авторитету Путіна серед росіян і продемонстрували, хто в домі господар. Після чого справа переорієнтування еліт стала б лише питанням часу. В це русло добре лягає й те, чому демонстрація слабкості військової і цивільної влади в Росії, затії, здавалося б шкідливої для загалу, мала послужити свого роду виправданням дій заколотників перед народом Росії. Мовляв, дивіться наскільки все прогнило, які огидні корумповані генерали і, яка жалюгідна продажна бюрократія. Таким чином списати на них усі воєнні невдачі і спробувати мобілізувати росіян для нової непримиренної війни проти України та Заходу.
Таким чином «напівпутч» Євгєнія Прігожина виявився, хоч і не до кінця, але все ж успішним. Продемонструвавши відкриту непокору владі Путіна, путчистам вдалося зберегти себе фізично і показати, що такий варіант можливий. Виторгувати собі певні гарантії, не засвітивши усіх учасників бунту. Зафіксувати необхідність усунення Шойгу і Гєрасімова з подальшою заміною кимось із «різників» типу Суровікіна. Показати, що Путін слабкий і безпорадний, що засвідчило його звернення з подальшою ганебною відмовою від своїх слів і звинувачень.
Зі всіє цієї короткої історії можна вже зробити важливі висновки. Влада в Росії слабка. Росію чекає грандіозна поразка, при чому в недалекому майбутньому. Що поразка виявиться справжньою катастрофою для росіян. Тому бажано, щоб в Росії якомога довше тривала міжусобна боротьба. З перманентним, але не остаточним успіхом. Бо перемога такого собі угруповання Прігожина може обернутися новим, радикальнішим витком війни.
І про український інтерес. Україна зацікавлена у найдовшому триванні внутрішнього конфлікту в Росії і, як результат, у її послабленні. Але зовсім не в інтересі українців прихід до влади в Москві кривавого бандита Прігожина. Що однозначно обернулося б новим масованим наступом на Україну і, відповідно, новими величезними людськими втратами. Тому «вболіваємо» за обидві команди.
