«Кожна істота у світі щось мусить любити», співали «Брати Гадюкіни». Перефразовуючи вічну класику до актуальних реалій, можемо сказати, що кожна політична істота в Україні мусить із кимось «боротись». Без зручного спаринг-партнера така істота нікому не потрібна і не цікава.
Тут важливо не помилитися в масштабах. Наприклад, неможливо «заарканити» в цей процес Головнокомандувача Валерія Залужного – неспівмірні масштаби. Відповідно, можна «призначити» когось на роль «хоче скинути Залужного», або «дезінформує Залужного», чи «заздрить Залужному» - і «боротися» вже не з Генералом, а з більш підходящою фігурою.
Але справжній друг завжди краще, ніж вигаданий. Тому діяльність на цій ниві Ар’єва та Безуглої поодинці – нецікава і нудна. А якщо дуетом – то просто прекрасна пара. Дивишся, наче мильну оперу в 90-тих, співчуваєш бідній мексиканській дівчині і ненавидиш злого дона Педро…
Або Арестович і Фаріон. Поодинці їхні думки такі ж актуальні, як думки алкоголіків, яких є досить в кожному мікрорайоні. Але разом - це просто Кінг-Конг проти Годзілли. Ватний таксист перетворюється на святий Грааль, який дасть латентній та майже переможеній «ваті» неймовірну силу. І лише Ірина Дмитрівна може відвернути страшну загрозу. Драма.
Блюстителі духовності і традиційних цінностей боряться з лютим гендером, і це просто джек-пот, коли виходить кліп Жадана і Соловій. Тут уже можна проявити принциповість, а не сопіти в тряпочку, як тоді, коли йдеться про нищення історичної спадщини, відчуження комунальної власності, розбещення неповнолітніх чи обслуговування місцевих грошових мішків. Боротьба, виявляється, весь час велася не з вітряками, а проти такого-от паскудства…
Коли опонент заслабкий (а з сильними воювати дурних нема), його штучно піднімають на якийсь пристойніший рівень. Перебільшують вплив і загрози, які від нього виходять. Так УПЦ МП зі зборища педофілів і алкоголіків перетворюється на страшну агентурну мережу. Хоча тут є доля правди, бо саме з такого контингенту і вербують, як правило, російських агентів. Але в нас їх і далі трактують неначе якихось християн, що готові страждати за віру... І зрештою цей образ може здомінувати.
Класикою «політичних спарингів» заслужено вважається пара Кучма-Симоненко на президентських перегонах. І це той успішний приклад, який своєю простотою та ефективністю затьмарює інші, менш успішні історії.
Бо час від часу така схема (як і всі схеми) виходить з-під контролю. Порошенко, наприклад, був не проти зустріти Бойка в другому турі, але не склалося. Зате паралельно до цього розпухли вплив та активи Медведчука. Або інший приклад – роками Стахів працював зручним фріком, а тепер ніхто не хоче за нього всерйоз братися. Бо це як стригти кнура - шерсті мало, а визгу багато.
Тимошенко з Януковичем доспарингувалися до «ширки», і дуже добре, що двоє кидал все таки поступили так, як підказувало їм серце - тобто кинули один одного. Тому що регіоналам зручніше було лякати свій «юго-восточний» електорат Свободою.
Таких прикладів – вагон. Від самих початків, коли демократи-патріоти боролись із комуністами, поки загартовувався олігархат. Можливо, що і отруєння Ющенка сталося тому, що він відмовився грати за цими правилами.
Що ж робити в такій ситуації? Не реагувати - не варіант.По-перше, ігнорування не працює. Завжди знайдуться охочі, навіть якщо вони називають себе журналістами, щоб попрацювати «звідниками» і отримати свою долю слави та прибутку від скандалу.
А по-друге – час не той, війна якби... Нема можливості вмоститися перед екраном і дивитися, як весело одні дурні сваряться з іншими, тому що між їхніми кумирами начебто ворожнеча, і ці кумири «закликають». Такі заклики можуть дійсно розхитати ситуацію, а настрої в суспільстві впливають на оборону.
Тому «держава» мала б сказати своє слово. Правоохоронці мали б поцікавитися, хто є тим «джерелом», яке регулярно «інформує», що «Залужного знімають». Коли сказав, яким чином, чому зараз, чому тобі... і ще багато конкретних питань.
Це непросто, бо правоохоронна система не звикла працювати і без грошей, і без вказівки згори. Але колись і СБУ займалася іншими, більш економічно вигідними питаннями, але ж якось вдалося і роботу з національної безпеки налагодити. Тому тут теж пора починати.
А кожен «пересічний» може задатися питанням: чи готовий я сваритися з друзями, колегами і сусідами за людей, які мене не знають і яких не знаю я? Я підкреслюю – «за людей». Ця дичина, яка зараз несеться, вона не про переконання, ідеї чи ідеали. Вона про амбіції окремих персонажів.
