Цікаво було спостерігати за інформаційними хвилями після звільнення Мустафи Найєма з посади великого начальника. І не лише тому, що найбільше креативу проявили його колишні «соратники» по Блоку Петра Порошенка. І навіть не через спроби його «соратників» теперішніх показати Мустафу мучеником-аскетом в ім’я реформ.
Важливішим тут є смисловий гібрид двох понять, який став в Україні аксіомою, але який по суті позбавлений логіки та сенсу. Гібрид складається з двох частин. Перша: є реформатор — є реформи (типу як Путін і Росія). Друга: реформи як цінність самі по собі. І це доволі дивно, бо протягом багатьох поколінь в історії людства аргументом в спорах завжди виступала традиція. Тобто дієва ефективна практика.
Так реформи і йдуть. Європейські чиновники й дипломати питають, що саме хочуть побудувати українці. Українці відповідають — ми хочемо провести реформи. Європейці підказують: то напишіть стратегію, щоб розуміти, куди це все рухається і що має статися «на виході». Тоді буде зрозуміло, які реформи вам потрібні. А, стратегії писати — це ж миле діло, відповідають українці. Це означає, що поки стратегії пишуться — теми мутяться. Безпрограшна ситуація. Підтримка реформ в сучасній Україні — це як підтримка будівництва комунізму в СРСР. Всі «за», але комунізм чомусь не наступає.
Тим часом ті, хто мав би проводити невпинні реформи (тобто самопроголошені реформатори), живуть не у світі стратегій та кольорових маркерів. А в жорстоких джунглях, наповнених старими та новими антикорупційними органами. Тому кожен такий реформатор реально переживає не стільки за ефективність своїх реформ, скільки за власні перспективи не потрапити під слідство. При чому той, хто не краде, повинен переживати навіть більше — бо не матиме чим відкупитися. Отже «реформатори» завжди «приходять» на якусь службу разом зі своєю командою. Яка не підставить і до тюрми не доведе (по ідеї). Але якій треба дозволити трошки «мутити», бо ж вона «своя». Таким чином виходить навпаки — якщо дозволяти, потім доводиться відповідати «за своїх».
Врешті решт, на фоні недописаних стратегій, команда «йде» (часом до того, як відкривається кримінальна справа, часом в процесі). Зі звинуваченнями, викриттями, грюканням дверима та апеляцією до суспільства. Далі — нова команда, новий чільний реформатор, нові потуги з написання стратегій. Тобто наступний віраж.
Що ж лишається на місці «інституційної стабільності», про яку нам не перше десятиліття втовкмачують західні партнери? По ідеї, мали б залишатися чиновники середньої і низової ланки, на яких робота і тримається. Але і тут нас чекає неприємний сюрприз. Ну бо хто працюватиме чесно на мінімальну зарплату в умовах постійних змін і антикорупційних скандалів? Правильно, почасти залишається продукт негативної селекції, який «діє виключно в межах і в спосіб, передбачений чинним законодавством» - тобто людина, яка ніколи не те що не проявить ініціативу, а буде уникати поставити свій підпис до останнього. Так і виникають ситуації, коли чиновники «морозяться» прийняти відповідальність навіть за гуманітарну допомогу, оскільки їх за неї потім спитають. А простежити її довгий шлях від кордону до потребуючих чиновник не завжди може. Тому й залишаються у цій бранжі і тихі саботажники, і націлені на незаконні прибутки відчайдухи.
Можна було б пожартувати, що яка держава, такий і deep state, якби не було так сумно. Навіть з ТЦК виникали ті самі проблеми, коли масово замінили начальників – і весь процес застопорився. А що в цей час робила середня і низова ланка? Правильно, вони ж «команди», і ці команди чітко дали зрозуміти, що процеси на папері, і процеси в реальності – це таки різні речі.
Отже, маємо парадоксальну ситуацію. Політики, яким і належить визначати політику (дивина та й годі), приймають якісь рішення. Ці рішення можна втілити, якщо знайти відповідні кадри. Кадри так просто не знайдеш, бо вони «ходять косяками», тобто «командами». Для цих команд завжди потрібен якийсь карт-бланш на зміни і гарантії недоторканності у випадку криміналу. Потім це все сиплеться, приходить нова команда, заводяться нові кримінальні справи. Низова ланка морозиться щось підписувати, щоб не сісти.
А де тут, перепрошую, системні зміни, якщо ми таки говоримо про реформи? Якщо нам, наприклад, потрібно розосередити генерацію електрики, якщо в нас немає коштів, фахівців і технологій — то може пора відкрити ринок по справжньому? Нехай корейці, тайванці, європейці та американці конкурують між собою. Зрозуміло, що Рінат Леонідович буде проти, але ж ми пам’ятаємо акцію «гудок» і події десятирічної давнини. Чи вже не пам’ятаємо?
А якщо цих системних змін нема, а є бажання осідлати грошові потоки тепер уже міжнародної допомоги – тоді не називаймо це все реформами. Тим більше, що стратегії так ніхто і не дописав.
P.S.: Все це було б не настільки трагічно, якби робилося хоча б трохи професійніше. В країні, де кожен другий має вищу освіту (а решта в ці хвилини посилено вчиться на заочному чи в аспірантурі) підготовка до важливих соціальних змін відбувається на рівні наради колективу невеликої фірми. Хіба коли приймали закон про мобілізацію, то пішли трохи далі – і міряли рівень сприйняття через вкиди у соцмережах.
Моделювання не пробували якесь провести? Проаналізувати ситуацію хоча б за допомогою теорії ігор (бо дилема в’язня — це зараз доволі актуальна штука)? Математичний аналіз, великі числа (куди ці всі дані тоді йдуть після цифровізації, крім кол-центрів)? Але хто б це робив, якщо дипломи куплені, а підпис поставити чи ініціативу проявити — собі дорожче.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
